Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

8. Ставлення до релігійності. Схід пропонує варіант особистої причетності до віровчення, а Захід — гуманістичну, релігійно забарвлену ідеологію.

Отже, риси двох типів духовності визначають специфіку властивих їм культурних традицій.

Поступово європейська культурологічна думка доходить висновку, що необхідно зіставляти не нормативні культурні традиції (релігійна ортодоксія, художній канон), а системи соціокультурної регуляції загалом, адже певні, відсутні в художньому каноні елементи, можуть існувати в релігійній ортодоксії, і навпаки. Наприклад, у стародавньому Китаї відсутність у конфуціанстві есхатологічних мотивів, віри в потойбічне й ірраціональне в загальній соціокультурній схемі компенсувалася наявністю цих елементів у таких світоглядно-релігійних системах, як буддизм і даосизм.

Тривалий час у європейській культурології використовувалися бінарні опозиції для дослідження проблеми Заходу й Сходу, коли Заходові приписувалися такі якості, як «динамізм», «об’єктивізм», «штучність», а Сходові — «інертність», «суб’єктивізм», «природність». Однак такі констата-ційні бінарні протиставлення лише звертають нашу увагу на те, що впадає в око за першого знайомства з проблематикою. Чимало досліджень присвячено подібності деяких культурних феноменів Сходу до європейських, таких як Відродження, Реформація, Просвітництво. Дехто з учених навіть ототожнював ці в основі своїй різні явища (скажімо, академік М. Конрад писав про бухарський Ренесанс, танський Ренесанс у Китаї). Але без аналізу цілої системи соціокультурної регуляції зовнішня схожість ні про що не свідчить.

Отже, потрібні об’єктивні наукові мірила, що допомагали б усвідомити глибинне коріння розбіжностей між культурами Заходу й Сходу на рівні виявів, що фіксуються простим спостереженням. Відомий дослідник В. Шейніс запропонував три критерії зіставлення західних і східних культур:

1. Становище індивіда в групі й суспільстві в цілому, що визначається рівнем індивідуалізації, чи навпаки, включення людини в соціальну ланку. Культурам Сходу зазвичай притаманна досить жорстка групова залежність індивіда, принципова духовна підпорядкованість групі, коли тільки в її рамках особистість відчуває себе цінністю, а поза нею вона — ніщо. В деяких національних системах виховання, зокрема в Японії, людину виховують саме як представника групи, об’єднання. Цей процес починається в родині, продовжується в дитячому садку, школі, університеті, фірмі, і скрізь індивід — лише частинка якоїсь цілісності, в котрій він повинен розчинитися. Оцінку собі індивід може дати тільки через своє місце в групі. «Естетика самогубства» — сеппуку у Японії та сатті у Індії.

Така особистість не здатна навіть подумки протиставляти себе спільноті й найвищим покаранням для себе вважає відлучення від неї. Звідси виникнення символів духовної належності до касти, верстви у вигляді всіляких кодексів честі (наприклад, у Японії це кодекс честі самурая «бусі-до» — «шлях зброї»). Ці кодекси базуються на уявленнях про притаманний кожній групі тип поведінки. Індивід повинен зберігати свій образ в очах громади; через такий кодекс (формальний чи неформальний) оцінка громади переходить у внутрішній світ особистості, інтеріо-ризується, й громадська думка немовби стає внутрішнім еталоном особистої поведінки. Ця громадська думка передбачає васальну вірність групі чи особі, що є символом групи чи супергрупи; наприклад, символом дітей богині Аматерасу в Японії, символом цілої нації в її міфологічній іпостасі виступає імператор — «мікадо».

Навпаки, в західних суспільствах, що вже давно подолали патріархальні структури і прийшли до суспільства атомізованих індивідів, будь-які форми соціокультурного патерналізму сприймаються, як замах на свободу самодостатнього індивіда.

