Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Звідси й один із найжорстокіших обрядів, що застосовувалися до дівчат — так звана «ніжка лотоса». Пальці ніг загиналися під п’яту — вони з часом згнивали, — і бинти затягувалися все міцніше й міцніше, поки не досягався «ідеальний розмір» стопи — 8—12 см.

Між 12-ма і 14-ма роками життя дівчата вступали в шлюб. Наречена і наречений, як правило, навіть не знали одне одного. Традиційно китайський шлюб був угодою між двома родинами і між батьками та сином.

Надзвичайно ревнива свекруха могла наполягти на тому, щоб молода пара вночі широко відчиняла двері в спальню, і, спостерігаючи ніжні пестощі, жорстоко ображати дружину свого сина. Частими були випадки доведення невістки до самогубства, або свекруха власноруч замордовувала її до смерті.

Розлучення для китайської жінки майже не передбачалось, хіба що тоді, коли чоловік був причетний до вбивства члена її родини. Чоловік зі свого боку міг вигнати свою дружину за сімома причинами, серед яких — балакучість, хвороба, непослух та ін. Проте розлучень все одно майже не було, чоловікові простіше було взяти собі ще одну жінку як наложницю.

Молода дружина була не тільки служницею свекра і свекрухи, але й свого чоловіка. Вона мусила бути покірною, виконувати все, що їй кажуть, і при цьому мовчати. Лише після народження сина становище жінки змінювалося. Неважко здогадатися, якою свекрухою ставала у майбутньому невістка, переживши стільки лиха замолоду від злої свекрухи, тамуючи це все в собі.

Варто прослідкувати розвиток основних соціальних, соціокультурних та адміністративно-політичних процесів, що формують переддержавну, а згодом і державну структуру. Загальні принципи виникнення та еволюції примітивних соціальних структур засвідчують протиставлення людством культури природнім інстинктам. Як вважає французький антрополог К. Леві-Стросс, першоджерелом соціокультури була заборона інцесту, що породило систему впорядкованих комунікацій на засадах еквівалентного взаємообміну. Ранні форми фіксованих шлюбних зв’язків сприяли встановленню нормативного родинного зв’язку і визначали відповідно старшинство поколінь, шлюбну ієрархію та зрештою — родові і родоплемінні спільноти.

Фундаментальний принцип еквівалентного обміну-по-дарунку став пізніше засадничим для існування усіх ранніх спільнот. Обмін словами та знаками-символами сприяв певним нормам спілкування, обмін їжею та вжитковими предметами — зміцненню соціальних зв’язків і таким чином — створенню сталої структури соціуму.

Первісний колектив мисливців та збирачів функціонував егалітарно (від фр. égalité — рівність): споживання у групі було колективним, а здобування їжі — індивідуальним, відповідно ті, хто приносив більше, набували престижу та авторитету, саме з таких обирали лідерів. Отже, різниця між відданим та отриманим стала мірилом соціального статусу, престижу та привілеїв. Залишався один крок до соціальної нерівності, і його було зроблено, коли спільноту збирачів змінили виробники їжі, землероби та скотарі.

Парні родинні групи, переходячи до сталості та систематичного виробництва їжі, трансформувалися у міцніші та чисельні родини, родинно-кланові групи. Місце у групі фіксувало статус кожного, що породило нерівність у системі соціальних та вікових рангів. Відповідно створювалася обмежена кількість позицій високого статусу, більше — середнього й необмежена — нижчого. Таким чином, майнові статки та надлишковий продукт привласнюються головою групи. За допомогою щедрих демонстративних подарунків ця особа підвищує власний престиж та займає ще вище положення в групі.

Початково лідер групи мав демонструвати власні чесноти, щоби бути обраним спільнотою, і надалі підтримувати статус за допомогою щедрих подарунків, причому власним коштом.

Функції суспільного лідера більшої спільноти нагадували функції політичного адміністратора: перерозподіл землі, забезпечення справедливого користування спільними ресурсами, організація суспільних робіт, взаємодія із сусідами тощо. Поступово від подарунків власним коштом лідер переходить до порядкування земельним ресурсом і за це отримує право на податок, який цілком ставав його власністю. Отже, лідер поступово отримує владу над спільнотою. Класична формула М. Вебера свідчить про те, що влада — це можливість здійснювати власну волю всупереч опору тих, кого це стосується, або за їхньою згодою. Влада старійшини була владою становища, адже спиралася на престиж та авторитет.

Сучасна наука вважає, що виникненню первісних над-спільнотних структур сприяв комплекс необхідних умов. Як відомо, перші протодержави виникли на Сході. Одною з умов формування такого варіанту співіснування спільнот було екологічне середовище — у долинах великих річок, з теплим та м’яким кліматом та природнім зрошенням плодючих земель. Іншою умовою був певний рівень виробництва з раціональним використанням ресурсів і, як наслідок, з надлишковим продуктом, що мав тенденцію до збільшення. Іще одним фактором була щільність населення.

Свого часу Ф. Оппенгеймер надавав вирішального значення у процесі ґенези держав війнам, але тепер превалює позиція, що війни були похідним, а не основним фактором. Протодержава мала об’єднати сусідні спільноти під владою найсильнішого лідера й, безумовно, суперництво було незаперечним. Та в основному такий процес був мирний, це було змагання можливостей. Перед амбітним лідером поставало завдання максимізувати економічну функцію власної спільноти, тоді слабші й бідніші суперники мусили підкоритися гіднішому. Звісно, протодержава мала і воєнну функцію, але щоб когось завоювати та збирати податок, треба щоб цей «хтось» існував як розвинена структура, здатна виробляти певну кількість надлишкового продукту та коштовних виробів.

Найдавніші протодержавні утворення пов’язані з проблемою первісних зон урбанізму. На території Єгипту та Шумеру на межі IV—ІІІ тисячоліть до н. е. створювалися умови для виникнення зон урбанізму. Центральне з групи сусідніх поселень виокремлювалося пишнотою будівель — у першу чергу храмовими комплексами, палацом та житлом численного персоналу — від жерців та воєначальників до прислужників. Такі міські поселення й ставали центрами урбанізму, могли воювати між собою, як у Шумері, або об’єднатися під владою єдиного правителя, як у Єгипті. Йшов процес перетворення спільноти на плем’я, сильні й слабші змагалися та воювали один з одним, у окремих випадках формуючи нові, вторинні, центри урбанізму. Деякі племена або групи племен мігрували в пошуках кращих умов проживання, інколи перетворюючись на скотарів-степняків, а пізніше — кочівників. Іншим прикладом є плем’я індоаріїв, яке зі скотарства перейшли на сталість у долині Гангу.

Своєрідна хвиля урбанізму та формування племен охопила значну територію й покрила райони, що підходили для проживання, зокрема басейн річки Хуанхе.

Правитель прагнув отримати владу назавжди, і для цього був необхідним інститут її сакралізації. Він ставав носієм божественної благодаті, а ускладнювана система релігійно-міфологічного світосприйняття спільноти висувала на допомогу служителів культу. Отже, рання релігійна система була пов’язана із сакралізацією особи й посади правителя.

Поступово влада його деперсоналізувалася, перетворюючи правителя з особи на символ, влада ставала довічною, а вибори нового керманича — все рідшими. Серед людей, наділених божественною благодаттю, найбільш відповідними вважалися найближчі родичі правителя, саме це формує принцип конічного клану з нерівністю ліній. У численному клані правителя виокремлюється головна лінія — до сина, частіше старшого; влада ставала спадковою, стабілізуючи усю структуру. Особа правителя стає священною незалежно від індивідуальних якостей та здібностей, нестачу яких заповнювали досвід та знання помічників.

В ідеях К. Маркса раніше виокремлювали ту, яка свідчила про зміну первісної спільноти на класово-антагоністичне суспільство на засадах приватної власності й розподілом на класи багатих і бідних якраз по відношенню до неї. Але сам К. Маркс, попри таку теорію, говорив про «азіатський» спосіб виробництва, характерний для Сходу й заснований не на приватній власності та класах, а на верховній власності самої держави, репрезентованої верховним правителем.

На Сході влада досить швидко трансформувалася у деспотичну за відсутності ринкового господарства та приватної власності. Влада затверджує поняття про власність, створюючи феномен влади — власності як альтернативи європейській античній, феодальній та буржуазній приватній власності, причому в неєвропейських структурах функції власника опосередковувалися причетністю до влади, тобто згідно з посадою, а не особою правителя. Успадковувалася саме влада, а з нею — і вища власність на відміну від приватної, як виключне право володіння незалежно від посади.

У ранніх державах Сходу, що виникають з протодержав, із часом змінюється стан суспільства — від кланових зв’язків, які пронизували всі верстви населення, переходили до виокремлення аристократії — походження, близьке до клану правителя, гарантувало відповідний ранг, посаду і привілеї. Отже, якщо у протодержаві надлишковий продукт розподілявся волею причетного до влади й був засобом збільшення престижу, то тепер цей продукт перетворився на засіб утримання тих, хто обслуговував привілейовані верхи. Рання держава, розширюючись та включаючи до свого складу значну кількість населення, потребувала ускладненої схеми ієрархічних стосунків та адміністрації.