Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Папа Інокентій III (1198—1216 pp.) вже говорить, що римський понтифік не лише спадкоємець Петра, а й намісник, «вікарій» Христа. «Його одного поставив Господь Собі в намісники за діяльністю, в спадкоємці за учительством». Христос же — глава правлячої церкви і всього Свого тіла, всього світу, який об’єднує в руках Своїх владу святительську з владою государя. Тому й папі належить «священницьке царство і царственне священство». «В одній і єдиній церкві, — говорить Боніфацій VIII (1294— 1303 pp.), — одне тіло й одна голова: — не дві голови, як у чудовиська, а — Христос і вікарій Христа, Петро і Петра спадкоємець». Далі папа стверджує, що обидва мечі — в руках церкви. Але меч духовний виймає з піхов сама церква, меч мирський — влада государя, хоч і «за церкву» і «з волі і з дозволу церкви».

Наприкінці XI століття починається піднесення культури середньовічної Європи, яка в цей час набуває ознак, що у XII—XШ століттях стануть визначальними. Феодалізм виявляється у класичному вигляді: головними стають відносини землевласників, пов’язаних ієрархією служіння королю, й селян, особисто вільних, але так чи інакше прикріплених до землі.

Культура періоду зрілого феодалізму розвивалася під впливом двох важливих чинників, що сформували її специфічні риси. По-перше, це поява нового типу міст, а по-друге — початок хрестових походів.

До другої половини XI століття місто було військовим або адміністративним центром. Але вже в останній чверті XI століття тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак культурно-політичного центру. Металургія та виробництво сукна давали конче необхідні суспільству продукти, потреба в цих продуктах стимулювала розвиток відповідних ремесел. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше унезалежнюється від землеробства, а отже дедалі менше залежить від класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв’язку зі споживачем через ринок, початок формування міжнародного ринку та мереж трансєвропейських торгових шляхів. Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки.

Досить швидко місто починає формувати й свою культуру, власну систему цінностей. З’являються фахівці нового типу — юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. У результаті раціоналізації теології виникає й своєрідне світське богослов’я, а разом з ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами середньовічного міста.

Міське життя породило університети й нецерковні, часто приватні, школи, які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра). Саме вони забезпечували подальший розвиток і повсюдне поширення знань. Розвитком цих шкіл опікувалися міські власті, й хоч церква контролювала його, це їй було дедалі важче робити. Наукова освіта в цих школах брала гору над теологічною.

Одна по одній виникали юридичні (правові) школи. Потреба в правових знаннях зростала разом з ускладненням економіки й громадського життя. Відроджувався інтерес до римського права, центрами розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Болонья. Саме в Болоньї вже наприкінці XI століття на основі правової школи відкрився один з перших європейських університетів, що зажив слави першого наукового й навчального закладу з юриспруденції.

Першу медичну школу засновано в XI столітті в пів-денноіталійському місті Салерно завдяки зв’язкам Італії з Візантією, що на той час мала істотно вищий рівень медичних знань. Навіть перші викладачі в ній були візантійцями. Історія другого центру розвитку медицини, монастиря в Монтекассіно, що виник у той самий час, пов’язана з ім’ям ученого лікаря Константина Африканця. Цей уродженець Карфагена, добре обізнаний з арабською медициною, був серед перших, хто робив переклади медичних трактатів з арабської та грецької мов на латину.

Деякі з міських нецерковних шкіл іще у XII столітті перетворилися на сукупність корпорацій учителів (магістрів) та учнів (школярів). Такі школи давали освіту вихідцям з різних регіонів Європи й тому називалися загальними школами (studium generale). Пізніше вони дістали назву університетів (universitas — сукупність). Відповідно до основних напрямів знання (факультетів) формувалися корпорації викладачів різних дисциплін та їхніх слухачів. Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни (як це було в Болоньї та Салерно). Права цих закладів узаконювалися королівськими хартіями, їх створення санкціонував папа римський.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований на межі XI і XII століть. Він об’єднував у своєму складі викладачів і учнів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська братія проводила чимало часу. Навчальний процес здійснювався на чотирьох факультетах, найбільший з яких — факультет мистецтв (artium). Це був перший щабель університетської освіти, де студенти (від лат.

дієслова studere — старанно вчитися) оволодівали «вільними мистецтвами» й готувалися продовжити навчання на трьох інших факультетах — медичному, юридичному й теологічному, котрий, згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів посідав чільне місце. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були відповідного.

Найбільше клопоту завдавав церкві факультет мистецтв, де навчали дисциплін тривіуму та квадривіуму, контролювати програми яких було досить складно. Пізніше він став називатися філософським. Зміна назви відобразила відхід від традиції поділу на тривіум та квадривіум під впливом арабської науки, де на філософських факультетах вирізняли філософію натуральну, раціональну й моральну. А звернення до ідей філософської спадщини Арістотеля закріпило поділ на філософію теоретичну й практичну. Після закінчення факультету мистецтв присвоювався вчений ступінь бакалавра «мистецтв» з правом викладати.

Навчання в університетах велося латиною — міжнародною мовою тогочасної науки. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Арістотеля на філософському факультеті, трактати Гіппократа й Галена — на медичному. Студенти конспектували лекції, брали участь у диспутах. Диспутант мусив викласти свій погляд, вислухати заперечення й спростувати їх. Цей важливий елемент навчання вимагав великої майстерності: наприклад, відомий фі-лософ-номіналіст із Оксфорда Дунс Скотт, запрошений для участі в диспуті, що його зорганізував Паризький університет, вислухав 200 заперечень своїх тез, повторив їх напам’ять і всі послідовно спростував. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння вченого ступеня.

Опанувати середньовічну вченість було досить важко, тому тільки третина студентів закінчувала підготовчий факультет зі ступенем бакалавра, й тільки один із шістнадцяти студентів ставав магістром.

Студенти об’єднувалися в організації — «земляцтва», «провінції», «науки». В Паризькому університеті було чотири «науки» — норманська, англійська, пікардійська та галльська. Кожну «науку» очолювала виборна особа — прокуратор. Ректор — голова всього університету — обирався всіма «науками».

Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для інших університетів Західної Європи. В XIII столітті університети засновано в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Монпельє, Оксфорді, Кембриджі та в інших містах. У XV столітті їх було вже понад шістдесят.

Середньовічне місто дало життя й своєрідному типові демократії — середньовічній міській республіці, яка, втім, багато в чому відрізняється від майбутньої бюргерської держави. Міська автономія ще досить обмежена, не завершена переорієнтація на систему споживацько-виробничих цінностей.

Другий важливий чинник доби зрілого феодалізму, що сприяв народженню нових форм культури, — хрестові походи. Цим поняттям позначають різні, інколи ізольовані, військові експедиції, внаслідок яких відбувалася експансія західного християнського світу від середини XI до кінця

XIII століття. Сюди відносять походи німецьких рицарів на слов’янські землі та ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти альбігойців, що сповідували єресь катарів (так звані альбігойські війни 1209—1229 рр.). Одна із середньовічних хронік фіксує під 1212 роком хрестовий похід «для надання допомоги графу де Монфору в його війні проти альбігойців... єретиків землі святого Жіля. Папа Інокентій закликав до цього походу і організував його, зобов’язавши брати участь у ньому задля відпущення гріхів».

Та переважно хрестові походи все-таки були до Святої Землі. Основним їх мотивом був релігійний, до чого додавалося паломництво до Святої Землі та допомога Візантії проти мусульман. Боротьба проти ісламу, «суд Божий» між двома релігіями почалися раніше в Іспанії, під час походів норманів до Сицилії, нападів армій італійських міст на мусульманські землі. В 1095 році на соборі у П’яченце папа Урбан II закликав християн допомогти візантійському імператору в його боротьбі проти сельджуків, що захопили Святу Землю і пригноблювали тамтешніх християн.