Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Наприкінці того ж року на соборі в Клермоні папа змальовує страждання палестинських християн і паломників, говорить про осквернення турками святих церков. Загроза нависла над усім християнським світом. Усі повинні оголити меч проти «синів Агарі»[75] і послужити Христу, «гроб якого знову прославиться».

Серед головних причин цих походів — матеріальна й демографічна. То була воєнно-економічна інтервенція, що приносила гроші, землі, владу. Крім цього, походи — форма міграції чималої частини населення Заходу (перш за все, бідного рицарства та зубожілого селянства).

Ведучи війну «за гроб Господній», середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Результатом хрестового походу стало й нове осмислення історії як війни за ідеал. Ця ідея надовго заволоділа свідомістю Європи. Справді, поряд із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради нього були не меншою цінністю культури середньовіччя.

Але найістотніший вплив на культуру Заходу аж до початку XII століття справила інша цінність як спроба синтезувати вищеназвані. Йдеться про той варіант есхатології, тобто вчення про кінцеву долю світу й людини, котрий пов’язаний із хіліазмом — ученням про тисячолітнє царство Боже на землі.

Спочатку популярне в єретичних сектах, це вчення опанувало й ортодоксальну християнську свідомість. Учення сформувало новий ідеал: перебудувати земний світ так, щоб він став гідним утіленням духу. Отже, трактування історії в межах Авґустинової концепції «двох градів», що було важливою рисою християнського світоспоглядання, збагатилось утопією про царство справедливості й щастя, яке можна побудувати на деякий час у земних умовах. Таким чином, прагнення реалізувати цю культурну цінність, здійснити всі ці задуми було аж ніяк не другорядною причиною хрестових походів.

Церква в цей час живе подвійним життям. Домінування у сфері духовній, її життя та організація стають можливими тільки на ґрунті розвинутого фінансового господарства. Церква — найбільший феодал, що отримує податі від «васальних» держав — Неаполя, Сицилії, Арагону, Англії. Прибутки найбільшого фінансиста на папському престолі Іоанна XXII за роки його понтифікату (1316—1334 рр.) оцінюються в 4 100 000 золотих флоринів. У 1313 році золотий запас римської курії сягає 1 040 000 флоринів.

У XI столітті все чіткіше викристалізовується моральне ядро християнського вчення, а головне — виявляються принципові суперечності релігійно-морального ідеалу й дійсності. Наслідком цього були заклики реформаторів повернутися до ідеалу Христа і апостолів, що впали на благодатне підґрунтя в низах кліру і широких народних масах. Та у вульгарній догмі моральне протиріччя сприймається як метафізичне. Бога протиставляють дияволу, царство Христове — царству бісівському, небо і перетворюване Богом на землі — грішній землі й пеклу. Відтак усе зло, моральне і стихійне, походить від бісів, від диявола, що веде вічну боротьбу з Богом істини і світла, змушеним задля перемоги жертвувати Сином Своїм.

У цій атмосфері морально-метафізичного дуалізму легко приживаються ідеї «апостольського життя» та занесеного з Болгарії маніхейства. В Німеччині, Італії та Франції поширюється єресь катарів. У ХП—ХШ століттях виникає ціла низка катарських церков, які протиставляють своє «істинне» вчення католицькому, своїх «досконалих» — кліру, свій культ — римському. Під впливом доктрини катарів, що проголошувала все мирське злом і закликала до ас-кези, до підготовки до життя небесного, були увесь Південь Франції та Північ Італії. І «мирська» церква змогла повернути до свого лона ці землі, тільки використавши світські засоби — альбігойські війни, ініційовані Римом, та діяльність інквізиції.

Наприкінці XII століття ліонський купець Вальдес залишив мирське життя для того, щоб врятувати свою душу, наслідуючи Христа. Він і його учні відтворюють життя апостолів, об’єднуються в апостольське братство. У своїх проповідях нові учні Ісуса обирають основною темою покаяння, й це викликає переслідування їх мирською церквою. Сприйнявши від неї євангельський ідеал, так звані єретики цим же ідеалом починали оцінювати й церкву, вимагати від кліриків «досконалого» життя. Вони вбачали джерело зла в уподібненні церкви миру, в її багатствах і зазіханні на світську владу. «Дар Константинів» розглядався як початок занепаду церкви.

Скорботна мрія Бернара Клервоського про церкву днів апостольських запалила душу найбільш відомого з реформаторів духу християнства — Франциска Ассизького (1181/82—1226 рр.). Виходець з родини багатого купця з італійського міста Ассизі під впливом євангельських легенд відмовляється від майна, покидає рідний дім і, ведучи життя жебрака, всі сили віддає молитвам, посту і проповіді Слова Божого. На цьому жертовному шляху його підтримували, мабуть, слова з «Дій святих апостолів», що воскрешали в пам’яті часи, коли «... люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (4:32).

