Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Характерна ознака романського стилю — напівокругла склепінчаста арка, найпоширеніші типи архітектурних споруд — храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в основі своїй мав стару форму базиліки[76]. Романська базиліка — масивна кам’яна будова, що мала три нефи (рідко — п’ять), які перетинались одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В деяких архітектурних школах була ускладнена й збагачена формами східна частина церкви: з’явився хор, що завершувався півкруглим виступом, апсиди (від грец. «склепіння»). Хор оточували капели, невеликі приміщення, де зберігалися реліквії, молились окремі сім’ї тощо (так званий вінок капел).

На відміну від храму язичників, що вважався житлом бога, християнські храми були місцем, де збиралися віруючі. Розподіл внутрішнього приміщення храму та його оздоблення відповідали ієрархічній структурі феодального суспільства. Клір займав чільну, найближчу до вівтаря частину — хор, а в частині, що відводилася мирянам, були виокремлені місця для знаті. Скульптури розташовували біля вівтаря, їх яскраво розфарбовували, щоб парафіяни в напівтемряві собору легше могли їх сприйняти. Під вівтарною частиною, як правило, ховалося ще одне «підвальне» приміщення, яке називалося крипта (від грец. потаємний, прихований). Був звичай ховати там померлих служителів даного храму.

Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найчастіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр і напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм — це одночасно і математичне рівняння, і фуга, і образ космічного порядку, зазначає французький дослідник Жорж Дюбі. Про зодчого, який обчислив пропорції великої базиліки абатства Клюні, біограф пише, що його надихали святі Петро і Павло — покровителі цього монастиря. Далі він додає, що це був «прекрасний псал-моспівець», маючи на увазі композиторський дар архітектора, його талант до складання псалмів.

Справді, будова зведена на складній основі арифметичних комбінацій. Кожне з використаних тут чисел має потаємний зміст: один означає для посвяченого — Бога єдиного; два — Христа, в якому об’єдналися дві сутності — божественна і людська; три — це Трійця; число чотири має дуже багате потрактування: воно, з одного боку, представляє структуру космосу, його цілісність (чотири сторони світу, чотири ріки в раю, чотири стихії), з іншого боку, — уособлює моральні сутності (чотири євангелісти, чотири основні чесноти, чотири кінці хреста). Квадрат — це знак переходу до світу горішнього, тому його місце на підлозі, на перетині трансептів, під колом напівсфери центрального куполу. Квадрат, коло — рай утрачений і рай майбутній, предмет надій і прагнень.

У XI—XII століттях одночасно й у тісному зв’язку з архітектурою розвивається монументальний живопис, відроджується монументальна скульптура. Залежність образотворчого мистецтва від релігійного світогляду надала йому символічного характеру, умовності прийомів та стилізації форм. Пропорції людської фігури часто порушувалися, складки одягу зображувалися без урахування реальної пластики тіла. Простір романських композицій не має глибини. Ієрархічна значущість диктує різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали переказувати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттєвим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схематичне відтворення окремих епізодів, часто пов’язаних між собою тільки символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча в Італії ще збереглися традиції мистецтва мозаїки. В скульптурі найпопулярнішим став рельєф.

У романський період особливого значення набуває орнаментальне мистецтво, закорінене в спадщину «варварських» народів, античності, Візантії та Ірану. Збережене в пам’яті народів примітивне світосприйняття недалекої епохи втілилося в зображеннях фантастичних істот, у яких вгадуються химерні поєднання антропоморфних форм і образів тваринного світу.

Від другої половини XII століття в Західній Європі й перш за все в Північній Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітектура нового стилю, так звана готика. Розвитком міст як торгово-ремісничих і культурних центрів стимулювався злет середньовічного мистецтва Західної й Центральної Європи в XШ—XГV століттях. Найбільше піднесення переживали церковна й світська архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо готичні собори, що об’єднували під своїм дахом великі маси людей, виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському місті Севільї, який серед готичних храмів Європи поступається своїми розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокутником (140x76 м без прибудов), розділеним на п’ять нефів. Найширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готика використала деякі знахідки романської архітектури: одним з важливих її елементів стала гостра стрілчаста арка, відома зодчим бургундської школи.

Головним нововведенням готичного стилю стада каркасна система. Вона дала змогу зробити склепіння легшим, ніж у романського храму. Готичні архітектори досягли цього, зробивши ребра хрестових склепінь (нервюри) основою конструкції склепіння. Нервюрне склепіння спиралося не на стіни, а на стовпи-опори, воно було гнучкішим, могло перекривати простір неправильної форми. Тому будови готичних храмів не такі масивні, як романські. Зовні над храмом виростав цілий ліс башт і башточок, прикриваючи місця, в яких аркбутани (особливі арки, що допомагали гасити розвал склепіння в середньому нефі) закріплювалися на контрфорсах. Каркасна система допомагала споруджувати будови небаченої раніше височини: у деяких храмах вона під куполом сягала понад 40 м, з’явились і перекриття великої ширини.

