Навчання в університетах велося латиною — міжнародною мовою тогочасної науки. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Арістотеля на філософському факультеті, трактати Гіппократа й Галена — на медичному. Студенти конспектували лекції, брали участь у диспутах. Диспутант мусив викласти свій погляд, вислухати заперечення й спростувати їх. Цей важливий елемент навчання вимагав великої майстерності: наприклад, відомий фі-лософ-номіналіст із Оксфорда Дунс Скотт, запрошений для участі в диспуті, що його зорганізував Паризький університет, вислухав 200 заперечень своїх тез, повторив їх напам’ять і всі послідовно спростував. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння вченого ступеня.
Опанувати середньовічну вченість було досить важко, тому тільки третина студентів закінчувала підготовчий факультет зі ступенем бакалавра, й тільки один із шістнадцяти студентів ставав магістром.
Студенти об’єднувалися в організації — «земляцтва», «провінції», «науки». В Паризькому університеті було чотири «науки» — норманська, англійська, пікардійська та галльська. Кожну «науку» очолювала виборна особа — прокуратор. Ректор — голова всього університету — обирався всіма «науками».
Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для інших університетів Західної Європи. В XIII столітті університети засновано в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Монпельє, Оксфорді, Кембриджі та в інших містах. У XV столітті їх було вже понад шістдесят.
Середньовічне місто дало життя й своєрідному типові демократії — середньовічній міській республіці, яка, втім, багато в чому відрізняється від майбутньої бюргерської держави. Міська автономія ще досить обмежена, не завершена переорієнтація на систему споживацько-виробничих цінностей.
Другий важливий чинник доби зрілого феодалізму, що сприяв народженню нових форм культури, — хрестові походи. Цим поняттям позначають різні, інколи ізольовані, військові експедиції, внаслідок яких відбувалася експансія західного християнського світу від середини XI до кінця
XIII століття. Сюди відносять походи німецьких рицарів на слов’янські землі та ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти альбігойців, що сповідували єресь катарів (так звані альбігойські війни 1209—1229 рр.). Одна із середньовічних хронік фіксує під 1212 роком хрестовий похід «для надання допомоги графу де Монфору в його війні проти альбігойців... єретиків землі святого Жіля. Папа Інокентій закликав до цього походу і організував його, зобов’язавши брати участь у ньому задля відпущення гріхів».
Та переважно хрестові походи все-таки були до Святої Землі. Основним їх мотивом був релігійний, до чого додавалося паломництво до Святої Землі та допомога Візантії проти мусульман. Боротьба проти ісламу, «суд Божий» між двома релігіями почалися раніше в Іспанії, під час походів норманів до Сицилії, нападів армій італійських міст на мусульманські землі. В 1095 році на соборі у П’яченце папа Урбан II закликав християн допомогти візантійському імператору в його боротьбі проти сельджуків, що захопили Святу Землю і пригноблювали тамтешніх християн.
Наприкінці того ж року на соборі в Клермоні папа змальовує страждання палестинських християн і паломників, говорить про осквернення турками святих церков. Загроза нависла над усім християнським світом. Усі повинні оголити меч проти «синів Агарі»[75] і послужити Христу, «гроб якого знову прославиться».
Серед головних причин цих походів — матеріальна й демографічна. То була воєнно-економічна інтервенція, що приносила гроші, землі, владу. Крім цього, походи — форма міграції чималої частини населення Заходу (перш за все, бідного рицарства та зубожілого селянства).
Ведучи війну «за гроб Господній», середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Результатом хрестового походу стало й нове осмислення історії як війни за ідеал. Ця ідея надовго заволоділа свідомістю Європи. Справді, поряд із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради нього були не меншою цінністю культури середньовіччя.
Але найістотніший вплив на культуру Заходу аж до початку XII століття справила інша цінність як спроба синтезувати вищеназвані. Йдеться про той варіант есхатології, тобто вчення про кінцеву долю світу й людини, котрий пов’язаний із хіліазмом — ученням про тисячолітнє царство Боже на землі.
Спочатку популярне в єретичних сектах, це вчення опанувало й ортодоксальну християнську свідомість. Учення сформувало новий ідеал: перебудувати земний світ так, щоб він став гідним утіленням духу. Отже, трактування історії в межах Авґустинової концепції «двох градів», що було важливою рисою християнського світоспоглядання, збагатилось утопією про царство справедливості й щастя, яке можна побудувати на деякий час у земних умовах. Таким чином, прагнення реалізувати цю культурну цінність, здійснити всі ці задуми було аж ніяк не другорядною причиною хрестових походів.
Церква в цей час живе подвійним життям. Домінування у сфері духовній, її життя та організація стають можливими тільки на ґрунті розвинутого фінансового господарства. Церква — найбільший феодал, що отримує податі від «васальних» держав — Неаполя, Сицилії, Арагону, Англії. Прибутки найбільшого фінансиста на папському престолі Іоанна XXII за роки його понтифікату (1316—1334 рр.) оцінюються в 4 100 000 золотих флоринів. У 1313 році золотий запас римської курії сягає 1 040 000 флоринів.
У XI столітті все чіткіше викристалізовується моральне ядро християнського вчення, а головне — виявляються принципові суперечності релігійно-морального ідеалу й дійсності. Наслідком цього були заклики реформаторів повернутися до ідеалу Христа і апостолів, що впали на благодатне підґрунтя в низах кліру і широких народних масах. Та у вульгарній догмі моральне протиріччя сприймається як метафізичне. Бога протиставляють дияволу, царство Христове — царству бісівському, небо і перетворюване Богом на землі — грішній землі й пеклу. Відтак усе зло, моральне і стихійне, походить від бісів, від диявола, що веде вічну боротьбу з Богом істини і світла, змушеним задля перемоги жертвувати Сином Своїм.
У цій атмосфері морально-метафізичного дуалізму легко приживаються ідеї «апостольського життя» та занесеного з Болгарії маніхейства. В Німеччині, Італії та Франції поширюється єресь катарів. У ХП—ХШ століттях виникає ціла низка катарських церков, які протиставляють своє «істинне» вчення католицькому, своїх «досконалих» — кліру, свій культ — римському. Під впливом доктрини катарів, що проголошувала все мирське злом і закликала до ас-кези, до підготовки до життя небесного, були увесь Південь Франції та Північ Італії. І «мирська» церква змогла повернути до свого лона ці землі, тільки використавши світські засоби — альбігойські війни, ініційовані Римом, та діяльність інквізиції.
Наприкінці XII століття ліонський купець Вальдес залишив мирське життя для того, щоб врятувати свою душу, наслідуючи Христа. Він і його учні відтворюють життя апостолів, об’єднуються в апостольське братство. У своїх проповідях нові учні Ісуса обирають основною темою покаяння, й це викликає переслідування їх мирською церквою. Сприйнявши від неї євангельський ідеал, так звані єретики цим же ідеалом починали оцінювати й церкву, вимагати від кліриків «досконалого» життя. Вони вбачали джерело зла в уподібненні церкви миру, в її багатствах і зазіханні на світську владу. «Дар Константинів» розглядався як початок занепаду церкви.
Скорботна мрія Бернара Клервоського про церкву днів апостольських запалила душу найбільш відомого з реформаторів духу християнства — Франциска Ассизького (1181/82—1226 рр.). Виходець з родини багатого купця з італійського міста Ассизі під впливом євангельських легенд відмовляється від майна, покидає рідний дім і, ведучи життя жебрака, всі сили віддає молитвам, посту і проповіді Слова Божого. На цьому жертовному шляху його підтримували, мабуть, слова з «Дій святих апостолів», що воскрешали в пам’яті часи, коли «... люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (4:32).
Історик культури П. М. Біціллі вважав, що Відродження в «згорнутому вигляді» вже дане в особі Франциска Ассизького. Не маючи богословської освіти, Франциск розумів слова Євангелій дослівно, що не могло не викликати глузування й презирства у багатих і вчених абатів та єпископів (Франциска глузливо прозвали Бідолахою). Сказав Христос своїм учням: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні суми на дорогу, ні двох одеж, ні взуття, ні ціпка», — і Франциск йшов від міста до міста, від села до села босоніж, у драній рясі, підперезаний обривком мотузка, ночував у куренях або під чистим небом. Сказав Ісус: «Йдіть по всьому світові і проповідуйте Євангелію усій тварі», — і Франциск читав проповіді «усій тварі» — не тільки людям, а й птахам і звірам. Він вважав, що «вище всіх милостей і дарів Духа Святого, котрі Христос уділив друзям, — одне — перемагати себе самого й добровільно, з любові до Христа зносити муки, образи, ганьбу й нестатки».
Франциск став засновником нового виду чернецтва. Чернецтво, що жебракувало, швидко завоювало повагу, особливо серед простого люду в містах і селах. Папа Іно-кентій III дав благословення на заснування ордену францисканців після того як, згідно з легендою, побачив віщий сон, в якому Франциск підпер плечем головний собор Рима, що похитнувся. Але кому в ті часи, як не папі римському було зрозуміло, що церкві, аби вижити в боротьбі з єресями, потрібна внутрішня реформа. Однак потрібні були й інші радикальні засоби боротьби.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 55. Приємного читання.
