Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Штаерман Е. Кризис античной культуры. — М., 1975.

3.5. КУЛЬТУРА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

3.5.1. Історичні передумови формування середньовічної культури.

3.5.2. Характерні риси культури раннього Середньовіччя.

3.5.3. Культура Європи IX—XIII століть.

3.5.1. Історичні передумови формування середньовічної культури 

Культура сучасної Західної Європи опирається на підґрунтя, що утворилося за тисячоліття від кінця V до початку ХГУ століття (на півночі Європи — до середини XVII ст.). В історичній науці за цим періодом закріпилася назва «середні віки».

Оцінки культури середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі. Глибинні процеси становлення національної самосвідомості в Західній Європі кінця XVIII — початку XIX століття відкривали народам цього регіону їхнє величне минуле, пробуджували цікавість до середньовіччя та його культури. Найвидатніші представники літературної інтелігенції в цей час докладали великих зусиль, аби заохотити європейське суспільство до знайомства з культурою середніх віків.

Найважливішим наслідком уваги до проблем культури середньовіччя стало те, що літературно-філософська думка кінця XVIII — початку XIX століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історичне явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи.

Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити культуру середньовіччя об’єктивно. Згідно з цим поглядом, вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості — всього, проти чого виступали і з чим боролися не лише словом прогресивні сили наступних епох. Тому, можливо, так довго панувала в науці та суспільній свідомості своєрідна характеристика готичного стилю, що її дав теоретик Відродження Джорджо Вазарі. Ця вочевидь упереджена оцінка легко переноситься й на культуру середньовіччя загалом. «Манеру цю, — писав Вазарі про готику, — винайшли готи, бо після того, як були зруйновані давні будівлі й війни згубили й архітекторів, ті, що залишилися живими, стали будувати в цій манері, зводячи склепіння на стрілчастих арках і заповнюючи всю Італію бозна-якими спорудами... Боронь Боже всяку країну від однієї думки про витвори такого штибу, такі безформні порівняно з красою наших будівель, що вони не варті того, аби говорити про них більше, ніж сказано»[70].

Закріпити оцінку культури середньовіччя як побудованої на старих традиціях, на повторенні, дублюванні раніше досягнутого, нездатної до новацій, допоміг і Леонардо да Вінчі. Критикуючи творчий метод тогочасних художників, він писав, що після римлян живописці «наслідували один одного вік у вік, увесь час штовхали це мистецтво до занепаду»[71].

Петрарка теж характеризував середньовіччя як епоху потворності на відміну від прекрасної античності. Нарешті, й Геґель у своїх лекціях з естетики порівнює середньовічну культуру з торжеством чорної ночі, протиставляючи їй ранкову зорю Відродження.

Попри всі складності філософського осмислення феномену середньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина середньовіччя посіла значне місце в історії культури людства й позначилася на розвиткові філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців середньовіччя залишила людству невмирущі художні цінності.

Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у межах яких формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться про культуру середньовічної Європи, то під цим розумітимемо культуру раннього (V— VIII ст.), зрілого (ГХ—ХШ ст.) й пізнього ^^—Х^ ст.) феодалізму. На думку одного з провідних представників школи «Анналів» Жана Ле Гоффа, середньовіччя тривало до XVIII століття.

Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у III столітті. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим з провінціями і в якій так і не зміг перемогти. Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об’єднання, так і уособлення різних частин Заходу. В ній відбилися, з одного боку, — цілком щире бажання об’єднатись у християнській вірі, з іншого — не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 році нового Рима — Константинополя, проте остаточний поділ імперії стався після смерті Феодосія І в 395 році. Вже у 330 році Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвитку різними шляхами. Надалі ці відмінності тільки глибшали, а суперечності, що існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою призвівши до розриву (1050 р.), який теж наклав свій відбиток на розвиток середньовічної культури.

У цей самий час починається й оте характерне для середніх віків змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого колориту. У III столітті римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи союзникам селитися на окраїнах імперії.

Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновити велич імперії під зверхністю нового бога — Христа. Імператор Галерій, що неодноразово ініціював переслідування християн, все ж незадовго до смерті своїм едиктом про віротерпимість вперше офіційно визнав християнство (30 квітня 311 р.). Знаменитий «Міланський едикт», що зрівняв християнство з іншими культами імперії, був оголошений імператором Константином та його зятем Лі-цинієм у лютому 313 року. Константин все-таки поважав храми язичників і продовжував величати себе традиційним титулом «верховний жрець», «понтифік». Цей титул католицькі папи привласнять собі лише на початку епохи Відродження. Сам імператор наважився прийняти хрещення тільки в 337 році незадовго до смерті.

Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» дав цілком правильну оцінку останньому едикту: Константин і Ліциній мали за мету тільки «дарувати християнам і всім іншим (курсив автора) свободу сповідувати обрану ними релігію, щоб небесне божество, яким би воно не було (курсив автора), дало мир і процвітання нам і всім тим, хто живе під нашою владою», забезпечуючи таким чином «інтереси і безпеку імперії».

З часом християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. Саме християнство привнесло в середньовічну систему цінностей гре-ко-римську культурну спадщину.