Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

ввічливості, вільнодумства, релігійності, старанності, шляхетності. Чжен означає побажання іншим того, що людина може побажати собі;

2) і (обов’язок) — впровадження чжен у повсякденному житті;

3) лі (ритуали). У «Книзі ритуалів» перераховано триста основних і три тисячі другорядних правил поведінки. Первісна концепція, що регламентувала соціальні норми, збагатилася новим змістом й стала втіленням метафізичного всесвітнього принципу;

4) цзи — мудрість, почуття справедливості;

5) цзін — надійність.

Конфуціанці родинні чесноти та обожнення предків ставили на центральне місце.

Соціологічні догмати конфуціанства, а пізніше й нео-конфуціанства принципово відрізняються від канонів даосизму та буддизму. Послідовники традиції вважали, що особисту користь варто розглядати у відповідності з суспільною, тоді як точкою відліку буддизму та даосизму було особисте духовне вдосконалення. По відношенню до змін у соціумі конфуціанство займало консервативні-шу позицію — будь-яка зміна, що вносить дисгармонію в усталені стосунки, сприймається як загроза суспільному ладу, натомість буддизм та даосизм вважали соціальні зміни прийнятними настільки, наскільки вони сприяли індивідуальному духовному вдосконаленню.

Даосизм виділяється тим, що заснований на особистому розумінні та не має соціальної складової. Характерною рисою китайського мислителя є здатність сповідувати обидва вчення та використовувати їх практично в залежності від життєвої ситуації. В особистому житті панує даосизм, а суспільні норми поведінки регламентуються конфуціанством.

Засновником даосизму вважають Лао-цзи (Старого Майстра), а вчення закумульовано у збірнику афоризмів «Дао де цзін» (дао можна тлумачити як шлях, де — як еманацію, а цзін — як сутність, авторитетність).

Дао — шлях осягнення законів природи, заклик до природного життя; універсальний гармонізуючий принцип. Дао — першоджерело творіння, абсолютна категорія, що її не можна описати, одвічний всесвітній принцип. Дао — початок буття, виявлення його спонтанні й здійснюються без зусиль, породжуючи життя. Дао не володіє об’єктами творіння, це не є буття, але не є і небуття, це — першоджерело; універсальне, всепроникаюче та непорушне.

Метафізично дао — мовчазне джерело, що породжує все існуюче й водночас фінальна мета будь-якого виявлення. Воно не володіє фінансовою субстанціональною основою, а лише забезпечує виявлення та згасання існування. Рухові передує відпочинок, відповідно дао — основа будь-якого процесу. Саме воно нерухоме, але є початком усякого руху. У такому сенсі дао означає абсолютну природність.

Як записано у «Дао де цзін» — «дао, про яке можна говорити, не є істинне дао». Це щось, непідвладне інтелектуальному осмисленню. Людина може усвідомити лише сенс, що не піддається вербальному виявленню. Конфуціанство спрямовувало всі сили на обґрунтування соціальної ієрархії, вимагаючи, щоб молоді корилися старшим за чином, віком, статусом. Держава — велика родина, яку очолює правитель — Син Неба. Даосизм виявляв інтерес до натурфілософії, відображаючи нові риси прийняття світу. Теорія про дао — вічна мінливість світу, підпорядкованого природній необхідності самої природи, гармонійна рівновага якої здійснюється шляхом взаємодії чоловічого та жіночого начал — ян та інь. Лао-цзи вважав, що основною нормою людської поведінки має бути наслідування законам природи, безопірність її принципам. Природа, що керує людиною, є непохитним принципом китайської культури та породжує всезагаль-ний пантеїзм. У цей період створюються значні поетичні твори, у літературі та мистецтві з’являються нові теми та образи; формується каркасне будівництво та регулярне містобудування, що зафіксоване у письмових трактатах (Чжоуні, ІІІ ст. до н. е.).

Бронзові сосуди стають більш заокругленими, скульптурний декор змінюється тонкою інкрустацією дорогоцінним камінням, коло сюжетів збільшується, поверхня стає тлом для фризоподібно розташованих сцен, що передають сюжети боїв, полювання. З’являється велика кількість вишуканих ритуальних і побутових предметів: бронзові люстерка, прикрашені музичні інструменти, меблі. Орнаментація стає живописнішою та вільнішою.

У цей час виокремлюється живопис як окреме мистецтво, у похованні Чанша знайдено першу картину на шовку. Її нейтральна поверхня ототожнюється з простором неба, де змагаються стихійні сили природи в образах дракона і фенікса, що літають над жіночою фігурою.

Нові стилістичні риси в мистецтві Давнього Китаю формуються на межі нашої ери. Династія Цин (ІІІ ст. до н. е.) об’єднує розрізнені царства. На престолі з’являється правитель Інчжен, який об’єднує інші царства і князівства у єдину державу та виголошує себе Цин Ши Хуан (першим імператором). Саме тоді впроваджується тоталітарна система єдиної централізованої держави з необмеженою владою імператора, яка протрималася до ХХ століття. Цин Ши-Хуан уніфікував писемність, гроші та систему метричних вимірювань, навіть ширина доріг була стандартною. Але, прагнучи єдиної суспільної ідеології, імператор заборонив мати у світському обігу (крім урядових зібрань) книги світського змісту — тобто всі, крім трактатів із сільського господарства, медицини та ворожіння. За його наказом запалали вогнища, де загинула величезна кількість рукописів з усіх галузей знань.

Цин Ши Хуан розпочав грандіозне будівництво так званого «китайського Великого муру» протягом 5 тис. км зі сходу на захід; спорядив морську експедицію на пошуки «еліксиру довголіття», наказав побудувати власну гробницю, масштаби якої можуть вразити будь-кого. Уже тепер біля гробниці Цин Шихуан було знайдено величезні підземні приміщення, в яких знаходиться близько 7 тис. теракотових фігур двометрових воїнів, 600 теракотових коней, сто бойових колісниць та цілий арсенал зброї.

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. владу перебирає династія Хань, правління якої поділяється на два періоди — Західна Хань (ІІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.) та Східна (І ст. н. е. — ІІІ ст. н. е.); причому 17 років у проміжку між ними державою правив родич імператриці Ван Ман, який змінив назву Хань на Сінь. Була уніфікована писемність, знищено кордони, встановлено єдину міру ваги, довжини та грошову одиницю.

Тенденція підтримки сільського господарства та утисків торгівців продовжувала існувати; імператори раз на рік брали участь у сільськогосподарських роботах, а імператриці розводили шовкопрядів. Представникам тор-гівельного прошарку було заборонено носити одяг із шовку, займати в адміністрації будь-які посади, причому разом із синами та онуками. Купецтво мало сплачувати величезні податки. У цілому така ситуація справила негативний вплив на подальший соціально-економічний розвиток Китаю. Але саме у ханьську добу було винайдено спосіб виготовлення паперу, удосконалилося виробництво порцеляни. У І ст. н. е. населення імперії Хань становило майже 60 млн. Було відкрито навчальні заклади, офіційною ідеологією виголосили конфуціанство, склалася система набору державних службовців за іспитами різних щаблів. У І ст. до н. е. у Китаї з’являється буддизм, серед релігійних уявлень продовжує займати важливе місце даосизм. Історик ІІ ст. до Р. Х. Сима Цянь пише історію Китаю «Шицзін».

У період Хань (кінець ІІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.) відбувався подальший розвиток мистецтва, пов’язаного з поховальним культом — оздобленням гробниць (рельєфні розписи, скульптура) — техніка ставала майстернішою й помітно ускладнювалася. Сцени полювання, буйства стихій, зображення напівфантастичних створінь передавали поступову еволюцію мистецтва Китаю. Кожна сцена відокремлюється від інших вертикальною таблицею з підписом, рух наповнює сцени життям та надає сюжетам різноманітності. Канони мистецтва, які тоді існували, не здаються мертвими та застиглими; попри певні чіткі правила, натхненні майстри були здатні надавати індивідуальних рис зображуваним персонажам. Виявляються не характери, а типи, підкреслюються не емоції, а дії. Майстерність лінійного штриха та використання мінеральних фарб неяскравих та світлих тонів надавало ніжності та легкості розписам — вони були напрочуд виразними, як і рельєфи (поховання ШаньДуну та СиЧуані).

За доби Хань вдосконалюється тип житлової споруди, житло заможних господарів здебільшого було комплексом споруд, оточених стіною. Печі топилися знадвору, а димарі будувалися під житловими приміщеннями й обігрівали їх на кшталт центрального опалення.