Унаслідок варварських навал занепали міста, порушилася антична система торгівлі. Відтак завмерла мережа шляхів, які раніше зв’язували найвіддаленіші куточки римського світу і якими римляни пишалися. Доступними залишилися природні шляхи сполучення — ріки, на берегах яких виростали нові центри торгівлі, змінюючи звичну мапу європейських міст.
Та найважливішим соціальним явищем раннього середньовіччя була аграризація населення, що зумовила деякі своєрідні риси середньовічного суспільства. Зокрема, його атомарний характер, самодостатність великої кількості закутків, на які розпався колись єдиний римський світ.
Ще однією характерною рисою було професійне й соціальне розмежування. Оперта на місцеве виробництво економіка згасала через відсутність товарообміну й потребувала бодай стабільної робочої сили. Тому в добрій пригоді стали ранньому середньовіччю закони пізньої Римської імперії, згідно з якими деякі професії були обов’язково спадковими. Який батько, такий і син — цей закон, зазначає Ж. Ле Гофф, західне середньовіччя перейняло від пізньої античності, згодом оголосивши смертним гріхом бажання порвати зі своїм станом.
Серед варварів, що осіли в Західній Європі, не було рівності й до їхнього приходу туди. Наявність серед завойовників різних соціальних прошарків, що було результатом великої соціальної диференціації, дала змогу швидко відокремитися можновладцям варварського та римського походження від бідноти з обох етнічних груп.
Ще однією важливою рисою раннього середньовіччя був його юридичний партикуляризм, що й надалі стимулював характерну для середніх віків тенденцію до уособлення права.
Відійшовши від римської традиції, у королівствах варварів починають до законодавства запроваджувати принцип персональності права. Тобто закон у королівстві був не однаковий для всіх. Кожну людину судили за правовим усталенням тієї етнічної групи, до якої вона належала. Римлянин поставав перед законом римського права, франка судили згідно зі звичаями відповідного роду. Тож і виходило так, що за ту саму провину засуджували до різних покарань. За зґвалтування — римлянина засуджували до страти, а бургундець відбувався лише штрафом. Через кричущу несправедливість таких розбіжностей уже в V столітті починаються спроби кодифікації та узагальнення права.
Наприклад, згідно з едиктом Теодоріха, встановлювалась єдина юрисдикція для всіх громадян, що населяли королівство. Закон короля Гундобада визначав відносини між бургундами, а також між ними та римлянами. Звичаєве право вестготів, уперше кодифіковане за короля Еріха (466—495 рр.), вдосконалювалося й пізніше. Кодифіковані за Хлодвіґа звичаї франків надалі вплинули на формування права в аламанів («РаСмз» — VII ст. і «Аламанська правда» — VIII ст.), у баварів («Баварська правда» — середина VIII ст.). Хоч як різнилися ці кодекси, та з часом вплив римського права з його принципом територіальної дії дедалі дужчав. Цьому також сприяла католицька церква, прийнявши у своє лоно королів-аріан і схиляючи їх до того, аби вони ухвалили закони, які не зважали б на етнічну належність. Варто згадати й активну політику династії Каролінґів у германському світі, що вимагала встановити єдину юрисдикцію для всього населення.
Уособлення права, викликане розривом економічних зв’язків і занепадом господарства в ранньому середньовіччі, ще довго позначалося на практиці правових відносин. Слід його знаходимо в церковних реформах кінця X— XI століття, що їх започаткувало абатство Клюні (так звані «клюнійські хартії»). І в XII столітті в деяких містах Італії ще трапляється протиставлення місцевих жителів, котрі живуть згідно з «римським законом» (який опирається на принцип територіальної дії), колонії прибульців, які керуються звичаєвим правом.
У період раннього середньовіччя вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову та господарську ролі, претендуючи на зверхність над світською владою. Особливо відзначався цим понтифікат Григорія Великого (590—604 рр.).
До рук церкви потрапила й система освіти. Програма занять для шкіл обов’язково мала бути затверджена католицькою церквою. В інтересах кліру підбирали й учнів, здатних після завершення освіти поповнювати церковну ієрархію.
Нехтуючи категоричну заяву Тертуліана (III ст.), що справжній християнин має зневажати філософію як «безумство цього світу», церква в особі Авґустина Блаженного (354—430 рр.) доходить висновку про необхідність використовувати античних авторів у шкільній освіті. Проте граматика, риторика, діалектика та історія, математичні науки не повинні відволікати від пізнання Святого Письма, а навпаки, мають підводити учня до нього. Шкільна освіта, яку людина здобуває в юності, не може перешкоджати її духовному розвиткові, не повинна заважати їй здобути істинне знання, що міститься в християнському вченні. Страшно, на думку Авґустина, коли мирське знання слугує суєтним цілям і відвертає людину від істини. У своєму чи не найважливішому творі, у «Сповіді», він навіть порівнює навчання світським наукам зі сп’янінням, до якого спонукають молодь учителі, котрі вже пізнали його. Та й мудрість уже виступає тут підпорядкованою вірі, як благочестя з обов’язковим складником — «страхом Божим». Любов до мудрості перетворюється у Авґустина на любов до Бога, схиляння перед ним. Врешті-решт, закладаючи основи освіти кліриків, він орієнтується і на задоволення інтересів церкви.
Так само суперечливе ставлення Авґустина й до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Авґустин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах і в проповідницькій діяльності охоче використовував його досягнення. Як високий церковний ієрарх і політичний діяч він мусив боротися з виявами язичництва, стоячи на тому, що «проповідувати мирське знання... справа суєтна». Формуючи джерела християнської культури, що пануватиме в середньовічній
Європі, Авґустин продовжував велику справу, започатковану Орігеном, Тертуліаном, Лактанцієм, Ієронімом, Василієм Великим, Григорієм Назіанзином та іншими: поєднував культурне багатство античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям. Інтерпретація греко-римської культурної спадщини дала можливість створити нову, здатну до саморозвитку, модель духовного життя, головними елементами якої стануть освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість.
Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Авґустин усе-таки в її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. Немовби дискутуючи з Тертуліаном, він запитує: «Стверджувати, що слід уникати всілякої філософії, хіба не те ж саме, що радити не любити мудрості?»[72] Вже в сані єпископа міста Гіппона, заслуживши великий авторитет своїм благочестям та аскетизмом, в одному з листів Авґустин пише про бажання приєднати до сонму взятих на небо з Христом Платона, Цицерона та Верґілія. Адже й серед тих, хто помилявся, віддаючи хвалу світові, а не його Творцеві, були, безперечно, люди, які жили чесно, яких можна вважати взірцем чистоти, безкорисливості, невибагливості, зневаги до смерті в ім’я блага батьківщини, вірності співвітчизникам і водночас справедливості щодо ворогів. Авжеж, ці люди варті того, щоб наслідувати їх.
У традиціях неоплатонізму (а саме їх, як це вже зазначено, дотримувався Авґустин) онтологія збігалася з теологією. Вчення про начала всього сущого було вченням про найдосконаліше буття. Саме Бог мав найбільш істинне й високе буття. У Платонових «Ідеях» Авґустин вбачає думки Творця перед актом творення. Своєрідно трактує він і платонівську ідею космічного порядку: надчуттєвий світ постає як небесна ієрархія з Богом-Отцем на чолі. Як християнський теолог Авґустин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, в якій світська влада підпорядкована церковній.
Відтак уся історія постає як боротьба між праведниками, котрі, належачи до лона християнської церкви, складають незримий «град Божий» на землі, й тими, хто живе за веліннями гордині, хто створив земну світську державу, за своєю природою близьку до «граду диявола». Отже, пише Авґустин, «два «гради» створені двома видами любові, а саме: земний — любов’ю до себе, аж до нехтування Богом, Небесний — любов’ю до Бога, аж до нехтування собою». Ці два «гради» не розрізняються людським оком, у земному житті вони змішані, переплетені, їхня природа виявиться тільки після другого приходу Спасителя.
Та визначальною рисою цієї теорії двох «градів» було розуміння історії. Антична думка наділяла історичний розвиток замкнутим циклічним характером. Для Авґустина історія — поступальний рух[73] суспільства до моральної досконалості. Тому історія має мету — моральний прогрес.
Початковою (відправною) точкою історичного розвитку є творення світу. Перший період історії людства починається за часів Адама й закінчується Ноєм; першими представниками двох незримих «градів» були Каїн та Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа, з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.
Створений Авґустином образ світу, цілісного й досконалого результату божественного творчого акту, не викликав заперечень майже тисячу років.
Тільки в XIII столітті Фома Аквінський зробив у ньому необхідні зміни відповідно до тодішнього стану християнської філософської думки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 51. Приємного читання.
