Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Соціалістичний шлях обрав і В’єтнам — у 1945 році після поразки Японії. Керівник комуністичної партії Хо Ші Мін став на чолі Демократичної республіки В’єтнам. Натомість Франція посприяла формуванню Пів-деннов’єтнамської держави зі столицею у Сайгоні. Громадянська війна в країні тривала до 1974 року, коли В’єтнам опинився під контролем північнов’єтнамських комуністів, а війська США, які з 1965 до 1973 року підтримували Сайгон, були виведені з країни. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років ХХ століття економіка В’єтнаму занепала, попри допомогу СРСР та інших соціалістичних держав. Тільки зі смертю Хо Ші Міна (1969 р.) та початком перебудови в СРСР (1985 р.) В’єтнам береться до реформаторської діяльності, причому курс на соціалістичний розвиток міцно тримався в теорії, а на практиці впроваджували ринкові елементи господарювання. У своєму цілеспрямованому розвиткові В’єтнам багато в чому наслідує китайські взірці, авторитетне правління комуністичної партії супроводжується лібералізацією зовнішньої торгівлі та створенням ринкової економіки. Економічне зростання є незаперечним: ВВП у 2000 р. — 6%, прибуток на одиницю населення 200—300 $.

Після поразки Японії в 1945 році незалежною стає Корея, але через суперництво СРСР та США у 1948 році країну розділяють по 38-й паралелі на Північну та Південну. Завдяки впливові Радянського Союзу Північна Корея стає комуністичною — Корейською Народно-Демократичною Республікою, але нічого демократичного дуже швидко не залишилося, авторитарне правління Кім Ір Сена, який використовував звичні прийоми тоталітарного режиму, підкріплені східно-деспотичними традиціями та культом соціальної дисципліни, перетворили його особу на живого Бога для населення. Абсолютний регламент із жорсткими покараннями за будь-які порушення перетворив країну з 23 мільйонним населенням на воєнізовану систему існування від народження до смерті. Кількісно чимала армія, озброєна найновішими досягненнями, включаючи зброю масового знищення, — це єдиний об’єкт, на який уряд не шкодує гроші. Втративши підтримку СРСР та Китаю, Північна Корея збідніла, основна маса населення голодує. Але втілення ідей «чучхе» (покійного Кім Ір Сена) є обов’язковою перспективою, щоб у майбутньому жити прекрасним, заможнім життям. Їжа за картками, норма — 50 кг капусти й 100 кг рису на рік, заробітна плата — 1—2 $ на місяць (1999 р.).

Отже, три вищезгаданих країни створили модель соціалізму на конфуціанських засадах надзвичайно гармонійно і без внутрішніх невідповідностей. Схильність поважати владу та стабільну адміністрацію, здавна культивована неповага до торгівлі та власності і, безперечно, рівень соціальної дисципліни, тисячоліттями виховуваний вченням Конфуція дозволили сформувати чітку систему стосунків, які відповідають соціалістичному розвиткові. Зазначимо, що саме ці три країни демонструють жорсткість марксистської моделі, яка не слабне навіть під час реформ, що не спричиняють політичну нестабільність.

Низка країн, розвиток яких рухався за марксистсько-соціалістичною системою, але на ґрунті буддійсько-цивілі-заційному — це Монголія, Камбоджа, Лаос та Бірма. Монголи до початку ХХ сторіччя вели кочовий спосіб життя, а після революції в Китаї 1911 р., частиною якого була Монголія, сформували окрему державу під керівництвом духовного керманича монгольських буддистів. З 1921 року країна підпадає під вплив СРСР, за допомогою радянських фахівців будується промисловість, розвивається сільське господарство на кшталт моделі Радянського Союзу. Водночас, як і у всіх республіках СРСР, тут активно борються з релігійними уявленнями, руйнуючи монастирі та винищуючи фізично ченців. З 80-х років ХХ століття Монголія помалу звільняється від впливу країни Рад і двохмільйонний народ береться до радикальних реформ. На сьогодні у країні проживає 2,5 млн населення, прибуток на одиницю — 500 $, але заробітна плата невелика й рівень життя не дуже високий. Монголія підтримує систему багатопартійності та громадянських свобод, поновлюються монастирі та відроджуються норми монголо-тибетського буддизму.

Камбоджа стає незалежною в 1954 р., а в 1970-му, після військового повстання на чолі країни стає комуніст Пол Пот, який спонукав загони червоних кхмерів до винищення мільйонів людей, руйнації інфраструктури та промисловості й перетворив Камбоджу на величезний концтабір. Людей вбивали лопатами, щоб зекономити набої, примушували голодувати й знущалися якомога вигадливіше. Безумовно, теорія диктатури пролетаріату, властива усім комуністичним країнам, виявлялася у діяльності Пол Пота напрочуд чітко.

