Узагалі ж засновником чернецтва на Заході вважається Бенедикт Нурсійський, що 529 року заклав монастир у Монтекассіно на уламках розбитої братами-ченцями статуї Аполлона. Цей монастир самою церемонією свого заснування демонстрував ставлення чернецтва до культури язичників, надалі ставши зразком для чернечих організацій Західної Європи. Писані Бенедиктом «Правила», за якими всі члени общини об’єднувалися під зверхністю отця-настоятеля, покладені в основу монастирських статутів раннього середньовіччя. Вони вимагали від ченців, крім служіння Богу, через самообмеження боротися з нечистим, молитися, а також працювати фізично.
Життя ченців у монастирі Кассіодора теж було сповнене праці, але не стільки фізичної, скільки духовної. Не виглядало воно й аскетичним — у маєтку буяли сади, у ставках розводили рибу (звідки й назва «Віварій»), Кас-сіодор наказав також влаштувати купальні, «корисні від тілесних хвороб».
Члени «Віварію» не тільки знайомилися зі священними науками та вільними мистецтвами. Від трудів рук своїх треба було годуватись і його жителям, і «мандрівникам, і хворим, і біднякам, що потрапляли до монастиря або жили неподалік». Отже, щоб тримати у доброму стані сади й поля, потрібно було вивчити агрономічні трактати римських авторитетів. Дбали тут не лише про дух людський, а уміли лікувати й тілесні недуги: члени общини вивчали медицину. Сам Кассіодор рекомендував читати твір Діос-корида «Про лікарську матерію», що містив опис кількох сотень рослин та їхніх лікувальних властивостей. У бібліотеці «Віварію» були твори таких світил медицини, як Гіппократ, Гален, Целій.
Монастир Кассіодора був задуманий і функціонував як осередок духовних традицій і знань. Три елементи його структури як культурного центру стали традиційними для всього середньовіччя: бібліотека — сховище книжок і рукописів; скрипторій — майстерня письма для розмноження й поширення рукописів, що використовувалися для потреб монастиря й на продаж; школа — навчальний заклад.
Яскравим представником «весттотського відродження» був «перший енциклопедист середньовіччя» Ісидор
Севільський (бл. 570—636 рр.). Єпископ Севільї, духовний наставник і старший друг молодого короля Сісебута, один із найпродуктивніших письменників раннього середньовіччя.
Серед кількох десятків його творів чільне місце посідають «Етимології» у двадцяти книгах — перша всеохопна енциклопедія середньовіччя, в якій викладено світоглядні основи нового типу культури.
Як ієрарх католицької церкви Ісидор стверджує: «Блаженний той, хто знаходить мудрість від Бога». І водночас збирає одну з найбільших у тогочасній Європі бібліотек, де Біблія й твори авторитетів церкви мирно співіснували з античними поетами й мудрецями. Зберігши наукові знання античності про світ і людину в умовах варваризації суспільства, Ісидор зміг створити єдину картину світу, що спиралася на античні та християнські уявлення. Результатом цього була й реабілітація в межах християнського світогляду наук про природу, проблем пізнання природних явищ.
Образ культури раннього середньовіччя Європи був би неповним без згадки про інший напрям її розвитку, який яскраво представляє папа Григорій І Великий (бл. 540— 604 років; роки понтифікату 590—604). Діяльність його засвідчує добре розуміння великого значення єдиної ідеології та єдиної культури для згуртування мас довкола церкви. Єдина ця культура, на думку папи, не повинна була містити античного елемента. Правильніше було б сказати, що у вирішенні актуальних на той час завдань церкви — в боротьбі за світський престол, у місіонерській діяльності, — як практик папа Григорій І не знаходив античній спадщині сфер застосування.
Варварське населення, що не мало навіть власної писемної культури, потребувало не античної мудрості, якої воно здебільшого просто не розуміло, а дохідливої проповіді, повчальної літератури, що легко б засвоювалася, створювала образи, близькі народній фантазії, могла б передаватися усно й трансформуватись у легенду. Потрібні були нові приклади святості, мужності, самозречення, взагалі доброчесного життя, нові чудеса, аби подолати звабну силу чар, що жили у фольклорі варварських народів.
