Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Образ культури раннього середньовіччя Європи був би неповним без згадки про інший напрям її розвитку, який яскраво представляє папа Григорій І Великий (бл. 540— 604 років; роки понтифікату 590—604). Діяльність його засвідчує добре розуміння великого значення єдиної ідеології та єдиної культури для згуртування мас довкола церкви. Єдина ця культура, на думку папи, не повинна була містити античного елемента. Правильніше було б сказати, що у вирішенні актуальних на той час завдань церкви — в боротьбі за світський престол, у місіонерській діяльності, — як практик папа Григорій І не знаходив античній спадщині сфер застосування.

Варварське населення, що не мало навіть власної писемної культури, потребувало не античної мудрості, якої воно здебільшого просто не розуміло, а дохідливої проповіді, повчальної літератури, що легко б засвоювалася, створювала образи, близькі народній фантазії, могла б передаватися усно й трансформуватись у легенду. Потрібні були нові приклади святості, мужності, самозречення, взагалі доброчесного життя, нові чудеса, аби подолати звабну силу чар, що жили у фольклорі варварських народів.

Виникали й множилися aгioлoгiчнi легенди, героями яких ставали «воїни віри», здатні творити чудеса військової доблесті й сили. Небесний патрон Франції святий Денис, страчений варварським володарем за успішну проповідь християнства, за легендою, кілька кілометрів ніс у руках свою відсічену голову. Разом з агіологічними легендами виник особливий жанр церковної літератури — aгioгpaфiя, тобто життєописання святих, що швидко набув популярності завдяки своїй близькості до народної релігії. У праці Григорія І «Діалоги» святі не лише повторюють чудеса біблійних пророків, Христа і його апостолів, а й приборкують потвор, після загибелі оживають і знову борються із силами зла. Це наближує їх до героїв кельтського та германського епосів.

Особливе враження справляли оповіді про подорожі в потойбічний світ, так звані «видіння», що розповідали про долю душі після смерті людини, відплату за її земне життя. Папа Григорій І часто використовував такі сюжети й мав у тому чимало послідовників у середні віки (Данте, «Божественна комедія»). На відміну від Арістотелевих дидактичних методів популяризації моральних принципів, «Діалоги» досягають тієї самої мети з допомогою психологічних моделей-зразків, зрозумілих кожному.

Григорій І визначив порядок католицької служби Божої, для якої написав текст меси та хорові співи. У відправі він широко використовував музику, враховуючи великі можливості її психологічного й емоційного впливу на віруючих. Так званий григоріанський хорал містить елементи пісенної та ритмової культури різних народів. Його виконує в унісон чоловічий хор, а основу музичної тканини складають переважно звуки рівної тривалості восьмитонового ладу.

Діяльність Аврелія Авґустина, Боеція, Кассіодора, Ісидора Севільського, Григорія І Великого, Бенедикта Нурсійського та ін. свідчила про появу нової культури, світобачення та світорозуміння якої, система естетичних і моральних цінностей якісно відрізнялися від тих, що панували в античному світі.

3.5.3. Культура Європи IX—XIII століть

Отримавши у 800 році з рук папи римського Лева III імператорську корону, Карл Великий створив Франкську державу — перший варіант Священної Римської імперії. Реформи у сфері юриспруденції, політики, військової справи та релігії надали феодалізмові адекватної форми. Імперія проіснувала недовго, але задосить для того, щоби закріпити канон політичної творчості, а це, в свою чергу, викликало до життя й нові форми творчості культурної. За час так званого «каролінгського ренесансу» (800 р. — перша половина IX ст.) були закладені основи суто європейської духовно-політичної культури.

При дворі Карла Великого діяла «Академія», керувати нею король запросив знаменитого Алкуїна (бл. 735— 804 рр.), який доти очолював відому в Британії монастирську школу в Йорку.

