Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів

Попри всі складності філософського осмислення феномену середньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина середньовіччя посіла значне місце в історії культури людства й позначилася на розвиткові філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців середньовіччя залишила людству невмирущі художні цінності.

Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у межах яких формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться про культуру середньовічної Європи, то під цим розумітимемо культуру раннього (V— VIII ст.), зрілого (ГХ—ХШ ст.) й пізнього ^^—Х^ ст.) феодалізму. На думку одного з провідних представників школи «Анналів» Жана Ле Гоффа, середньовіччя тривало до XVIII століття.

Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у III столітті. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим з провінціями і в якій так і не зміг перемогти. Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об’єднання, так і уособлення різних частин Заходу. В ній відбилися, з одного боку, — цілком щире бажання об’єднатись у християнській вірі, з іншого — не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 році нового Рима — Константинополя, проте остаточний поділ імперії стався після смерті Феодосія І в 395 році. Вже у 330 році Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвитку різними шляхами. Надалі ці відмінності тільки глибшали, а суперечності, що існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою призвівши до розриву (1050 р.), який теж наклав свій відбиток на розвиток середньовічної культури.

У цей самий час починається й оте характерне для середніх віків змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого колориту. У III столітті римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи союзникам селитися на окраїнах імперії.

Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновити велич імперії під зверхністю нового бога — Христа. Імператор Галерій, що неодноразово ініціював переслідування християн, все ж незадовго до смерті своїм едиктом про віротерпимість вперше офіційно визнав християнство (30 квітня 311 р.). Знаменитий «Міланський едикт», що зрівняв християнство з іншими культами імперії, був оголошений імператором Константином та його зятем Лі-цинієм у лютому 313 року. Константин все-таки поважав храми язичників і продовжував величати себе традиційним титулом «верховний жрець», «понтифік». Цей титул католицькі папи привласнять собі лише на початку епохи Відродження. Сам імператор наважився прийняти хрещення тільки в 337 році незадовго до смерті.

Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» дав цілком правильну оцінку останньому едикту: Константин і Ліциній мали за мету тільки «дарувати християнам і всім іншим (курсив автора) свободу сповідувати обрану ними релігію, щоб небесне божество, яким би воно не було (курсив автора), дало мир і процвітання нам і всім тим, хто живе під нашою владою», забезпечуючи таким чином «інтереси і безпеку імперії».

З часом християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. Саме християнство привнесло в середньовічну систему цінностей гре-ко-римську культурну спадщину.

До цього слід додати особливу роль зовнішнього чинника — варварської навали у V столітті, яка підштовхнула процес формування культури середньовіччя, надавши йому яскраво вираженого драматичного характеру.

Майже безперервні напади варварів у першій половині

V століття завершилися першою спробою стабілізувати життя в західній частині колишньої імперії — створенням гунської імперії. Ще 434 року Аттила зміг об’єднати тюркомовні племена, що прийшли на Захід, підкорив інші племена варварів і на досить тривалий час став панівною силою, диктуючи політику в Західній Європі. Після смерті в 453 році цього «бича божого», як охрестив Аттилу невідомий хроніст IX століття, імперія розвалилася.

Наприкінці V — на початку VI століття франки Хлод-віга й остготи Теодоріха заснували, відповідно, в Галлії та в Італії стабільні державні утворення. Влада римських імператорів в очах варварів цілком утратила престиж, і це вирішило її долю. 475 року римлянин Орест, у минулому писар при Аттилі, усунувши імператора Юлія Непота, проголосив імператором свого малолітнього сина Рому-ла. Через рік син іншого фаворита Аттили, скір Одоакр, убивши Ореста, усунув Ромула, а знаки імператорської влади — інсигнії — відіслав до Константинополя імператорові Зенону. Європі не бракувало тоді важливіших справ, щоб звернути увагу на чергову зміну влади в Римі. П’ятдесят років потому візантійська хроніка так відобразила цю подію: «Одоакр, король готів, захопив Рим... Західна Римська імперія, якою першим почав правити в 709 році від заснування Рима Октавіан Авґуст, припинила своє існування разом із юним імператором Ромулом».

Теодоріх, захопивши 493 року Італію, 30 літ успішно правив країною з допомогою римських радників Ліберія, Кассіодора, Сіммаха та Боеція. Досягнута політична стабільність, поновлений «римський світ» дали можливість країні пережити своєрідний золотий вік.

Ще одним об’єднавчим чинником для середньовічного суспільства стало виникнення ісламу та арабські завоювання VII—VIII століть. Найперше європейці втратили вплив на країни Північної Африки, так званий Магріб. А весною 711 року загін під проводом берберського полководця Таріка ібн Зіяда висадився на Піренейському півострові, перетнувши стиснуту скелями протоку, що дістала назву Гібралтар, тобто Гори Таріка. Розгромивши в 711—719 роках королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.

Не можна оминути також іще однієї обставини, яка великою мірою вплинула на формування середньовічної культури, додала напруги цьому процесу. Більшість варварських народів на довгому шляху міграції («велике переселення»), що привів у Західну Європу, в результаті контактів з різними цивілізаціями збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти — остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди — почали сповідувати аріанство. Ця християнська течія названа за ім’ям алек-сандрійського пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він стверджував, що Христос не вічний, а створений єдиним Богом). 325 року скликаний з ініціативи імператора Константина Нікейський собор засудив аріанство як єресь. Проте цим можна було вгамувати теологічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбрату, що виникали між римлянами-католиками й вар-варами-аріанами.

Від 751 року, після приходу до влади династії Каролінґів (за іменем Карла Великого), починається історія відносин королівської влади та папської держави. Перший з королів цієї династії — Піпін Короткий — уклав із папою Стефаном II вигідний для обох сторін союз, за яким римський понтифік отримав світську владу над частиною Італії навколо Рима (патримоній святого Петра). Натомість папа визнав за Піпіном титул короля й коронував його.

На Різдво 800 року папа Лев III урочисто помазав Карла, як це раніше було зроблено з його батьком, на царство. Тільки синову голову в Римі прикрасила вже імператорська корона. Як воєначальник і політик, Карл Великий досить чітко розмежував функції королівської влади і влади церкви. В листі до папи він написав: «... На нас покладено з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюди від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осягнення католицької віри. А твій обов’язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога, як то робив Мой-сей, допомагати нашим арміям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені, і щоби ім’я Господа нашого Ісуса Христа було проголошене у всьому світі». Саме після утворення імперії Карла Великого (800 р.), зазначає Ж. Ле Гофф, на Заході з’явився новий світ, що виник через поступове злиття римського й варварського світів.


3.5.2. Характерні риси культури раннього середньовіччя


Історія культури раннього середньовіччя має немовби дві вершини, два періоди культурного піднесення — так зване «остготське та вестготське відродження» (початок

VI — перша третина VII ст.) і «каролінгське та оттонове відродження» (відповідно перша половина IX, а потім кінець X ст.). Між цими періодами, за висловом В. І. Уко-лової, культура Західної Європи поринала в своєрідний «летаргійний» сон.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 50. Приємного читання.