Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

До цього слід додати особливу роль зовнішнього чинника — варварської навали у V столітті, яка підштовхнула процес формування культури середньовіччя, надавши йому яскраво вираженого драматичного характеру.

Майже безперервні напади варварів у першій половині

V століття завершилися першою спробою стабілізувати життя в західній частині колишньої імперії — створенням гунської імперії. Ще 434 року Аттила зміг об’єднати тюркомовні племена, що прийшли на Захід, підкорив інші племена варварів і на досить тривалий час став панівною силою, диктуючи політику в Західній Європі. Після смерті в 453 році цього «бича божого», як охрестив Аттилу невідомий хроніст IX століття, імперія розвалилася.

Наприкінці V — на початку VI століття франки Хлод-віга й остготи Теодоріха заснували, відповідно, в Галлії та в Італії стабільні державні утворення. Влада римських імператорів в очах варварів цілком утратила престиж, і це вирішило її долю. 475 року римлянин Орест, у минулому писар при Аттилі, усунувши імператора Юлія Непота, проголосив імператором свого малолітнього сина Рому-ла. Через рік син іншого фаворита Аттили, скір Одоакр, убивши Ореста, усунув Ромула, а знаки імператорської влади — інсигнії — відіслав до Константинополя імператорові Зенону. Європі не бракувало тоді важливіших справ, щоб звернути увагу на чергову зміну влади в Римі. П’ятдесят років потому візантійська хроніка так відобразила цю подію: «Одоакр, король готів, захопив Рим... Західна Римська імперія, якою першим почав правити в 709 році від заснування Рима Октавіан Авґуст, припинила своє існування разом із юним імператором Ромулом».

Теодоріх, захопивши 493 року Італію, 30 літ успішно правив країною з допомогою римських радників Ліберія, Кассіодора, Сіммаха та Боеція. Досягнута політична стабільність, поновлений «римський світ» дали можливість країні пережити своєрідний золотий вік.

Ще одним об’єднавчим чинником для середньовічного суспільства стало виникнення ісламу та арабські завоювання VII—VIII століть. Найперше європейці втратили вплив на країни Північної Африки, так званий Магріб. А весною 711 року загін під проводом берберського полководця Таріка ібн Зіяда висадився на Піренейському півострові, перетнувши стиснуту скелями протоку, що дістала назву Гібралтар, тобто Гори Таріка. Розгромивши в 711—719 роках королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.

Не можна оминути також іще однієї обставини, яка великою мірою вплинула на формування середньовічної культури, додала напруги цьому процесу. Більшість варварських народів на довгому шляху міграції («велике переселення»), що привів у Західну Європу, в результаті контактів з різними цивілізаціями збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти — остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди — почали сповідувати аріанство. Ця християнська течія названа за ім’ям алек-сандрійського пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він стверджував, що Христос не вічний, а створений єдиним Богом). 325 року скликаний з ініціативи імператора Константина Нікейський собор засудив аріанство як єресь. Проте цим можна було вгамувати теологічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбрату, що виникали між римлянами-католиками й вар-варами-аріанами.

Від 751 року, після приходу до влади династії Каролінґів (за іменем Карла Великого), починається історія відносин королівської влади та папської держави. Перший з королів цієї династії — Піпін Короткий — уклав із папою Стефаном II вигідний для обох сторін союз, за яким римський понтифік отримав світську владу над частиною Італії навколо Рима (патримоній святого Петра). Натомість папа визнав за Піпіном титул короля й коронував його.

На Різдво 800 року папа Лев III урочисто помазав Карла, як це раніше було зроблено з його батьком, на царство. Тільки синову голову в Римі прикрасила вже імператорська корона. Як воєначальник і політик, Карл Великий досить чітко розмежував функції королівської влади і влади церкви. В листі до папи він написав: «... На нас покладено з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюди від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осягнення католицької віри. А твій обов’язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога, як то робив Мой-сей, допомагати нашим арміям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені, і щоби ім’я Господа нашого Ісуса Христа було проголошене у всьому світі». Саме після утворення імперії Карла Великого (800 р.), зазначає Ж. Ле Гофф, на Заході з’явився новий світ, що виник через поступове злиття римського й варварського світів.

