Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

У період раннього середньовіччя вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову та господарську ролі, претендуючи на зверхність над світською владою. Особливо відзначався цим понтифікат Григорія Великого (590—604 рр.).

До рук церкви потрапила й система освіти. Програма занять для шкіл обов’язково мала бути затверджена католицькою церквою. В інтересах кліру підбирали й учнів, здатних після завершення освіти поповнювати церковну ієрархію.

Нехтуючи категоричну заяву Тертуліана (III ст.), що справжній християнин має зневажати філософію як «безумство цього світу», церква в особі Авґустина Блаженного (354—430 рр.) доходить висновку про необхідність використовувати античних авторів у шкільній освіті. Проте граматика, риторика, діалектика та історія, математичні науки не повинні відволікати від пізнання Святого Письма, а навпаки, мають підводити учня до нього. Шкільна освіта, яку людина здобуває в юності, не може перешкоджати її духовному розвиткові, не повинна заважати їй здобути істинне знання, що міститься в християнському вченні. Страшно, на думку Авґустина, коли мирське знання слугує суєтним цілям і відвертає людину від істини. У своєму чи не найважливішому творі, у «Сповіді», він навіть порівнює навчання світським наукам зі сп’янінням, до якого спонукають молодь учителі, котрі вже пізнали його. Та й мудрість уже виступає тут підпорядкованою вірі, як благочестя з обов’язковим складником — «страхом Божим». Любов до мудрості перетворюється у Авґустина на любов до Бога, схиляння перед ним. Врешті-решт, закладаючи основи освіти кліриків, він орієнтується і на задоволення інтересів церкви.

Так само суперечливе ставлення Авґустина й до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Авґустин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах і в проповідницькій діяльності охоче використовував його досягнення. Як високий церковний ієрарх і політичний діяч він мусив боротися з виявами язичництва, стоячи на тому, що «проповідувати мирське знання... справа суєтна». Формуючи джерела християнської культури, що пануватиме в середньовічній

Європі, Авґустин продовжував велику справу, започатковану Орігеном, Тертуліаном, Лактанцієм, Ієронімом, Василієм Великим, Григорієм Назіанзином та іншими: поєднував культурне багатство античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям. Інтерпретація греко-римської культурної спадщини дала можливість створити нову, здатну до саморозвитку, модель духовного життя, головними елементами якої стануть освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість.

Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Авґустин усе-таки в її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. Немовби дискутуючи з Тертуліаном, він запитує: «Стверджувати, що слід уникати всілякої філософії, хіба не те ж саме, що радити не любити мудрості?»[72] Вже в сані єпископа міста Гіппона, заслуживши великий авторитет своїм благочестям та аскетизмом, в одному з листів Авґустин пише про бажання приєднати до сонму взятих на небо з Христом Платона, Цицерона та Верґілія. Адже й серед тих, хто помилявся, віддаючи хвалу світові, а не його Творцеві, були, безперечно, люди, які жили чесно, яких можна вважати взірцем чистоти, безкорисливості, невибагливості, зневаги до смерті в ім’я блага батьківщини, вірності співвітчизникам і водночас справедливості щодо ворогів. Авжеж, ці люди варті того, щоб наслідувати їх.

У традиціях неоплатонізму (а саме їх, як це вже зазначено, дотримувався Авґустин) онтологія збігалася з теологією. Вчення про начала всього сущого було вченням про найдосконаліше буття. Саме Бог мав найбільш істинне й високе буття. У Платонових «Ідеях» Авґустин вбачає думки Творця перед актом творення. Своєрідно трактує він і платонівську ідею космічного порядку: надчуттєвий світ постає як небесна ієрархія з Богом-Отцем на чолі. Як християнський теолог Авґустин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, в якій світська влада підпорядкована церковній.