Велетенські вікна з яскравими вітражами, своєрідним видом живопису з допомогою кольорових розписаних пластин скла, замінили глухі стіни, витіснивши монументальний розпис. Фреска майже зовсім зникає.

Пластика вростала в структуру будови храму і збагачувала його художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч скульптурних композицій, окремих статуй прикрашали готичний храм усередині й особливо ззовні. Хоч у готиці використовується рельєф, та головний її скульптурний жанр — статуя. Готичні скульптурні композиції ясніше й реалістичніше розкривають сюжети, більше пов’язані між собою, а головне — влучніше й людяніше передають внутрішній стан віруючих.

Готичний стиль був характерним не лише для церковної архітектури. Міські ремісники, до рук яких переходить будівництво соборів, використовували своє мистецтво й у спорудженні цивільних будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної ідеології, виростали розкішні середньовічні ратуші, де засідала міська рада. Їхні архітектурні форми відобразили зростання соціальної самосвідомості міського бюргерства, його значення в житті суспільства й багатство. Ратуші Флоренції, Брюгге, Брюсселя, Лувена та інших міст Європи збереглися як прекрасні пам’ятки світської готики.

Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспільства відіграла рицарська культура. Разом з куртуаз-ністю, що була досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер придворних, військових розваг (наприклад, рицарських турнірів), їй притаманна своєрідна література: рицарська поезія та роман.

Канони куртуазної любові та її літературного висловлення через мистецтво Провансу XII століття прийшли на Захід з арабської Іспанії. Арабо-перські джерела містили концепцію містичної любові як таємниці й сенсу любові земної. Самостійно чи в певній залежності від суфійських поетів, але поети Провансу (так звані трубадури[77]) створюють власну філософію кохання з притаманною йому системою цінностей та ритуалом, формують новий морально-естетичний ідеал — служіння Дамі. Ні ідеал служіння сюзеренові, ні ідеал служіння Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу. Куртуазне кохання з новою психологією любовних переживань дає можливість вияву індивідуальності. Головний мотив творчості трубадурів (у Німеччині — мінезингерів) — кохання поета до Дами, не розділене через соціально-ієрархічні перепони. В центрі емоційного світу трубадура — жертовне посвячення себе служінню Дамі: страждання, нездійсненність бажання. Та саме вони й створюють поета як особистість.

Деякі з провансальських трубадурів після Альбігойських воєн емігрували на північ Італії і перенесли свою творчість на італійський ґрунт. Поетичні форми, образи і стиль породили поезію Петрарки, стали джерелом, що живило творчість Шекспіра.

Найбільш відомий з трубадурів був Бертран де Борн (бл. 1145—1210/1215 pp.).

Французький епос розквітав у творчості труверів[78]. Трувери, північно-французькі (переважно з Пікардії) поети-співці, мали своїх попередників — кельтських співців, що звалися бардами. При дворах Карла Великого та Людовіка Благочестивого поети під час бенкетів оспівували подвиги хоробрих воїнів на франкському діалекті або романською мовою, поширеною з VI по XII століття в Західній Європі. В ІХ—ХІІІ ст. походи вікінгів і конунгів оспівували давньогерманські скальди.

З найдавніших пісень труверів склалася поступово кантилена, а остання розвинулася, у свою чергу, в chanson de geste. Кантилена — твір церковного або світського характеру, в основі якого домінує ліричний чи хвалебний елемент. Вона складалася з кількох строф з приспівом і відображала події з народного життя. Як це буває нечасто в історії, на подальший розвиток світських кантилен вплинула особа Карла Великого. Chanson de geste походить від Gesta, тобто «подвиги, діяння», і означає пісню про подвиги чи про рід-плем’я героя. З часом героїчні поеми досягають все більших і більших розмірів. Спочатку вони містили 4 чи 5 тисяч віршів, а в пізніх поемах — 20 тисяч і більше.

У залежності від характеру сюжетів епічні поеми середньовіччя поділяються на кілька груп. До першої належать поеми, в яких оспівуються подвиги Карла Великого і його паладинів (каролінгський чи французький цикл). Сюди ж відносять поеми, герої яких жили в пізніші часи. Другу групу епічних поем утворюють ті, що розвивають легенди Арморіки чи Британії, легенди про короля Артура та його сподвижників чи спадкоємців (так званий британський, або цикл короля Артура). Нарешті, третя група містить поеми, які воскрешали подвиги героїв античної доби в середньовічній інтерпретації (цикл Риму, або античний).

Найкращою з епічних поем, що збереглася до нашого часу, була вже названа вище «Пісня про Роланда». Широко відомими також були поема про Рауля де Камбре й поема про Емері де Нарбона.

З труверів, що складали поеми античного циклу, особливу славу мав Бенуа де Сент-Мор (XII ст.). Він написав роман про Трою, можливо, роман про Енея, беручи за взірець Гомера. Популярними були роман про Фіви, написаний під впливом «Фіваїди» Стація, роман про Цезаря, створений як наслідування поеми Лукана «Фарсалія», поема «Александр», написана двома труверами XII століття — Ламбертом Лі-Куртом і його наступником Александром де Берне.