Історик культури П. М. Біціллі вважав, що Відродження в «згорнутому вигляді» вже дане в особі Франциска Ассизького. Не маючи богословської освіти, Франциск розумів слова Євангелій дослівно, що не могло не викликати глузування й презирства у багатих і вчених абатів та єпископів (Франциска глузливо прозвали Бідолахою). Сказав Христос своїм учням: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні суми на дорогу, ні двох одеж, ні взуття, ні ціпка», — і Франциск йшов від міста до міста, від села до села босоніж, у драній рясі, підперезаний обривком мотузка, ночував у куренях або під чистим небом. Сказав Ісус: «Йдіть по всьому світові і проповідуйте Євангелію усій тварі», — і Франциск читав проповіді «усій тварі» — не тільки людям, а й птахам і звірам. Він вважав, що «вище всіх милостей і дарів Духа Святого, котрі Христос уділив друзям, — одне — перемагати себе самого й добровільно, з любові до Христа зносити муки, образи, ганьбу й нестатки».

Франциск став засновником нового виду чернецтва. Чернецтво, що жебракувало, швидко завоювало повагу, особливо серед простого люду в містах і селах. Папа Іно-кентій III дав благословення на заснування ордену францисканців після того як, згідно з легендою, побачив віщий сон, в якому Франциск підпер плечем головний собор Рима, що похитнувся. Але кому в ті часи, як не папі римському було зрозуміло, що церкві, аби вижити в боротьбі з єресями, потрібна внутрішня реформа. Однак потрібні були й інші радикальні засоби боротьби.

Таким засобом став ще один орден ченців-жебраків — домініканський. Засновник його, святий Домінік (1170— 1221 pp.), походив з Іспанії, але довгий час прожив у Південній Франції, ведучи боротьбу проти альбігойців, що сповідували єресь катарів. Саме у Франції Домініка осінила думка створити чернецьке братство спеціально для діяльності проти всіляких неортодоксальних сект і єресей.

Успіх у цій святій справі залежить від уміння розбиратись у всіляких богословських тонкощах. Тому на відміну від францисканців, домініканці або брати-проповідники багато часу й сил віддавали освіті. Ченці-домініканці обіймали кафедри в найкращих університетах. Домініканцями були найвидатніші богослови XIII століття Альберт Великий та Фома Аквінський.

Але і в трибуналах інквізиції основними «спеціалістами» з єресей були також домініканці. Назва ордену звучала близько до латинського словосполучення «Domini canes» — тобто «пси Господні». Домініканці повинні були нести знання у світ, проповідувати істину, але, разом з тим, охороняти церкву від помилкових учень. Тому не випадково емблемою ордену стало зображення пса, що несе в пащі палаючий смолоскип.

Цікаво, що вже у 1233 році — всього через 17 років після заснування ордену — домініканці почали будувати монастир під Києвом. У 1272 році вони були вже в Китаї.

Для періоду розвиненого феодалізму характерний швидкий розвиток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтернативою церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної Європи розхитували провінційний характер середньовічного світобачення. Торгівля, що формувала міжнародний ринок, і хрестові походи набагато розширювали його горизонти. Саме в Х—ХП століттях формується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву «романського» (від лат. гатапш — римський). В Італії та Німеччині він характерний і для більшої частини

XIII століття. Пробудження інтересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні філософської проблематики, позначилося й на романіці. Своєрідною формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламентації життя суспільства стала поезія вагантів, основними темами якої були ліричні мотиви та моралізаторські сентенції, а ідеалом — братерство добрих і веселих людей, де не зважають на майновий і соціальний стан, ані на віровизнання й національність.

Тоді ж були зроблені літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень, що оспівували образи рицарів — учасників війни з «іновірцями». Широко відомими в Європі стали «Пісня про Роланда» (1100 р.) та «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140 р.). Перша розповідала про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, племінника Карла Великого, про зраду Роландового вітчима Ганелона та про помсту короля за смерть улюбленого племінника. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального васала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові. «Пісня про Роланда» пройнята християнським фанатизмом, у той же час вона відобразила й соціально-політичні реалії феодалізму Х—ХХ століть, сповнені суперечностей і драматизму.

Інший герой визволення Іспанії від маврів, Руй Діас, що його араби прозвали Сідом, виведений головним персонажем «Пісні про мого Сіда». Вона була складена на основі пісень та оповідань, що прославляли подвиги Сіда ще за його життя, і стала вершиною іспанського народного епосу.