Алкуїн застосував методи навчання латини, розроблені його ірландськими та англосаксонськими попередниками, для освіти кількох молодих франків високого роду. Це було досить елементарне навчання (молодь вміла читати, писати й навіть розмовляти граматично правильно латиною), але воно стимулювало інтерес до відродження наук. Життєписець Карла Великого Ейнгард сповіщає, що сам імператор присвячував багато часу вивченню з Алкуїном риторики, діалектики, а передусім астрономії. «Він опанував мистецтво обрахунків і любив поговорити з мудрою розважливістю про те, якими шляхами ходять у небі зорі. Він намагався також опановувати науку письма і тримав у себе в ліжку, під подушками, таблички й малі книжечки, щоб у години дозвілля призвичаювати руку до виписування літер. Проте він заходився коло цього вже на схилі життя й не досяг великого поступу». Карл організовував своєрідні семінари, на яких найосвіченіші придворні дискутували з проблем теології, читали свої й критикували чужі вірші, обговорювали щось на кшталт наукових питань. Такі зустрічі проходили досить невимушено — учасники їх пили багато пива й вина і називали один одного іменами представників римської класики чи героїв старозавітних часів. Так, Карла називали «Давидом», його сина Людовика — «Соломоном», а самого Алкуїна — «Флакком» (тобто римським поетом Горацієм).

Починаючи від Карла, франкські королі зобов’язують єпископів та абатів відкривати школи (кафедральні й монастирські). «Загальне напучення» 789 року окреслило предмети для вивчення: «Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та [латинської] граматики».

Та найвидатнішим тогочасним діячем західноєвропейської освіти був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810—877 рр.). У IX столітті цей виходець з Ірландії уславився як найповажніший неоплатонік у західній християнській філософії.

Близько 840 року він прибув до Франції й на запрошення французького короля Карла Лисого очолив школу при дворі. Переклав з грецької мови на латину твори псев-до-Діонісія, коментарі до «Ареопагітиків» візантійського теолога й філософа VII століття Максима Сповідника та працю Григорія Ніського «Про творення людини». Із власного доробку слід відзначити «Про поділ природи». Праця написана у формі діалогу між учителем та учнем і налічує п’ять книг. Захищаючи процес раціоналізації теології, Еріу-гена доводить, що між «правильним розумом» і «істинним авторитетом» немає суперечності, що Святе Письмо можна й треба розумно тлумачити. «Авторитет народжується від істинного розуму, але розум ніколи не народжується з авторитету». Найсильнішим знаряддям розуму є діалектика. Але якщо в Алкуїна діалектика ще виступає служницею християнської теології, то Еріугена акцентує увагу на її онтологічному значенні. Онтологічне трактування діалектики приводить до висновку, що діалектика — це вчення про суще, «вільне мистецтво», що «ділить роди на види і зводить види до родів», вона не вигадана людиною, «але встановлена в природі всіх речей самим призвідцем... усіх мистецтв... і мудрецями відкрита».

Еріугена далі розвинув пантеїстичні мотиви «Ареопагітиків». Бог і створений ним світ постають у їхній єдності, адже «Бог є в усьому.., він існує як сутність усього». Саме буття Бога розглядається як безперервний процес творення усього сущого.

Важливу роль в онтології Еріугени відіграє проблема людини. Людина завжди причетна до тих змін, що відбуваються у світі, її доля є вирішальною для долі всього космосу. Пантеїзм із його ідеєю ненормальності існування людини як емпіричної одиниці, з його орієнтацією на людину як частину спільноти робить філософію Еріугени великою мірою антропоцентричною. Не без впливу Максима Сповідника, який у теологічній формі поставив антропологічну проблему, пов’язавши історію Христа з долею всього людства й космічними процесами, Еріугена звертається до проблеми пізнання людської природи. У трактаті «Про поділ природи» він пише: «Найважливіший і чи не єдиний шлях до пізнання істини — спочатку пізнати й возлюбити людську природу... Адже якщо людська природа не відає, що відбувається в ній самій, як вона хоче знати те, що є вищим від неї?»

Погляди Еріугени розходяться з позицією ортодоксальної католицької доктрини й церкви. Ще за життя філософа собори 855 і 859 років указували на зв’язок його вчення з єресями Орігена й Пелагія. Пантеїзм та раціоналізм головної праці філософа був засуджений папою Левом IX у 1050 році. Коли став очевидним вплив цього трактату на подальший розвиток філософської думки й вивільнення її з пут теології, папа Григорій ІІІ навіть засудив книгу до спалення.

Цікавою віхою в історії культури середньовічної Європи був кінець X століття. Ідея відродження Римської імперії, яку пробував реалізувати Карл Великий, захопила 16-річного імператора Оттона III. Політичний міф минулого про Рим як про всесвітню монархію середньовічна свідомість поступово трансформувала у міф про справедливу й благочестиву всесвітню державу, здатну відновити зруйнований гріхопадінням земний світ. Оттон ІІІ мріяв про велику християнську державу, яка продовжила б місію Стародавнього Риму. Син гречанки Феофанії, Оттон запроваджує при своєму дворі пишний церемоніал візантійських василевсів. Його оточують чиновники, що називаються, як і в Візантії, протовестіаріями, логофетами, протоспатаріями.

Важливою рисою ідеології молодого імператора було заперечення теократії. Основні положення цієї ідеології «Рим — столиця світу», «Римська церква — мати всіх церков» передбачали залежність римського папи від імператора. Усвідомивши себе главою Града Божого, Оттон III вибирає і призначає пап, дарує їм землі, не зважаючи уваги на розмови церковних ієрархів про якісь там їхні особливі права. Папа — тільки патріарх Заходу. Релігійно-політична доля світу мала залишатися в руках імператора. Таку програму розробити й реалізувати на практиці допомагав один з найавторитетніших учених і богословів свого часу Герберт Аврілацький. Завдяки зусиллям Оттона він 999 року став папою Сильвестром II. Герберт побував в Іспанії, що була завойована арабами ще у VIII столітті. Він одним із перших західноєвропейських учених познайомився з арабомовною наукою. З цього часу європейці стали користуватися арабськими цифрами, лічильною дошкою — абаком. Герберт починає посилено вивчати і пристосовувати до християнської ідеології арабомовну філософію та науку. Головна заслуга Герберта пов’язана з науками, що складали квадривіум. Він захопився логікою, вивчаючи її в Реймській школі. Досить коротке «оттонове відродження» закінчилося зі смертю у 1002 році молодого імператора і в 1003 році — Сильвестра II.

Система вибору і призначення єпископів, інвеститури їх дрібними володарями, королями, імператорами поширилася по всій Європі. Ця система, зрощуючи церкву з державою, підривала основи її ієрархічного устрою й позбавляла її необхідної свободи дії. Отож на Рейнському соборі 1049 року папа Лев IX (1048—1055 рр.) виступив проти інвеститури, а наступні собори за те навіть погрожували відлученням від церкви. В 1059 році собор передає обрання самих пап колегії кардиналів. Після цього кліру й народові залишається тільки право «згоди», і цим папство звільняється від залежності від світської влади й відмовляє імператорській владі в можливості втручатись у обрання пап.

Визнаючи необхідність взаємної любові між церквою та державою, один з теоретиків верховенства церкви й папства кардинал Умберто ставить церкву вище за світську владу в єдиному тілі людства. У папи Григорія VII (1073—1085 pp.) знаходимо вже аргументацію на користь верховенства церкви над державою. Римський понтифік — глава римської церкви, що ніколи не оступалася в питаннях віри, — твердить вселенський єпископ. Через своїх легатів він може призначати інших, усувати їх з посад, контролювати їхню діяльність. У церкві папа тримає в руках вищу судову, законодавчу й дисциплінарну владу, і «заслугами блаженнійшого Петра він, без сумніву, стає святим». Тому церква повинна бути вільною від держави. Більше того — вселенський єпископ вищий за царів земних, «princeps super regna mundi», і тільки це може стати основою єдності тіла Христового. Папа Римський нікому не підсудний, він може позбавити трону імператора, він вимагає від самодержців цілувати йому ноги. Світські володарі повинні бути васалами папи. «Якщо свята апостольська кафедра даною їй від Бога найпершою владою розрізняє і судить духовне, то чому не судити їй і мирське?» Адже мирське нижче духовного, тіло гірше за душу, місяць темніший від сонця. Господь доручив Петру «народ християнський», а папа — намісник Петра. В папі живе, все бачить і чує сам апостол.