Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Для ранніх держав на відміну від попередніх протодержав, необхідною була урбанізація, причому споруди виникали завдяки праці селян, яких залучали до таких робіт у вільний від сільського господарства час. Етап ранньої держави збігався із сакралізацією влади та прагненням престижного споживання з неухильною тенденцією до зростання. Так виникає багатощаблева ієрархічна структура васально-феодального типу, а в суспільстві виникає певна кількість надлишків матеріального виробництва, що йдуть у приватнотоварний обіг. Так виникають гроші й надалі формується розвинена держава з системою примусу та інституціонального закону.

3.3.3. Схід і Захід — дві світоглядні системи

Духовною домінантою Китаю та інших країн далекосхідного регіону є конфуціанство, яке найчастіше визначається і як релігія, і як етико-політичне вчення. Не маючи всіх ознак релігії (відсутність Бога та його гіпотетичної участі у житті віруючого), конфуціанство формувало китайське суспільство й було засадничим для способу існування народу хань. Це вчення було синтетичним, увібравши ідеї легізму, даосизму, буддизму та багатьох інших шкіл, і вплинуло на формування суспільного світогляду Кореї, Японії, В’єтнаму.

Варто зазначити, що ідеї цього вчення призначалися для еліти Китаю, отож демократизувати його, перетворивши на релігію для мас, не вдалося. Релігійний синкретизм масової свідомості, сформований з міфології та культу пращурів, заміщував культ Сина Неба — імператора, декларований Конфуцієм, культом пращурів кожної родини.

Апокаліптичних пророцтв конфуціанство не висловлювало, а надії на позбавлення від горя та страждань пов’язувало не з потойбічними силами, а з обов’язковою появою гуманного правителя або зміною поганих чиновників на справедливих. Ідеї соціальної рівності не мали місця — ієрархія старшинства була і у світі живих, і у світі померлих, отже, потойбічного світу добра й справедливості ніхто не обіцяв. Всі подарунки й негаразди буття були прижиттєвими, а найгіршим нещастям була відсутність нащадка — звісно, сина.

З міфологічної свідомості зринають витоки ідейно-обрядових концепцій подальшого філософствування, моралі, релігії, мистецтва, звичаїв, правової та політичної свідомості, і конфуціанство початково залежало від попереднього соціоантропоморфічного світоглядного комплексу, але відрізнялося вищим, філософським рівнем засвоєння дійсності. Фактично це був місток між міфологічною картиною світу та новим знанням і мисленням. Як соціальна філософія, конфуціанство від питань субстанціональних засад світобудови, пізнаваності світу переходило до питань сенсу людського життя, правильного способу існування у соціумі, найкращого політичного ладу спільноти.

У всіх країнах далекосхідного регіону, де існувало вчення Конфуція, сприйняття часу було циклічним, характерним для аграрних спільнот, коли життя регулюється природними циклами.

Ставленням до минулого, як до ідеалу, взірця людського співіснування, укорінене в китайській натурфілософській традиції, було встановлене складне, але чітко визначене співвідношення історичних та природно-космічних циклів. Час уявлявся ланцюгом послідовних кіл з чергуванням часів «прекрасних» та «поганих», причому «прекрасні» були давніми. Конфуціанство переконувало у незмінності всього існуючого, яке народжується при засвоєнні минулого.

У цілому для китайської традиційної культури був характерний негативізм при передбаченні майбутнього — з вимогою невтручання у прерогативи Неба (втілення божественної природи) та етичною детермінованістю уявлень про майбутнє ідеалами минувшини.

Європейська культура не є, всупереч багатьом теоріям, прямою правонаступницею еллінської цивілізації. Давньогрецька філософія та наука у перекладах з арабської прийшли до європейців опосередковано через мусульманських посередників. Сам термін гуманізм («людяність») вперше вимовляється на фарсі та художньо осмислюється Сааді задовго до європейського Ренесансу.

Сучасні дослідники в галузі компаративістики, починаючи з Ф. Нортропа, який у 1947 році виголосив ідею «зустрічі Сходу й Заходу», одностайно підтримують ідею діалогу культур, що є необхідним для подальшого існування людства.

Схід і Захід — різні культурні традиції, два типи духовності, що виявляються не тільки у розмаїтті гуманітарної культури, а й у способі життя народів, їхній психології, моральних принципах та ціннісних пріоритетах. Дві «системи координат», два світоглядні формування — індо-буддійська та китайсько-конфуціанська цивілізації — продовжують і сьогодні дивитися на світ крізь призму теоцентристського уявлення, тоді як Європа (з погляду іудео-християнського світу) виробила, скоріше, антропоцентристський, гуманістичний погляд.

Кілька позицій, за якими варто прослідкувати відмінності східного та західного варіанта світобачення.

1. Східний світ пропонує людині сприймати істину як, власне, буття, сутність, те, що є даністю і не залежить від волі того, хто осягне її. Захід спирається на істинність лише того, що піддається розуму та волі людини.

2. Оцінка пізнавальних і перетворювальних можливостей людини східним світоголядом інтерпретується як неможливість пізнати все, що існує, і вплинути на споконвічні проблеми — нашу недосконалість, страждання, смертність. Антропоцентрична ж система західного сприйняття світу передбачає безмежність пізнання світу.

3. Сутність і механізм процесу пізнання для Сходу полягає не тільки в дослідженні властивостей об’єктів, але й їхнього осягнення на рівні, непідвладному раціональному мисленню. Західний же варіант полягає у ствердженні пізнавальної активності суб’єкта, який досліджує об’єкт.

4. Розуміння світобудови, людського буття та історичного процесу. Східний варіант теоцентризму засад-ничо передбачає певну вищу трансцендентну волю, а поклик людини — цю волю розпізнати й творити як власну. У свою чергу, антропоцентризм Заходу у середину світобудови ставить людину.

5. Трактування побутового покликання людини та орієнтація людської праці. На Сході — це зміна самої людини як частини довколишнього світу відповідно до вищого рішення. Захід — зміна оточуючого світу відповідно до людських уявлень та проектів.

6. Час в орієнтації людської поведінки. Східний варіант сприйняття часу — вічність, західний — майбутнє.

7. Ціннісні орієнтири особистості та суспільства. Схід пропонує духовні засади буття, найвища мета яких — служіння вищій трансцендентній сутності, а Захід — буття, орієнтоване на споживання для покращення життя людини та людства.