Відтак уся історія постає як боротьба між праведниками, котрі, належачи до лона християнської церкви, складають незримий «град Божий» на землі, й тими, хто живе за веліннями гордині, хто створив земну світську державу, за своєю природою близьку до «граду диявола». Отже, пише Авґустин, «два «гради» створені двома видами любові, а саме: земний — любов’ю до себе, аж до нехтування Богом, Небесний — любов’ю до Бога, аж до нехтування собою». Ці два «гради» не розрізняються людським оком, у земному житті вони змішані, переплетені, їхня природа виявиться тільки після другого приходу Спасителя.

Та визначальною рисою цієї теорії двох «градів» було розуміння історії. Антична думка наділяла історичний розвиток замкнутим циклічним характером. Для Авґустина історія — поступальний рух[73] суспільства до моральної досконалості. Тому історія має мету — моральний прогрес.

Початковою (відправною) точкою історичного розвитку є творення світу. Перший період історії людства починається за часів Адама й закінчується Ноєм; першими представниками двох незримих «градів» були Каїн та Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа, з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.

Створений Авґустином образ світу, цілісного й досконалого результату божественного творчого акту, не викликав заперечень майже тисячу років.

Тільки в XIII столітті Фома Аквінський зробив у ньому необхідні зміни відповідно до тодішнього стану християнської філософської думки.

Ще одним важливим складником Авґустинового вчення була теорія особистості. «В історії думки та цивілізації святий Авґустин, — пише дослідник його творчої спадщини Поль Анрі, — був першим мислителем, котрий оцінив значення й здійснив аналіз філософських і психологічних понять людини і людської особистості».

Уся західна духовність сприйняла особливе бачення Авґустином світу — крізь призму ставлення особистості до абсолютної особистості Творця та мети людського існування — сходження просвітленої особистості до Бога. Після Авґустина головним питанням християнського світобачення стає поводження людини у світі, її правильне ставлення до світу й до Бога. Теорія особистості стає теорією моральної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі.

Отже, Авґустин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього середньовіччя: Бог — світ — людина. І хоч ідеї Авґустина визнавало вже культурне оточення каролінґів, але скажімо, «Сповідь» адекватної оцінки в ранньому середньовіччі так і не дістала. Та починаючи з Абеляра й Данте, цей твір надихав багатьох діячів європейської культури, серед яких — Петрарка, Руссо, Л. М. Толстой.

Поховано Авґустина в соборі Святого Петра міста Павії. Поряд із ним спочиває інша знаменита людина з трагічною долею — Аніцій Манлій Северин Боецій (бл. 480 р. — бл. 525 p.).

Боецій своїми філософськими творами заклав основи нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства.

Популярність спадщини філософа в середньовіччі була зумовлена щонайменше кількома причинами. «Великий учитель середньовіччя» своїм ученням немовби підсумовував розвиток філософії пізньої античності. Тому його справедливо вважали джерелом античної мудрості, викладеної в доступній формі.

Про різнобічність особистості Боеція свідчить його літературна спадщина. Це переклади й коментарі до праць із логіки Арістотеля, Порфирія та Цицерона, теологічні трактати «Про Трійцю», «І Отець, і Син», «Проти Євтихія та Несторія». Сучасник філософа Кассіодор писав про нього так: «Завдяки тобі італійці осягають своєю мовою музиканта Піфагора й астронома Птолемея. Сини Авзонії слухають знавця арифметики Нікомаха й геометра Евкліда, теолог Платон і логік Аристотель сперечаються наріччям Квіріна, і механіка Архімеда ти повернув сицилійцям у вигляді римлянина. Які б науки й мистецтва створила силами своїх синів красномовна Греція, всі їх перейняв від тебе Рим своєю рідною мовою». Та особливе місце в його спадщині, звісно, посідає твір «Про втіху філософією», який Боецій написав уже у в’язниці, виклавши в ньому свою філософську систему.

Антична духовна спадщина, яку Авґустин переосмислив і в трансформованому вигляді ввів у систему цінностей християнського світогляду, завдяки Боецію була збережена й загалом без перекручень пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах.