Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Найбільше уваги Боецій віддає розбудові системи освіти. Розуміючи, що мовою культури нового світу стала латинська, він дбає про створення писаних латиною підручників, що узагальнювали й інтерпретували в доступній формі досягнення греків у головних на той час галузях знання (арифметиці, музиці, геометрії та астрономії). Саме Боецій остаточно поділяє тодішню систему «семи вільних мистецтв» на два рівні — «тривіум»[74] та «квадривіум». До першого належали граматика, риторика й діалектика (логіка), до другого — арифметика, музика, геометрія та астрономія. Нова структура навчання передбачала «математичну» освіту як передумову освоєння істинної науки — філософії, предмети тривіуму та квадривіуму залишалися дисциплінами, обов’язковими для освіти, та все ж іще не наукою як такою.

На перший план висувалася його систематичність, а змістовність відходила на другий план, не втрачаючи, звичайно, своєї цінності. Цілком у дусі нової культурної епохи реформатор вважав, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напряму мислення, дотримання в розумовій діяльності строгої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. Наскільки вдалим було таке новаторство, свідчить хоч би той факт, що підручники Боеція використовувалися для навчання протягом усього середньовіччя. Ще у XVIII столітті у студентів Оксфорда його праця «Настанови до музики» була настільною книгою.

Орієнтація на античну спадщину в часи, коли грецьку мову на Заході потроху забували, вимагала створити латинський варіант філософської мови, віднайти точні відповідники найважливіших понять і термінів грецької філософії. Боецій поставив собі за мету перекласти латинською мовою всі твори Платона й Арістотеля, авторів двох найвидатніших філософських систем античності. Він писав: «Закінчивши цю роботу, я постараюся зобразити в певній гармонії філософію Арістотеля і Платона й покажу, що більшість людей помиляється, вважаючи цих філософів у всьому відмінними між собою; навпаки, у більшості предметів, до того ж найважливіших, вони в згоді один із одним». Саме на творах Платона й Арістотеля, вважав Боецій, слід базувати інтелектуально-культурний простір нової епохи. Завдяки його перекладацьким зусиллям мова римських воїнів і політиків ставала досконалою філософською мовою.

Переклавши працю неоплатоніка Порфирія «Вступ до «Категорій» Арістотеля», Боецій окреслив коло проблем і понять середньовічної логіки. Він же надав проблемі уні-версалій (загальних понять) тієї форми, в якій її засвоїла середньовічна філософія, для якої ця проблема стала каменем спотикання, мірилом істинності, а також критерієм урологічної оцінки, що часто мало трагічні наслідки: адже залежно від трактування проблеми універсалій людину могли причислити до єретиків, із якими церква нещадно боролася.

Арістотелеве розв’язання проблеми універсалій Боецій трактує в платонівському дусі — універсали існують «з приводу чуттєвих речей, але розуміються зовні тілесної субстанції». Ця неоднозначна філософська теза породила в середньовічній філософії три основні течії. Філософські системи, що розвинули платонівський аспект Боецієвої тези й визнавали існування надсвідомої реальності, ідеальних об’єктів (універсалій), які не визначалися людським досвідом і пізнанням, належали до течії реалізму. Арісто-телівський аспект тези, за яким універсали аналізувалися як категорії людського мислення, розвивався номіналізмом. Як завжди в такому випадку, третя течія, концептуалізм, прагнула примирити ворожі течії, виходячи з того, що універсалії існують у речах і водночас є концептами — відтворенням у розумі подібних ознак, що містяться в одиничному.

Основи теорії двоїстої істини були закладені Боецієм у його богословських трактатах. Вдавшися до Арістотелевої логіки в трактуваннях догматів, він дійшов висновку, що істини віри мають бути підсиленими доказами розуму. Філософ не має сумніву, що віру треба не просто сприймати, але обов’язково зрозуміти. В трактаті «Про Трійцю» він пише: «...адже, як сказано (на мій погляд — вельми гарно), освічена людина так намагається набувати віри про кожну річ, щоб це відповідало суті самої речі». Це дає підставу зробити висновок про необхідність розмежувати знання та віру, науку й теологію як за предметом, так і за способом мислення. Речі природні слід вивчати з допомогою розмислу, математичні — науки, а божественні — інтелекту.

Характерною рисою теологічних трактатів Боеція стає акцентація уваги на логічному аспекті порушених проблем. Теологічні проблеми взагалі перетворювалися на проблеми схоластичні, пов’язані з самою природою людського мислення. Надання переваги однозначній понятійній формі речей, зведення зв’язків реального світу до строго встановлених відношень, точність мови та виваженість побудованих із її допомогою конструкцій знаменували початок нового етапу в історії європейського мислення — схоластичної філософії.

Разом із формуванням нового типу інтелектуального життя ми маємо змогу простежити в цей час і створення нового типу організації культурного життя Європи. Визначення меж і внутрішньої структури європейської культури пов’язане з ім’ям іще однієї непересічної особистості — Магна Флавія Аврелія Кассіодора (бл. 487 р. — бл. 578 р.). Відомий філософ-гуманіст Еразм Роттердамський так характеризував його: «Я без вагання зараховую Кассіодора, людину, яка досягла багато чого й яку пестила фортуна, до числа щасливців і людей видатних; в осягненні наук, як божественних, так і світських, я навіть не помишляю наблизитися до нього».

Прекрасне римське виховання та освіта, навіть попри велику заклопотаність політичними справами, спонукали до занять науками. Високо цінуючи грецьку та римську античну культуру й постійно звертаючись до неї, аби поглибити свої знання, Кассіодор спілкувався з найосвічені-шими сучасниками (Сіммахом, що був папою римським в 498—514 роках, Боецієм та ін.). Завдяки своєму вмінню встановлювати добрі стосунки з людьми та знаходити компроміси в будь-яких ситуаціях Кассіодор швидко здобув високе становище в королівстві остготів і майже 30 років вірно служив його правителям.

Серед творів, що належать перу Кассіодора, особливе місце посідають «Варії». За різнобічність інформації їх можна назвати першою енциклопедією середньовіччя. Цей опублікований у 537—538 роках твір подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя остготського суспільства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї. Не обминув увагою Кассіодор і народні повстання, дав пояснення природних явищ, змалював портрети сучасників.

«Варії» були одночасно літературним твором і збіркою офіційних документів, що виокремлювало їх із римської епістолярної традиції. Кассіодор вважав «елегантність стилю» необхідною умовою написання офіційних документів. Принцип викладення документів у «Варіях» був хронологічно-тематичний, що стало надалі взірцем для державного апарату середньовіччя й апарату римської церкви. В середньовічній дипломатії, зазначає І. М. Голєніщев-Куту-зов, можна помітити той самий поділ письма на частини, що й у Кассіодора: протокол, текст, кінцівка. Західне середньовіччя запозичило у Кассіодора титулатуру, форму звертання (офіційне й куртуазне) до офіційних осіб різних рангів.

У середині 50-х років, повернувшись до свого маєтку «Віварій» на півдні Італії, Кассіодор заснував там монастир, якому судилося відіграти важливу роль у формуванні середньовічної культури.

Узагалі ж засновником чернецтва на Заході вважається Бенедикт Нурсійський, що 529 року заклав монастир у Монтекассіно на уламках розбитої братами-ченцями статуї Аполлона. Цей монастир самою церемонією свого заснування демонстрував ставлення чернецтва до культури язичників, надалі ставши зразком для чернечих організацій Західної Європи. Писані Бенедиктом «Правила», за якими всі члени общини об’єднувалися під зверхністю отця-настоятеля, покладені в основу монастирських статутів раннього середньовіччя. Вони вимагали від ченців, крім служіння Богу, через самообмеження боротися з нечистим, молитися, а також працювати фізично.

Життя ченців у монастирі Кассіодора теж було сповнене праці, але не стільки фізичної, скільки духовної. Не виглядало воно й аскетичним — у маєтку буяли сади, у ставках розводили рибу (звідки й назва «Віварій»), Кас-сіодор наказав також влаштувати купальні, «корисні від тілесних хвороб».

Члени «Віварію» не тільки знайомилися зі священними науками та вільними мистецтвами. Від трудів рук своїх треба було годуватись і його жителям, і «мандрівникам, і хворим, і біднякам, що потрапляли до монастиря або жили неподалік». Отже, щоб тримати у доброму стані сади й поля, потрібно було вивчити агрономічні трактати римських авторитетів. Дбали тут не лише про дух людський, а уміли лікувати й тілесні недуги: члени общини вивчали медицину. Сам Кассіодор рекомендував читати твір Діос-корида «Про лікарську матерію», що містив опис кількох сотень рослин та їхніх лікувальних властивостей. У бібліотеці «Віварію» були твори таких світил медицини, як Гіппократ, Гален, Целій.

Монастир Кассіодора був задуманий і функціонував як осередок духовних традицій і знань. Три елементи його структури як культурного центру стали традиційними для всього середньовіччя: бібліотека — сховище книжок і рукописів; скрипторій — майстерня письма для розмноження й поширення рукописів, що використовувалися для потреб монастиря й на продаж; школа — навчальний заклад.

Яскравим представником «весттотського відродження» був «перший енциклопедист середньовіччя» Ісидор

Севільський (бл. 570—636 рр.). Єпископ Севільї, духовний наставник і старший друг молодого короля Сісебута, один із найпродуктивніших письменників раннього середньовіччя.

Серед кількох десятків його творів чільне місце посідають «Етимології» у двадцяти книгах — перша всеохопна енциклопедія середньовіччя, в якій викладено світоглядні основи нового типу культури.

Як ієрарх католицької церкви Ісидор стверджує: «Блаженний той, хто знаходить мудрість від Бога». І водночас збирає одну з найбільших у тогочасній Європі бібліотек, де Біблія й твори авторитетів церкви мирно співіснували з античними поетами й мудрецями. Зберігши наукові знання античності про світ і людину в умовах варваризації суспільства, Ісидор зміг створити єдину картину світу, що спиралася на античні та християнські уявлення. Результатом цього була й реабілітація в межах християнського світогляду наук про природу, проблем пізнання природних явищ.