3.5.2. Характерні риси культури раннього середньовіччя

Історія культури раннього середньовіччя має немовби дві вершини, два періоди культурного піднесення — так зване «остготське та вестготське відродження» (початок

VI — перша третина VII ст.) і «каролінгське та оттонове відродження» (відповідно перша половина IX, а потім кінець X ст.). Між цими періодами, за висловом В. І. Уко-лової, культура Західної Європи поринала в своєрідний «летаргійний» сон.

Унаслідок варварських навал занепали міста, порушилася антична система торгівлі. Відтак завмерла мережа шляхів, які раніше зв’язували найвіддаленіші куточки римського світу і якими римляни пишалися. Доступними залишилися природні шляхи сполучення — ріки, на берегах яких виростали нові центри торгівлі, змінюючи звичну мапу європейських міст.

Та найважливішим соціальним явищем раннього середньовіччя була аграризація населення, що зумовила деякі своєрідні риси середньовічного суспільства. Зокрема, його атомарний характер, самодостатність великої кількості закутків, на які розпався колись єдиний римський світ.

Ще однією характерною рисою було професійне й соціальне розмежування. Оперта на місцеве виробництво економіка згасала через відсутність товарообміну й потребувала бодай стабільної робочої сили. Тому в добрій пригоді стали ранньому середньовіччю закони пізньої Римської імперії, згідно з якими деякі професії були обов’язково спадковими. Який батько, такий і син — цей закон, зазначає Ж. Ле Гофф, західне середньовіччя перейняло від пізньої античності, згодом оголосивши смертним гріхом бажання порвати зі своїм станом.

Серед варварів, що осіли в Західній Європі, не було рівності й до їхнього приходу туди. Наявність серед завойовників різних соціальних прошарків, що було результатом великої соціальної диференціації, дала змогу швидко відокремитися можновладцям варварського та римського походження від бідноти з обох етнічних груп.

Ще однією важливою рисою раннього середньовіччя був його юридичний партикуляризм, що й надалі стимулював характерну для середніх віків тенденцію до уособлення права.

Відійшовши від римської традиції, у королівствах варварів починають до законодавства запроваджувати принцип персональності права. Тобто закон у королівстві був не однаковий для всіх. Кожну людину судили за правовим усталенням тієї етнічної групи, до якої вона належала. Римлянин поставав перед законом римського права, франка судили згідно зі звичаями відповідного роду. Тож і виходило так, що за ту саму провину засуджували до різних покарань. За зґвалтування — римлянина засуджували до страти, а бургундець відбувався лише штрафом. Через кричущу несправедливість таких розбіжностей уже в V столітті починаються спроби кодифікації та узагальнення права.

Наприклад, згідно з едиктом Теодоріха, встановлювалась єдина юрисдикція для всіх громадян, що населяли королівство. Закон короля Гундобада визначав відносини між бургундами, а також між ними та римлянами. Звичаєве право вестготів, уперше кодифіковане за короля Еріха (466—495 рр.), вдосконалювалося й пізніше. Кодифіковані за Хлодвіґа звичаї франків надалі вплинули на формування права в аламанів («РаСмз» — VII ст. і «Аламанська правда» — VIII ст.), у баварів («Баварська правда» — середина VIII ст.). Хоч як різнилися ці кодекси, та з часом вплив римського права з його принципом територіальної дії дедалі дужчав. Цьому також сприяла католицька церква, прийнявши у своє лоно королів-аріан і схиляючи їх до того, аби вони ухвалили закони, які не зважали б на етнічну належність. Варто згадати й активну політику династії Каролінґів у германському світі, що вимагала встановити єдину юрисдикцію для всього населення.

Уособлення права, викликане розривом економічних зв’язків і занепадом господарства в ранньому середньовіччі, ще довго позначалося на практиці правових відносин. Слід його знаходимо в церковних реформах кінця X— XI століття, що їх започаткувало абатство Клюні (так звані «клюнійські хартії»). І в XII столітті в деяких містах Італії ще трапляється протиставлення місцевих жителів, котрі живуть згідно з «римським законом» (який опирається на принцип територіальної дії), колонії прибульців, які керуються звичаєвим правом.