Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Китайській архітектурі притаманні великі дахи, що виступають вперед над стінами і загинаються вгору по краях. Широкі виноси захищали стіни від дощу, а підняті кути дозволяли проходити сонячному світлу в приміщення. Увігнуті схили даху обумовлені освоєнням полив’яної черепиці, важкого матеріалу та використанням бамбукових крокв, що вгиналися під ним. Згодом така форма даху стає традиційною, ілюзорно полегшуючи важку масу двох- або триярусного перекриття. Вигляд будинку зумовлювався регламентом на урядовому рівні щодо розмірів, оздоблення, кольору тощо.

Складаються типи садово-паркової архітектури, де панували синтезовані елементи природи — рослини, вода, каміння. Штучно створені ставки й пагорби були прикрашені альтанками й квітучими кущами.

Після падіння династії Хань у Китаї настає період роздробленості та внутрішніх чвар. У ГГГ ст. н. е. виникає три держави — Вей (Північ), Шу (Південний Захід) та У (долина Янцзи). Потім з’явилися Західна Цзінь (кінець ІІІ — початок ГУ ст.), Східна Цзінь (ГУ—У ст.), змінилися чотири династії на Півдні — Сун, Ці, Лян і Чень — це період Південних династій (до УГ ст.).

Цей період ГУ—У ст. зветься Нань бей чао (Південні та Північні династії). На Півночі формується держава Північна Вей (кінець ГУ—У ст.), з головними містами Бінченом (Датуном) і Лояном. Центром Півдня стає місто Цзянькан (розташоване поблизу сучасного Нанкіна). Проникнення на територію Китаю інших східних культур та вірувань, які складно поєднувалися з існуючими, сформували єдиний художній стиль китайського середньовіччя.

Проникнення буддизму на територію Китаю у перших сторіччях нашої ери з Індії через Центральну Азію спри-яло синтезу релігійних та суспільних стосунків власне Китаю та нового вчення. Буддизм, що проповідував рівність усіх перед стражданням, нагороду за добрі справи та кару за злі, переродження у наступному житті та просвітлення, природно злився з даосизмом та стародавніми віруваннями. У пантеон божеств було включено Конфуція та Лао-цзи; варіант китайського буддизму був «Махая-ною» («велика колісниця» або «широкий шлях спасіння»). Вчення буддизму переконувало у тому, що позбавитися від страждань, природних для людського життя, міг кожний, хто виконував буддійські постулати. Проте північний буддизм вважав, що єдиним ідеалом життя може бути відлюдництво, у якому людина має шляхом постійного самовдосконалення сягнути нірвани. Поширення буддизму сприяло втіленню у пластиці й камені космогонічної символіки, що склалася в Індії. Монументальне мистецтво та архітектура, грандіозні синтетичні ансамблі дедалі масштабніше охоплюють територію Китаю. Пагоди й багатокілометрові скельні монастирі все частіше використовуються для втілення нового вчення. Ідея плавного спрямування вгору в архітектурному рішенні пагоди виявляла кривизну й пластичність силуету, характерні для індійської архітектури, поєднані з чіткістю ярусного членування та раціоналізмом стародавніх китайських башт для охорони (найдавніша — пагода з цегли Сунь Юеси у провінції Хенань 520 р.).

Скельні монастирі, наче казкові міста, виникали на шляху просування буддизму, пов’язуючи в єдине ціле природу, архітектуру, скульптуру та живопис. Розташовані у горах, різьблені печерами без чіткого плану, ці храми та монастирі відкривалися для мандрівників здалеку, приголомшуючи їх просторовими масштабами. Скульптурне оздоблення відображало синкретизм художніх смаків, естетичні погляди та світогляд багатьох народів.

Перед мистецтвом постає нове завдання художнього відображення рис милосердя, співчуття, невід’ємних від буддійського вчення. Утіленням божественності стає самозаглибленість, споглядальний спокій, з’являються образи одухотворених небожителів із задумливими обличчями, на яких сяє тонка містична напівпосмішка. Складається іконографічний образ Будди-спасителя, виникають цикли розписів, що свідчать про його діяння.

Такі риси китайського мистецтва представлені у печерних монастирях Юньган (провінція Шансі), Лунмень (провінція Хенань) тощо (ГУ—УГ ст.). Храми Юньгана являють собою високі, близько 20 м, гроти, заповнені скульптурними зображеннями, серед яких 13-, 15- та 17-метрові статуї Будди.

В іконографічний канон поступово включається і місцева традиція, для чого підходять рельєфні зображення, які, на відміну від колової скульптури, більше відповідають місцевому художньому мисленню.

У теми буддійських легенд уплітаються стародавні міфічні образи, зооморфні мотиви. Такі перетворені традиції свідчать про ускладнення у сприйнятті світобудови. Інтенсивно розвивається мистецтво та література, виникає лірична поезія та живопис на сувоях, збагачується емоційний зміст, розширюється коло сюжетів, з’являється ілюстративний живопис, що супроводжує поетичні рядки. Об’єктом художнього переживання вперше стає природа.

У стародавньому Китаї споконвічно існувала станово-родова система, інколи мешканці цілого села або кількох сіл носили одне прізвище, а всі жителі були кровно зв’язані між собою. Авторитарні принципи зосереджували владу в руках старійшини, організація життя базувалася на ієрархічних засадах, а для підтримання її існував суворий кодекс норм поведінки, за порушення якого передбачалася сувора кара. Було канонізовано стосунки й зв’язки між родичами — звертаючись один до одного, вживали терміни, які виявляли ставлення молодших до старших і навпаки, або різницю між синами за прямою та непрямою лінією, підкреслюючи стосунки нижчого та вищого за ієрархічним або становим щаблем. Станово-родовий соціум керував збиранням податків, організовував ритуальні заходи. Кожна громада мала свій храм, заможні родини мали власні домашні кумирні для жертвоприношень предкам. Були місця зборів громади (де обговорювали спільні справи, розбирали суперечки, виносили, а інколи й здійснювали вироки) — так звані «ситани». При них будували театральні кони, школи; основою ж був храм.

Синтез первісної архаїчної культури, магічних обрядів та раціоналізму утілювався як система формування ритуальної суспільної поведінки та управління державою. Раціоналістичність світогляду сприяла уявленням про природній лад як єдності соціального та Вищого.

Династія Суй (УГ—УГГ ст.) об’єднала Південь та Північ; посилилася центральна влада; у центрі було створено шість департаментів, що займалися кадровими питаннями, освітою, юриспруденцією, військовою справою тощо. Скасували систему іспитів, за якою їх складали лише особи з рекомендаціями високопосадовців або представники аристократії; ввели державні іспити «кецзюй». Побудували великий канал з півночі на південь, від Пекіна до Ханчжоу — близько двох тисяч кілометрів.

З УГГ сторіччя після поступового об’єднання за династії Суй (кінець УГ — початок УГГ ст.), створюється могутня держава під правлінням династії Тан (УГГ — початок Х ст.). З кінця УГ ст. почалося будівництво великого каналу довжиною 1800 км, який з’єднав річки Вейшуй, Хуанхе та Янцзи із затокою Ханчжоувань та надав новий вихід до моря. Великий шовковий шлях став важливою трасою, що пов’язувала східні та західні землі.

Танська імперія була централізованою державою зі складною ієрархічною системою управління. На зміну державній надільній системі володіння землею, утвердженій у ГУ—УГ ст., прийшло приватне землеволодіння феодалів, що сприяло розвиткові світоглядної ініціативи населення. На протязі УГГГ ст. розширюються землі для обробку, впроваджується вирощування чаю та бавовни, у торгівлі формуються купецькі гільдії — хан. Удосконалюється виробництво шовку й паперу, нові відкриття з’являються у царині медицини, географії та астрономії.

Це була «золота доба» — танські правителі здійснювали реалістичну економічну політику, а в зовнішніх стосунках стали прибічниками відкритості та прогресу. Танське купецтво торгувало з понад 70-ма країнами світу; імпе-раторська влада заохочувала іноземних купців низькими податками, дозволяла оселятися на довгий час у Китаї, брати шлюб з китаянками та складати іспити «кецзюй» на адміністративні посади. Міста Гуанчжоу та Цюаньчжоу уже тоді були міжнародними морськими портами, а тансь-ка столиця Чаньань (Сіань) мала 1 млн населення та була істинно міжнародним містом, куди з’їжджалися з Персії, арабських країн, Індії, Японії, Східно-Римської імперії. Араби перейняли технологію виробництва паперу, порцеляни, ткацтва і пізніше від них такі знання перейшли до Африки та Європи. Японці запозичували соціально-культурні реалії — від архітектури до політичного устрою та фасонів одягу.

Віротерпимість також характеризує танську добу. В навчальних закладах, крім звичних дисциплін, викладали медицину, математику, астрономію. Поширюється техніка книгодруку за допомогою гравірувальних дощок — кліше.

У пізній період Тан у військовій справі почали використовувати порох, який потрапляв спочатку до арабських країн, а потім, у ХІІІ—ХГУ ст., до Європи. Це було «золоте сторіччя» культури Китаю — розквіт живопису, поезії, архітектури, музики і танцю, позначених впливом сусідніх культур.

Основою соціальної організації продовжувала бути родина, якій підпорядковувалися дії та інтереси всіх членів. Кожний мав подбати про нащадків — народити більше синів та дочекатися онуків. Конфуціанська традиція обґрунтовувала домінантне становище чоловіка по відношенню до жінки. Всесвіт теж уявлявся цілісністю, створеною нескінченною боротьбою та взаємопроникненням двох першоначал: світлого й активного ян (чоловічого) й темного та пасивного інь (жіночого).

Відповідно до призначення жінки в родині вона й отримувала освіту. Дівчатам не прищеплювали академічні знання, а навчали домогосподарству. Майбутня дружина в першу чергу мусила вміти обслуговувати родину чоловіка, ні про яке сімейне щастя не було й мови.