Таким засобом став ще один орден ченців-жебраків — домініканський. Засновник його, святий Домінік (1170— 1221 pp.), походив з Іспанії, але довгий час прожив у Південній Франції, ведучи боротьбу проти альбігойців, що сповідували єресь катарів. Саме у Франції Домініка осінила думка створити чернецьке братство спеціально для діяльності проти всіляких неортодоксальних сект і єресей.
Успіх у цій святій справі залежить від уміння розбиратись у всіляких богословських тонкощах. Тому на відміну від францисканців, домініканці або брати-проповідники багато часу й сил віддавали освіті. Ченці-домініканці обіймали кафедри в найкращих університетах. Домініканцями були найвидатніші богослови XIII століття Альберт Великий та Фома Аквінський.
Але і в трибуналах інквізиції основними «спеціалістами» з єресей були також домініканці. Назва ордену звучала близько до латинського словосполучення «Domini canes» — тобто «пси Господні». Домініканці повинні були нести знання у світ, проповідувати істину, але, разом з тим, охороняти церкву від помилкових учень. Тому не випадково емблемою ордену стало зображення пса, що несе в пащі палаючий смолоскип.
Цікаво, що вже у 1233 році — всього через 17 років після заснування ордену — домініканці почали будувати монастир під Києвом. У 1272 році вони були вже в Китаї.
Для періоду розвиненого феодалізму характерний швидкий розвиток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтернативою церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної Європи розхитували провінційний характер середньовічного світобачення. Торгівля, що формувала міжнародний ринок, і хрестові походи набагато розширювали його горизонти. Саме в Х—ХП століттях формується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву «романського» (від лат. гатапш — римський). В Італії та Німеччині він характерний і для більшої частини
XIII століття. Пробудження інтересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні філософської проблематики, позначилося й на романіці. Своєрідною формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламентації життя суспільства стала поезія вагантів, основними темами якої були ліричні мотиви та моралізаторські сентенції, а ідеалом — братерство добрих і веселих людей, де не зважають на майновий і соціальний стан, ані на віровизнання й національність.
Тоді ж були зроблені літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень, що оспівували образи рицарів — учасників війни з «іновірцями». Широко відомими в Європі стали «Пісня про Роланда» (1100 р.) та «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140 р.). Перша розповідала про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, племінника Карла Великого, про зраду Роландового вітчима Ганелона та про помсту короля за смерть улюбленого племінника. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального васала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові. «Пісня про Роланда» пройнята християнським фанатизмом, у той же час вона відобразила й соціально-політичні реалії феодалізму Х—ХХ століть, сповнені суперечностей і драматизму.
Інший герой визволення Іспанії від маврів, Руй Діас, що його араби прозвали Сідом, виведений головним персонажем «Пісні про мого Сіда». Вона була складена на основі пісень та оповідань, що прославляли подвиги Сіда ще за його життя, і стала вершиною іспанського народного епосу.
Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Характерна ознака романського стилю — напівокругла склепінчаста арка, найпоширеніші типи архітектурних споруд — храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в основі своїй мав стару форму базиліки[76]. Романська базиліка — масивна кам’яна будова, що мала три нефи (рідко — п’ять), які перетинались одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В деяких архітектурних школах була ускладнена й збагачена формами східна частина церкви: з’явився хор, що завершувався півкруглим виступом, апсиди (від грец. «склепіння»). Хор оточували капели, невеликі приміщення, де зберігалися реліквії, молились окремі сім’ї тощо (так званий вінок капел).
На відміну від храму язичників, що вважався житлом бога, християнські храми були місцем, де збиралися віруючі. Розподіл внутрішнього приміщення храму та його оздоблення відповідали ієрархічній структурі феодального суспільства. Клір займав чільну, найближчу до вівтаря частину — хор, а в частині, що відводилася мирянам, були виокремлені місця для знаті. Скульптури розташовували біля вівтаря, їх яскраво розфарбовували, щоб парафіяни в напівтемряві собору легше могли їх сприйняти. Під вівтарною частиною, як правило, ховалося ще одне «підвальне» приміщення, яке називалося крипта (від грец. потаємний, прихований). Був звичай ховати там померлих служителів даного храму.
Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найчастіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр і напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм — це одночасно і математичне рівняння, і фуга, і образ космічного порядку, зазначає французький дослідник Жорж Дюбі. Про зодчого, який обчислив пропорції великої базиліки абатства Клюні, біограф пише, що його надихали святі Петро і Павло — покровителі цього монастиря. Далі він додає, що це був «прекрасний псал-моспівець», маючи на увазі композиторський дар архітектора, його талант до складання псалмів.
