Поступово влада його деперсоналізувалася, перетворюючи правителя з особи на символ, влада ставала довічною, а вибори нового керманича — все рідшими. Серед людей, наділених божественною благодаттю, найбільш відповідними вважалися найближчі родичі правителя, саме це формує принцип конічного клану з нерівністю ліній. У численному клані правителя виокремлюється головна лінія — до сина, частіше старшого; влада ставала спадковою, стабілізуючи усю структуру. Особа правителя стає священною незалежно від індивідуальних якостей та здібностей, нестачу яких заповнювали досвід та знання помічників.
В ідеях К. Маркса раніше виокремлювали ту, яка свідчила про зміну первісної спільноти на класово-антагоністичне суспільство на засадах приватної власності й розподілом на класи багатих і бідних якраз по відношенню до неї. Але сам К. Маркс, попри таку теорію, говорив про «азіатський» спосіб виробництва, характерний для Сходу й заснований не на приватній власності та класах, а на верховній власності самої держави, репрезентованої верховним правителем.
На Сході влада досить швидко трансформувалася у деспотичну за відсутності ринкового господарства та приватної власності. Влада затверджує поняття про власність, створюючи феномен влади — власності як альтернативи європейській античній, феодальній та буржуазній приватній власності, причому в неєвропейських структурах функції власника опосередковувалися причетністю до влади, тобто згідно з посадою, а не особою правителя. Успадковувалася саме влада, а з нею — і вища власність на відміну від приватної, як виключне право володіння незалежно від посади.
У ранніх державах Сходу, що виникають з протодержав, із часом змінюється стан суспільства — від кланових зв’язків, які пронизували всі верстви населення, переходили до виокремлення аристократії — походження, близьке до клану правителя, гарантувало відповідний ранг, посаду і привілеї. Отже, якщо у протодержаві надлишковий продукт розподілявся волею причетного до влади й був засобом збільшення престижу, то тепер цей продукт перетворився на засіб утримання тих, хто обслуговував привілейовані верхи. Рання держава, розширюючись та включаючи до свого складу значну кількість населення, потребувала ускладненої схеми ієрархічних стосунків та адміністрації.
Для ранніх держав на відміну від попередніх протодержав, необхідною була урбанізація, причому споруди виникали завдяки праці селян, яких залучали до таких робіт у вільний від сільського господарства час. Етап ранньої держави збігався із сакралізацією влади та прагненням престижного споживання з неухильною тенденцією до зростання. Так виникає багатощаблева ієрархічна структура васально-феодального типу, а в суспільстві виникає певна кількість надлишків матеріального виробництва, що йдуть у приватнотоварний обіг. Так виникають гроші й надалі формується розвинена держава з системою примусу та інституціонального закону.
3.3.3. Схід і Захід — дві світоглядні системи
Духовною домінантою Китаю та інших країн далекосхідного регіону є конфуціанство, яке найчастіше визначається і як релігія, і як етико-політичне вчення. Не маючи всіх ознак релігії (відсутність Бога та його гіпотетичної участі у житті віруючого), конфуціанство формувало китайське суспільство й було засадничим для способу існування народу хань. Це вчення було синтетичним, увібравши ідеї легізму, даосизму, буддизму та багатьох інших шкіл, і вплинуло на формування суспільного світогляду Кореї, Японії, В’єтнаму.
Варто зазначити, що ідеї цього вчення призначалися для еліти Китаю, отож демократизувати його, перетворивши на релігію для мас, не вдалося. Релігійний синкретизм масової свідомості, сформований з міфології та культу пращурів, заміщував культ Сина Неба — імператора, декларований Конфуцієм, культом пращурів кожної родини.