У 1979 році після складної боротьби політичних сил (Китай підтримував кхмерів), в’єтнамська армія увійшла до Камбоджі й відсторонила кхмерів від влади. Було створено народну Камбоджійську республіку, яку очолив пров’єтнамски налаштований Хун Сен. Тільки на межі 80—90-х років ХХ століття ситуація у країні стабілізувалася, керманичем був король Сіанук, під владою якого розпочалися реформи, що мали сформувати ринково-капіталістичну модель. Але внутрішні протистояння продовжувалися до 1998 року й на сьогодні країна так само зосереджує зусилля на економічному розвиткові. Прибуток на душу населення у 1997 році сягав 280 $ з тенденцією до зростання.

У тому ж 1954 році стає незалежним і Лаос, та у 1975 році комуністично налаштовані сили проголошують країну народно-демократичною республікою. Щоправда, державне управління економікою, націоналізація, суворий контроль над представниками приватних закладів не сприяли економічному розвиткові і, нарешті, у 1980 році Лаос вийшов на шлях реформ за зразком капіталістичного господарювання. Питання соціалістичного будівництва було знято, місце червоної зірки на гербі країни посіло зображення буддійської ступи. До сучасної західної культури ставлення обережне: населення віддає перевагу власним звичаям та традиціям.

У Бірмі також було заявлено соціалістичну програму під час воєнного заколоту у 1962 році, який очолив генерал Не Він. Хоча у цій країні комуністи знаходилися в опозиції до влади, відмова від демократії, націоналізація та виголошення економічним підґрунтям нового суспільства державної та кооперативної власності, по суті, збігалися з марксистсько-соціалістичною моделлю. Отже, на межі 60—70-х років ХХ століття виявилися серйозні проблеми, занепадає товарне виробництво й сільське господарство, що призводить до внутрішньополітичної нестабільності. Під тиском народного незадоволення у 1998 році владу беруть військові та впроваджують деякі економічні реформи, орієнтовані на ринкові стосунки, поновлюється багатопартійність і країна змінює назву — на М’янму. Але остаточні прогресивні зміни в економіці відбулися у 1992 році, причому керівництво країни прагне впровадити радикальні реформи за умови збереження авторитаризму, що періодично зумовлює опір населення, у першу чергу — студентства, але існує надія на те, що поступово демократичний шлях розвитку буде відкрито і для М’янми.

Загальним для цих країн є цивілізаційний фундамент, який визначає принциповий характер соціальних стосунків та державної влади — ті століття, що виховували народ у буддійській традиції — терплячість, сумирність, покора у сприйнятті страждань. Але буддистів складніше повести за гаслами будівництва прекрасного майбутнього, що прирікає соціалістичну модель на загальну загальмованість процесу. А от ринково-приватновласницькі стосунки, що характеризуються працею власника, для країн буддизму більш привабливі.

Отже, країни, сформовані на конфуціанському ґрунті, продемонстрували успіхи на початку будівництва соціалістично-марксистської системи, на відміну від країн буддизму. Але остаточні прогресивні зміни в економічному розвитку виявилися при переорієнтації курсу країни на капіталістично-ринкову модель.

Протилежний вищезгаданим країнам Південно-Східної Азії та Далекого Сходу варіант господарювання обирають ті, що взяли за основу шлях капіталістичного розвитку. Феноменальні зрушення в економічно-соціальному процесі демонструє Японія — ВВП на душу населення вищий, ніж у США, найрозвиненіша промисловість, не-перевершена якість виробів, науково-технічний прогрес, сільське господарство високого рівня (незалежно від несприятливих умов), інфраструктура, транспорт, система освіти, соціальна допомога — всі ці складові формують сучасну Японію.

Традиції, вплив конфуціанства, буддизму й синтоїзму злилися й трансформувалися у високу культуру праці й соціальних стосунків, де гармонійно розвивається родина (молодші — старші) та фірма (велика родина). Самоповага й гідність, відчуття кожного японця часткою великої держави сприяють збереженню високих стандартів у суспільних стосунках. Політична система — багатопартійна зі збереженням імператора як керівника держави, яка піклується про суспільство та національну економіку. Зазначимо, що вирішальною для нечуваного науково-технічного прогресу стала, як це не парадоксально, поразка Японії у Другій світовій війні, коли у 1945 році країні було заборонено утримувати велику армію та розвивати виробництво зброї. Японцям вдається, переймаючи та запозичуючи сучасні досягнення світової науки, техніки залишатися прихильниками власних уподобань та звичаїв.