Справді, будова зведена на складній основі арифметичних комбінацій. Кожне з використаних тут чисел має потаємний зміст: один означає для посвяченого — Бога єдиного; два — Христа, в якому об’єдналися дві сутності — божественна і людська; три — це Трійця; число чотири має дуже багате потрактування: воно, з одного боку, представляє структуру космосу, його цілісність (чотири сторони світу, чотири ріки в раю, чотири стихії), з іншого боку, — уособлює моральні сутності (чотири євангелісти, чотири основні чесноти, чотири кінці хреста). Квадрат — це знак переходу до світу горішнього, тому його місце на підлозі, на перетині трансептів, під колом напівсфери центрального куполу. Квадрат, коло — рай утрачений і рай майбутній, предмет надій і прагнень.
У XI—XII століттях одночасно й у тісному зв’язку з архітектурою розвивається монументальний живопис, відроджується монументальна скульптура. Залежність образотворчого мистецтва від релігійного світогляду надала йому символічного характеру, умовності прийомів та стилізації форм. Пропорції людської фігури часто порушувалися, складки одягу зображувалися без урахування реальної пластики тіла. Простір романських композицій не має глибини. Ієрархічна значущість диктує різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали переказувати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттєвим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схематичне відтворення окремих епізодів, часто пов’язаних між собою тільки символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча в Італії ще збереглися традиції мистецтва мозаїки. В скульптурі найпопулярнішим став рельєф.
У романський період особливого значення набуває орнаментальне мистецтво, закорінене в спадщину «варварських» народів, античності, Візантії та Ірану. Збережене в пам’яті народів примітивне світосприйняття недалекої епохи втілилося в зображеннях фантастичних істот, у яких вгадуються химерні поєднання антропоморфних форм і образів тваринного світу.
Від другої половини XII століття в Західній Європі й перш за все в Північній Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітектура нового стилю, так звана готика. Розвитком міст як торгово-ремісничих і культурних центрів стимулювався злет середньовічного мистецтва Західної й Центральної Європи в XШ—XГV століттях. Найбільше піднесення переживали церковна й світська архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо готичні собори, що об’єднували під своїм дахом великі маси людей, виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському місті Севільї, який серед готичних храмів Європи поступається своїми розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокутником (140x76 м без прибудов), розділеним на п’ять нефів. Найширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готика використала деякі знахідки романської архітектури: одним з важливих її елементів стала гостра стрілчаста арка, відома зодчим бургундської школи.
Головним нововведенням готичного стилю стада каркасна система. Вона дала змогу зробити склепіння легшим, ніж у романського храму. Готичні архітектори досягли цього, зробивши ребра хрестових склепінь (нервюри) основою конструкції склепіння. Нервюрне склепіння спиралося не на стіни, а на стовпи-опори, воно було гнучкішим, могло перекривати простір неправильної форми. Тому будови готичних храмів не такі масивні, як романські. Зовні над храмом виростав цілий ліс башт і башточок, прикриваючи місця, в яких аркбутани (особливі арки, що допомагали гасити розвал склепіння в середньому нефі) закріплювалися на контрфорсах. Каркасна система допомагала споруджувати будови небаченої раніше височини: у деяких храмах вона під куполом сягала понад 40 м, з’явились і перекриття великої ширини.
Велетенські вікна з яскравими вітражами, своєрідним видом живопису з допомогою кольорових розписаних пластин скла, замінили глухі стіни, витіснивши монументальний розпис. Фреска майже зовсім зникає.
Пластика вростала в структуру будови храму і збагачувала його художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч скульптурних композицій, окремих статуй прикрашали готичний храм усередині й особливо ззовні. Хоч у готиці використовується рельєф, та головний її скульптурний жанр — статуя. Готичні скульптурні композиції ясніше й реалістичніше розкривають сюжети, більше пов’язані між собою, а головне — влучніше й людяніше передають внутрішній стан віруючих.
Готичний стиль був характерним не лише для церковної архітектури. Міські ремісники, до рук яких переходить будівництво соборів, використовували своє мистецтво й у спорудженні цивільних будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної ідеології, виростали розкішні середньовічні ратуші, де засідала міська рада. Їхні архітектурні форми відобразили зростання соціальної самосвідомості міського бюргерства, його значення в житті суспільства й багатство. Ратуші Флоренції, Брюгге, Брюсселя, Лувена та інших міст Європи збереглися як прекрасні пам’ятки світської готики.
Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспільства відіграла рицарська культура. Разом з куртуаз-ністю, що була досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер придворних, військових розваг (наприклад, рицарських турнірів), їй притаманна своєрідна література: рицарська поезія та роман.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 56. Приємного читання.