2. Перевага світської або релігійної орієнтації в панівному світогляді. Як відомо, майже всі західні суспільства пережили процес секуляризації, тобто відокремлення релігійного життя від світського. Принципова можливість такого поділу таїлася ще в новозавітному заклику: «Кесареві кесареве, а Богові — Боже». Більшість релігій Сходу не визнають такий підхід, оскільки пронизують цілу тканину східного суспільства, регулюючи всі галузі громадського й особистого життя. Визнання секулярного принципу годі чекати, скажімо, в ісламі, що прагне панувати в економіці, праві, мистецтві, політиці, моралі, побуті, вихованні дітей. Уся система судочинства в країнах арабо-мусульмансько-го культурного регіону побудована на нормах шаріату, й хоча в окремих державах, крім фікха (мусульманського релігійного права), існує й цивільне право, відрізнити в цих країнах ісламське від неісламського вкрай складно. Тому деякі вчені стверджують, що іслам — це не стільки релігія, скільки спосіб життя мільйонів людей, складний соціокультурний комплекс, що сповнює собою майже всі елементи повсякденного життя.

3. Ставлення до традицій і новаторства, що виражається в настанові на зміну або на консервацію наявних структур. Культури Заходу і Сходу досить неоднозначно ставилися й ставляться до «традиції» та «інновації». Для того, щоб забезпечити конкурентоздатність ідеї на ринку Заходу, треба довести, що вона новітня, цілковито нова — це головне для суспільного сприйняття на підсвідомому рівні, незалежно від реальних переваг цієї ідеї. «Нове — значить хороше» — от підсвідома максима західної культури. Натомість на Сході будь-яку нову ідею треба замаскувати під добре призабуте старе, революційне — під реакційне, тільки тоді вона має шанс на успіх. Історія Сходу знає безліч «консервативних реформаторів», які, змінюючи досить радикально сучасне й керуючись модерними ідеоло-гемами, демонстративно спиралися на традиційні, звичні комплекси ідей.

Але й ці критерії потребують уточнення, бо є наслідками глибинних соціально-економічних процесів. Існували ще в далеку давнину принципові відмінності між Заходом і Сходом у формах власності, розподілу та обміну. К. Маркс у дещо поетичній формі стверджував, що відсутність приватної власності на землю — справжній ключ до східного неба. Зазначимо, що у своїх світоглядних і соціокультурних орієнтаціях античний Захід і стародавній Схід відрізнялися не менш суттєво, ніж тепер. Досить згадати поняття «античний капіталізм», що його радянські науковці ввели в науковий обіг у 1920-ті роки. Але за тих часів відмінності перебували ще тільки в зародковій формі, остаточно розвинувшись набагато пізніше.

Приватна, індивідуальна власність Заходу створила особливу соціокультурну систему, де панують матеріаль-но-предметові, в завершеному вигляді — товарно-грошові відносини і зв’язки. Інші види соціокультурних систем відрізняються від неї переважанням міжособових відносин над предметовими.

На відміну від міжособових, товарно-грошові зв’язки породжують анонімне суспільство, суспільство тотальної рівності всезагального еквівалента — грошей. Саме вони зв’язують між собою атомізованих індивідів безвідносно до корпоративно-кланових особливостей. Це є типовим для розвиненого капіталістичного суспільства. Товарно-грошові відносини панують над усіма іншими й опосередковують їх. На Сході переважають саме міжособові відносини, що домінують над товарно-грошовими й опосередковують їх. Гроші не мають тут анонімно-абстрактної сили, їхня спроможність вимірюється тим, чи належить власник до касти, клану, верстви, що може бути незістав-но важливішим. Схід не знає рівності грошей; міжособові зв’язки, соціальна стратифікація там переважає.

Звичайно, ці відмінності не слід сприймати як абсолютні: і Заходу відомі кастово-кланові бар’єри, і Сходу — товарно-грошові відносини. Ідеться про пріоритети й переваги. На Сході відсутність «товарного фетишизму» і «юридичного» світогляду, коли громадянин перебуває в договірних відносинах із державою як рівноправна з нею сторона, надолужується інтерсуб’єктивним фетишизмом знаків соціальної консолідації: звичаїв, норм, вірувань. Індивідуалізація особистості на Сході відступає перед спільнотою, що має форму колективної особи, яка поглинає індивіда.

Принципи солідарності в традиційних суспільствах вимагають психологічного підпорядкування індивіда «цілому» й «загальному», що уніфікує особистість. Ці принципи набувають вигляду незалежних від людини правил, з якими вона повинна узгоджувати (а в ідеалі ототожнювати) свій внутрішній світ, не питаючи «чому». В таких суспільствах поведінка індивіда регулюється оцінкою, яку дають його вчинкам інші члени спільноти: засудженням, покаранням, глузуванням чи, навпаки, схваленням і заохоченням. Натомість у суспільствах із високим рівнем розвитку індивіда переважають не зовнішні, а внутрішні форми контролю. За цією ознакою в зарубіжній культурології існує поділ на «культуру сорому» й «культуру вини». Сором — це почуття людини, стурбованої зовнішньою оцінкою своєї поведінки. «Культура вини» формується там, де поведінка особи мотивується внутрішньою правотою, коли особистість шукає насамперед миру з власною душею, намагаючись знайти виправдання своїм вчинкам у глибинах власного духовного світу. Це передбачає досить високий рівень індивідуального розвитку, коли людина вже не розчиняється в масі й не втрачає почуття персональної відповідальності. Така самостійність мислення та поведінки вимагає великої мужності, здатності витримувати самотність, не підкорятися тискові натовпу.

Існує тривала історія європейського пізнання Сходу. Ще в ХУП—ХУІІІ ст. виникають своєрідні гуртки схо-дознавців-аматорів, що намагаються розібратися в усіх складностях історії, культури і мистецтва неєвропейських країн. Ті, хто намагався проникнути в східну специфіку, від початку звернули увагу на відмінні від Європи форми земельної власності. Томас Роу, англійський посол при дворі Джахангіра (династія Великих Моголів), повідомляв, що в Індії немає іншої земельної власності, крім власності монарха, що імператор — спадкоємець усіх своїх підданих — рабів.

Глибокий інтерес до історії Сходу, зокрема Індії та Китаю, виник у гуртку друзів та учнів відомого французького філософа доби Просвітництва Гассенді. Серед членів цього гуртка — Сірано де Бержерак і Мольєр. Одним із провідних учасників гуртка був Франсуа Ламот Левайє (1588—1672), філософ, учень Монтеня і попередник Бейля. Належав до цього гуртка і Франсуа Берньє (1620—1688).

Ламот Левайє написав книгу «Конфуцій — Сократ Китаю», де заявив, що китайська філософська думка вища від грецької, а суспільний лад ще й у ХУГГ ст. є ідеалом для європейців. Китай він характеризував як державу вчених, побудовану на принципах високої моралі, як патріархальну деспотію, країну загального добробуту.

Франсуа Берньє, котрий, на відміну від Левайє, мав можливість спиратися на власні знання про Схід, конкретно — про Індію, у якій довго прожив, пише «Історію останніх політичних переворотів у державі Великого Могола», де також указує на державну власність на землю як основу багатьох специфічних рис індійського політичного та культурного життя. Саме з цього Берньє виводив надмірну централізацію Індії. Відсутність приватної власності й приватної ініціативи створювали ситуацію, коли ні селяни, ні «власники» умовних ділянок, ні губернатори не були зацікавлені в обробітку землі, яка фактично їм не належала і якої їх могли позбавити будь-якої миті.

Після спроб європейських, переважно католицьких, місіонерів навернути китайців у християнство, задля чого вдавалися до поєднання суто християнських ритуалів з конфуціанськими, врешті-решт папа Климент ХІ засудив «китайські обряди». З рішучою критикою китайської моделі суспільства виступили християнський ортодокс Фене-лон і знаменитий письменник Даніель Дефо. Перший, на відміну від Левайє, суперечку Сократа й Конфуція подав так, що з неї Конфуцій вийшов переможцем. Китайці в цьому діалозі проголошувалися наймарнославнішим, най-егоїстичнішим, найнесправедливішим народом на Землі. Даніель Дефо критикував Китай із позицій радикальних верств тогочасної Англії. Він обурювався схилянням перед деспотизмом і недосконалістю китайського ладу.