Виникали й множилися aгioлoгiчнi легенди, героями яких ставали «воїни віри», здатні творити чудеса військової доблесті й сили. Небесний патрон Франції святий Денис, страчений варварським володарем за успішну проповідь християнства, за легендою, кілька кілометрів ніс у руках свою відсічену голову. Разом з агіологічними легендами виник особливий жанр церковної літератури — aгioгpaфiя, тобто життєописання святих, що швидко набув популярності завдяки своїй близькості до народної релігії. У праці Григорія І «Діалоги» святі не лише повторюють чудеса біблійних пророків, Христа і його апостолів, а й приборкують потвор, після загибелі оживають і знову борються із силами зла. Це наближує їх до героїв кельтського та германського епосів.
Особливе враження справляли оповіді про подорожі в потойбічний світ, так звані «видіння», що розповідали про долю душі після смерті людини, відплату за її земне життя. Папа Григорій І часто використовував такі сюжети й мав у тому чимало послідовників у середні віки (Данте, «Божественна комедія»). На відміну від Арістотелевих дидактичних методів популяризації моральних принципів, «Діалоги» досягають тієї самої мети з допомогою психологічних моделей-зразків, зрозумілих кожному.
Григорій І визначив порядок католицької служби Божої, для якої написав текст меси та хорові співи. У відправі він широко використовував музику, враховуючи великі можливості її психологічного й емоційного впливу на віруючих. Так званий григоріанський хорал містить елементи пісенної та ритмової культури різних народів. Його виконує в унісон чоловічий хор, а основу музичної тканини складають переважно звуки рівної тривалості восьмитонового ладу.
Діяльність Аврелія Авґустина, Боеція, Кассіодора, Ісидора Севільського, Григорія І Великого, Бенедикта Нурсійського та ін. свідчила про появу нової культури, світобачення та світорозуміння якої, система естетичних і моральних цінностей якісно відрізнялися від тих, що панували в античному світі.
3.5.3. Культура Європи IX—XIII століть
Отримавши у 800 році з рук папи римського Лева III імператорську корону, Карл Великий створив Франкську державу — перший варіант Священної Римської імперії. Реформи у сфері юриспруденції, політики, військової справи та релігії надали феодалізмові адекватної форми. Імперія проіснувала недовго, але задосить для того, щоби закріпити канон політичної творчості, а це, в свою чергу, викликало до життя й нові форми творчості культурної. За час так званого «каролінгського ренесансу» (800 р. — перша половина IX ст.) були закладені основи суто європейської духовно-політичної культури.
При дворі Карла Великого діяла «Академія», керувати нею король запросив знаменитого Алкуїна (бл. 735— 804 рр.), який доти очолював відому в Британії монастирську школу в Йорку.
Алкуїн застосував методи навчання латини, розроблені його ірландськими та англосаксонськими попередниками, для освіти кількох молодих франків високого роду. Це було досить елементарне навчання (молодь вміла читати, писати й навіть розмовляти граматично правильно латиною), але воно стимулювало інтерес до відродження наук. Життєписець Карла Великого Ейнгард сповіщає, що сам імператор присвячував багато часу вивченню з Алкуїном риторики, діалектики, а передусім астрономії. «Він опанував мистецтво обрахунків і любив поговорити з мудрою розважливістю про те, якими шляхами ходять у небі зорі. Він намагався також опановувати науку письма і тримав у себе в ліжку, під подушками, таблички й малі книжечки, щоб у години дозвілля призвичаювати руку до виписування літер. Проте він заходився коло цього вже на схилі життя й не досяг великого поступу». Карл організовував своєрідні семінари, на яких найосвіченіші придворні дискутували з проблем теології, читали свої й критикували чужі вірші, обговорювали щось на кшталт наукових питань. Такі зустрічі проходили досить невимушено — учасники їх пили багато пива й вина і називали один одного іменами представників римської класики чи героїв старозавітних часів. Так, Карла називали «Давидом», його сина Людовика — «Соломоном», а самого Алкуїна — «Флакком» (тобто римським поетом Горацієм).
Починаючи від Карла, франкські королі зобов’язують єпископів та абатів відкривати школи (кафедральні й монастирські). «Загальне напучення» 789 року окреслило предмети для вивчення: «Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та [латинської] граматики».
Та найвидатнішим тогочасним діячем західноєвропейської освіти був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810—877 рр.). У IX столітті цей виходець з Ірландії уславився як найповажніший неоплатонік у західній християнській філософії.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 53. Приємного читання.
