Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего средневековья. — М., 1989.

Хейзинга Й. Осень Средневековья. — М., 1988.

3.6. СТАНОВЛЕННЯ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ЗАХІДНИЙ ТИП КУЛЬТУРИ

3.6.1. Загальна характеристика Відродження.

3.6.2. Загальна характеристика культури доби Реформації.

3.6.3. Просвітництво.

3.6.4. ХІХ століття.

Західний тип культури — це не лише різновид регіональної специфіки, власне, це історичний тип культури, що являє собою форму переходу від класичної до некласичної культури і відповідає становленню та функціонуванню індустріального суспільства. Він характеризується:

• суспільним характером виробництва (створення продукту не під замовлення, а за шаблоном, у відповідності не до потреб споживання, а до потужностей виробництва; перехід від ручної праці до машинної в формах мануфактури та фабрики; використання не м’язових джерел енергії (людини чи тварини); орієнтація на прибуток, і, відповідно, зростання якості та кількості продуктів виробництва, а також їх масовізація и стандартизація, урбанізація (місцем виробництва стає місто, а не село);

• універсальністю товарно-грошових відносин (розвиток торговельних та фінансових ринків: ринок, а не перерозподіл стає універсальним регулятором соціального, і відтепер еквівалентного обміну, формування грошей як «всезагального еквіваленту», наймана праця, звільнення ринку землі від феодальних обмежень, низький рівень позикового відсотка),

• легітимацією прав приватної власності (заміна родових відносин речовими, поділ влади та майна, незалежність судової системи, правове забезпечення реальної свободи підприємництва, формування відповідних соціальних та політичних структур);

• формуванням нації як типу політичної та етнічної спільноти;

• інституалізацією освіти;

• втратою релігією монополії в духовній сфері (тотальна секуляризація (звільнення від релігійних настанов культури), і, відповідно, становлення автономних форм духовної культури (наука, мораль, мистецтво).

Дуже часто культурологи вкладають у назви окремих періодів західної культури різне розуміння. Ми будемо розуміти під Новим часом — період всесвітньої історії з XVII століття. Під Новітнім часом — період всесвітньої історії з ХІХ століття. Ми будемо відрізняти Модерн (форму західноєвропейської культури) і Модернізм (тип теоретичної рефлексії ХХ століття, що відрізняє себе від класичного раціоналізму).

Формування культури західного типу культури є складним і суперечливим процесом, який нараховує історичні етапи та національні варіанти його становлення. Перехід до некласичного типу культури відбувався нелінійно, у різних формах. Тому в сучасній культурологічній думці нараховують декілька варіантів розвитку західного типу культури: Відродження (Ренесанс), Реформація, Просвітництво, ХІХ століття, перша половина ХХ століття.

3.6.1. Загальна характеристика відродження 

Відродження (фр. Renaissance, італ. Rinascimento; от «rі» — «знову» або «заново відрожденний») — доба в історії європейської культури, що являє собою перший етап становлення культури західного типу. Поняття «Відродження» як назва етапу розвитку культури Європи була концептуально обґрунтоване у ХІХ столітті (Якоб Бурк-гардт, Жюль Мішле). Воно дотичне до стилю мови італійських гуманістів (фундаторів італійського Ренесансу), у яких часто зустрічаються терміни «оновлення», «воскресіння» духу античності на ґрунті нової епохи. Саме їх звернення до світлих образів Давньої Греції (зокрема інтересу до земного, тілесного життя людини, яке вважалося гріховним у настановах християнського аскетизму) і негативне ставлення до «темних століть» Середньовіччя складає пафос, на якому зростає самоусвідомлення початку нової епохи. Концепція повороту історії виникла у добу Ренесансу вже у Франческо Петрарки, який першим розповів про світлу античність та про темне неуцтво, що розпочалося після того, як християнство стало офіційною релігією, та про очікування повернення до забутого давнього ідеалу.

Формально можна ототожнити античну скульптурність з культом тіла Відродження. Проте Ренесанс не був сліпим копіюванням «природно-людської тілесності» (античний концепт, де найбільш досконалим, довершеним тілом є Космос (світ в цілому) у його єдності з людиною (мікрокосмосом, за О. Лосєвим) або абсолютним запереченням настанов Середньовіччя. Середньовічний досвід заглиблення-сповіді у внутрішній світ персони не пройшов даремно для Європи (недарма самі гуманісти описували нове світовідчуття в термінах Святого Письма). Тому Відродження відкриває «невичерпне багатство інтимного світу» (Х. Ортега-і-Гассет), «суб’єктивно-індивідуалістичну жагу життєвих відчуттів» (О. Лосєв), діалогічне поєднання християнської та античної форм свідомості (тому найбільш характерним персонажем Відродження є дон Жуан, який поєднує жагу чуттєвих насолод (тілесна природа людини) з глибинним самоаналізом (духовні пошуки), гармонію природного і божественного в людині. Тому відмінною характеристикою епохи є секулярне світобачення й антропоцентризм. Антропоцентризм (грец. av9pronoq — людина і лат. centrum — центр) — різновид телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був уперше вжитий у добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини. Відбувається «поставлення людини у центр» (П. Юркевич) картини світу. Саме поняття «картина світу» є суто новоєвропейським утворенням, на думку відомого філософа ХХ століття М. Гайдеггера, оскільки вона є поглядом на світ з позиції людини, тобто скінченної істоти. Така позиція є не всебічним охопленням Бога, а лише фіксацією певного ракурсу існування.

Культура Ренесансу стала підґрунтям виникнення ідеології гуманізму (гуманізм — у широкому розумінні терміна) — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; гуманізм (вузьке розуміння терміна) — течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей), що рішуче відкидала церковно-схоластичні традиції Середньовіччя. Поступово намітилися тенденції секуляризації всіх сфер суспільного життя. Нові ціннісні орієнтири відповідали інтересам нової соціальної сили — буржуазії. Проте ті взірці й ідеали (гуманізм, «героїчний оптимізм» (Дж. Бруно)), що були сформовані на його ґрунті, далеко сягнули межі вузькобуржуазної ідеології. Відродження являє собою початок історичного процесу вивільнення індивіда з полону феодально-станових і релігійних канонів, які сковували його волю, але ще не привело до крайнощів індивідуалізму: розвиток буржуазних відносин перебував ще в початковій стадії.