Апокаліптичних пророцтв конфуціанство не висловлювало, а надії на позбавлення від горя та страждань пов’язувало не з потойбічними силами, а з обов’язковою появою гуманного правителя або зміною поганих чиновників на справедливих. Ідеї соціальної рівності не мали місця — ієрархія старшинства була і у світі живих, і у світі померлих, отже, потойбічного світу добра й справедливості ніхто не обіцяв. Всі подарунки й негаразди буття були прижиттєвими, а найгіршим нещастям була відсутність нащадка — звісно, сина.
З міфологічної свідомості зринають витоки ідейно-обрядових концепцій подальшого філософствування, моралі, релігії, мистецтва, звичаїв, правової та політичної свідомості, і конфуціанство початково залежало від попереднього соціоантропоморфічного світоглядного комплексу, але відрізнялося вищим, філософським рівнем засвоєння дійсності. Фактично це був місток між міфологічною картиною світу та новим знанням і мисленням. Як соціальна філософія, конфуціанство від питань субстанціональних засад світобудови, пізнаваності світу переходило до питань сенсу людського життя, правильного способу існування у соціумі, найкращого політичного ладу спільноти.
У всіх країнах далекосхідного регіону, де існувало вчення Конфуція, сприйняття часу було циклічним, характерним для аграрних спільнот, коли життя регулюється природними циклами.
Ставленням до минулого, як до ідеалу, взірця людського співіснування, укорінене в китайській натурфілософській традиції, було встановлене складне, але чітко визначене співвідношення історичних та природно-космічних циклів. Час уявлявся ланцюгом послідовних кіл з чергуванням часів «прекрасних» та «поганих», причому «прекрасні» були давніми. Конфуціанство переконувало у незмінності всього існуючого, яке народжується при засвоєнні минулого.
У цілому для китайської традиційної культури був характерний негативізм при передбаченні майбутнього — з вимогою невтручання у прерогативи Неба (втілення божественної природи) та етичною детермінованістю уявлень про майбутнє ідеалами минувшини.
Європейська культура не є, всупереч багатьом теоріям, прямою правонаступницею еллінської цивілізації. Давньогрецька філософія та наука у перекладах з арабської прийшли до європейців опосередковано через мусульманських посередників. Сам термін гуманізм («людяність») вперше вимовляється на фарсі та художньо осмислюється Сааді задовго до європейського Ренесансу.
Сучасні дослідники в галузі компаративістики, починаючи з Ф. Нортропа, який у 1947 році виголосив ідею «зустрічі Сходу й Заходу», одностайно підтримують ідею діалогу культур, що є необхідним для подальшого існування людства.
Схід і Захід — різні культурні традиції, два типи духовності, що виявляються не тільки у розмаїтті гуманітарної культури, а й у способі життя народів, їхній психології, моральних принципах та ціннісних пріоритетах. Дві «системи координат», два світоглядні формування — індо-буддійська та китайсько-конфуціанська цивілізації — продовжують і сьогодні дивитися на світ крізь призму теоцентристського уявлення, тоді як Європа (з погляду іудео-християнського світу) виробила, скоріше, антропоцентристський, гуманістичний погляд.
Кілька позицій, за якими варто прослідкувати відмінності східного та західного варіанта світобачення.
1. Східний світ пропонує людині сприймати істину як, власне, буття, сутність, те, що є даністю і не залежить від волі того, хто осягне її. Захід спирається на істинність лише того, що піддається розуму та волі людини.
2. Оцінка пізнавальних і перетворювальних можливостей людини східним світоголядом інтерпретується як неможливість пізнати все, що існує, і вплинути на споконвічні проблеми — нашу недосконалість, страждання, смертність. Антропоцентрична ж система західного сприйняття світу передбачає безмежність пізнання світу.
3. Сутність і механізм процесу пізнання для Сходу полягає не тільки в дослідженні властивостей об’єктів, але й їхнього осягнення на рівні, непідвладному раціональному мисленню. Західний же варіант полягає у ствердженні пізнавальної активності суб’єкта, який досліджує об’єкт.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 33. Приємного читання.