Японія не має власних природних ресурсів та розташована у суперсейсмічній зоні, що спровокувало останній величезний землетрус 2011 року, який зачепив атомну станцію, розташовану поблизу міста Фукусіма. Землетрус забрав більш ніж 11 тисяч життів та іще раз виявив характерні риси японського народу — не було зафіксовано випадків пограбування зруйнованих будинків або магазинів, гуманітарну допомогу приймали люди, які спокійно стояли в черзі та вдячно вклонялися один одному, надвечір частина країни, що не постраждала від землетрусу, вимикала світло та електроприлади, щоб ті, хто знаходилися у зоні лиха, могли скористатися електроенергією.

У 1997 році прибуток на душу населення був 30 000 $, у 2000—2002 рр. фінансовий актив середньої родини — 212 000 $. Сучасні тенденції у внутрішньополітичному житті Японії — пропозиція прямих виборів прем’єра, прояви небажання співробітників бути абсолютно відданими фірмі до пенсії, що може змінити систему прийому на роботу.

Схід ніколи не був явищем одноманітним, але певні характеристики відрізняли його від Європи, Заходу. Це — панівна авторитарно-розподільна система, що використовувала жорстку ієрархічну адміністрацію; неґація до панування приватної власності або ж її відсутність; тож по відношенню до ринкових стосунків; наявність безправних підданих. Але на межі третього тисячоліття у далекосхідному регіоні з’являються країни, які перестають бути структурально східними. Є тенденція до зближення з західними капіталістичними стандартами — вільний ринок, приватна власність як основний з параметрів; контрольна, а не панівна функція влади тощо. Японія є найяскравішим прикладом державного контролю як невтручання у ринкову економічну модель. Інститут демократії, правові стандарти також є характеристиками країн західного світогляду, але Японія лишається собою — від побутових дрібниць до суспільних стосунків — тут відсутні страйки, існує гармонійний симбіоз праці та капіталу. Феномен синтезу східного та західного принципу функціонування держави, як бачимо, створив низку країн, що у наш час демонструють якісно нові стандарти.

Зауважимо, що для формування сучасних східних країн велике значення має збережена селянська (землеробська) культурна субетична підсистема, що дає можливість етносові вберегтися від технократичного та індустріального структурного головування. Генофонд села, принципи співіснування спільнот, взаємодопомога, відданість родині (клану), державі створюють своєрідність сучасного соціуму країн далекосхідного регіону. Конфуціанський культурний ареал досі користується такими елементами генотипу культури, як доброчесність «шляхетного чоловіка», «любов до людей» у трактовці Конфуція, відчуття обов’язку, ритуальні форми поведінки, авторитет знання, повага до старших. Японія та Південна Корея мають практично західні конституції, але стосунки у родинах та соціумі залишаються суто східними.

Тисячорічна стабільність, яка живилася природньо-циклічною культурою, обернулася сьогодні незвичним динамізмом. У цій культурі не так, як у західній, були вирішені проблеми добра і зла, реального життя та потойбічного світу. Конфуцій та Будда відмовилися обговорювати проблему потойбічних сил, налагоджуючи в самому способі життя принцип «золотої середини». Конфуцій супроводжує людину від народження до смерті, а Будда обіцяв повертатися: «Я буду приходити, повертатися у цей світ, допоки у ньому не залишиться жодної стражденної людини». Так на Сході й живуть, і західні іграшки — авто, XV, комп’ютери, роботи — роблять краще, ніж на Заході. Техніка виявилася можливою для опанування, а капіталізм — справою колективістською. Етика протестантизму у справах і праці програє етиці справи й праці конфуціанства.

Феномен Сходу є таким для людини іудео-христи-янської традиції, тобто західної у світоглядному аспекті. Для тих, хто народився на Сході, те, що ми вважаємо феноменальним, є природнім та звичним. Образне відтворення явищ культури зберігає те, що зазвичай щезає під час аналітично-раціонального їх осягнення. Культура підпорядкована не тільки логіці, понятійне тлумачення нездатне передати поняття, що властиві культурі Сходу: «аура», «іномовність», «таємниця невиявленого формально» тощо.

Сьогодення розмиває кордони Сходу і Заходу, об’єднуючи світогляди, зокрема у сучасній культурі. Мистецтво і література перестають бути суто національними, оперуючи образною системою понад «часом і простором». Сучасні культурологічні процеси свідчать про спільність світоглядної свідомості: мистецтво переорієнтується на реципієнта — покупця. Звідси епатажність, кон’юнктурність тематики й неординарна формотворчість.

Останнє десятиріччя визначило культурологічні пріоритети країн Далекосхідного регіону, у першу чергу Китаю, Південної Кореї та Японії. Феномен Китаю, що дивує світ, є явищем багатомірним, але те, що «соціалістична» країна дає світовій культурі чи не більше прикладів прогресивного мистецтва і літератури з-поміж інших країн Сходу, свідчить про виявлення митцями власного «я» у різноманітний спосіб.