Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Іносказання і філософська спрямованість китайського живопису спостерігається і в композиційній побудові картини — в неодмінній наявності «порожніх», незаповнених ділянок полотна. Ці порожнечі можуть також «ховатися» під виглядом білястої хмари, що вкутала гору, туману над водою, відбитках сонячного або місячного світла. Вони покликані грати символічну роль, натякаючи на неможливість наявними засобами вичерпно передати задум художника, і залишають простір для фантазії глядача.

Понад усі мистецтва цінували в Китаї живопис, адже тут художник досягав досконалості, поєднуючи її з таємницею, яку даоси називали «сюй» — «порожнечею».

Китайський краєвид часто займає лише чверть аркуша. Залишаючи незаповненою велику частку роботи, художник замінює фрагмент, яким є будь-яка картина, цілим, яким є кожен ландшафт. Порожнеча повертає намальований пейзаж до його джерела.

Порожнеча в картині — пристрій, що дозволяє подолати «квантовий» коан мистецтва. Щоб змалювати нескінченність природи, ми повинні її зупинити. Але китайський художник не вирізняє краєвид із природи, а залишає його в ній. Порожнеча замінює йому раму, яка на західній картині відмежовує культуру від природи.

У композиції картини порожнечі — або невидиме продовження видимого, або його джерело. В останньому випадку це «дірка від бублика», та конструктивна порожнеча, про яку говорив Лао-цзи: «Формуючи глину, роблять посудину: від порожнечі її залежить її використання».

Інша порожнеча залишалася від того, що було. Китайський художник неодмінно приховує від глядача частку намальованого. Краєвид тут неможливий без туману, що краде його. Художник Фе Дао, як твердить легенда, навіть розчинився в змальованому ним тумані.

Таїна — це віднімання, а віднімання — спосіб пізнання світу за рахунок його зміни, перетворення. Це не бер-дяєвська «творчість із нічого», а творчість з допомогою «нічого».

Майстерність таємниці — це маніпуляція обмеженнями. Заради поглиблення глядацького переживання автор ампутує одні наші відчуття, паралізує інші і зв’язує треті.

Введення таємниці в мистецтво перевертає звичайну логіку: менше тут означає більше. Ми міняємо сприйняття світу, не лише збагачуючи свої відчуття, але й збіднюючи їх.

Таїна — це шори, які далекоглядністю компенсують обмеженість світогляду.

Порожнеча є ключовою категорією для розуміння китайської культури, зоною утворення змісту, адже являє собою певне порожнє місце, в яке кожен може вписувати будь-яке значення. Порожнеча в західній культурі не є самодостатньою, вона має бути заповнена. Західна культура не терпить порожнечі, вона тотально тілесна. Західна культура зосереджена на тому, що існує, китайська — на неіснуючому.

Для Сходу смерть — лише згасання життя, за яким буде світанок, нове народження. Роздуми про такий фінал могли викликати настрій суму, але не безвихідного відчаю, тому мистецтву Сходу невластивий глибинний песимізм. Безособовість погляду збоку притаманний і літературі, і мистецтву. Якщо у Давній Греції раціональне мислення формує поняття мети, а свідомість, відштовхуючись від початку життя, прямує до кінця — створюється векторність у категоріях часу й простору. Схід же орієнтований на циклічність — час і простір знаходиться у вічному коловороті, підпорядковані відцентровій силі, поступово з’єднуються в центрі кола, де вже не можна розрізнити їх, де одне стає іншим, і так до повного зникнення, до порожнечі, нірвани. Для буддійського мікрокосму (сансари) простір і час зберігають свій відносний сенс, на рівні ж макрокосму нірвани простір перетворюється на «порожнечу», а час — на вічність. Мета митця Сходу — не створити, а вгадати художній образ або твір. Акт творчості передбачає невтручання та не діяння, формуючи структуру «одне у всьому та все в одному».

Мистецтво дзен знайшло відгук тільки у символістів. Зазначимо, що Європа пройшла стадії середньовічного символізму, канону й символіки Візантії та цілком сформувала невиявлене та ірраціональне наприкінці ХІХ століття. Символізм відмовився від діяльного та раціонального джерела світоглядної системи, спираючись на неосяжне для розуму, підтекст, атмосферу, настрій. Узагальнення при створенні образу перегукується з ієрогліфічним письмом Сходу. Але символізм драм Метерлінка, скажімо, прагне змалювати природу як фатум і сповнений граничним песимізмом. Символізм Сходу єднає природу з людиною й сповнений глибинної мудрості та життєстверджуючої сили.

XX сторіччя на Заході та Сході було позначене великими соціальними змінами та глобальними зрушеннями — революції та війни докорінно перевертають світоглядні засади людства. Країни далекосхідного регіону, які у ХХ сторіччі обрали шлях соціалізму, — це Китай, В’єтнам, Корея (Північна), Лаос, Бірма, Камбоджа та Монголія. Додамо, що модель марксистського соціалізму в Китаї, Кореї та В’єтнамі ґрунтувалася на засадах конфуціанства; у свою чергу, Лаос, Бірма, Камбоджа та Монголія розвивали соціалізм, спираючись на буддійсько-цивілізаційні основи.

У Китаї після 50-х років ХХ сторіччя було впроваджено жорстку сталінську модель соціалізму, що її утілював Мао Цзедун. Прагнучи створити економічний базис, Мао взявся реформувати суспільні стосунки, стимулюючи працелюб-ство населення в умовах убогого існування та офіційного ідеологічного пресингу. Через 2 роки (1959) у країні настає голод, виробництво занепадає, тож ці кроки Мао Цзедуна були піддані критиці однопартійцями, що спровокувало «культурну революцію» (1966—1976). Було репресовано партійні органи, апарат влади й інтелігенцію силами загонів червоногвардійців-хунвейбінів. Економіка відтак зазнала повного краху, і після смерті Мао постало питання подальшого розвитку. Отже, у 1978 році Ден Сяопін відкриває шлях реформам — ліквідуються комуни на селах, земля повертається селянам, легалізується комерційна діяльність, обмежується централізоване регулювання на виробництві, змінюється система адміністративних зв’язків, фінансування тощо. Зменшилися видатки на утримання армії, обмежилися права та повноваження адміністративних закладів. Результати реформ здивували світ — через 6 років прибуток на одиницю населення зріс у кілька разів.

Змінився стандарт існування: прошарок заможних селян та підприємців, промисловість орієнтувалася на внутрішні потреби країни; відповідно змінився стандарт поведінки соціуму — з’явилися особисті смаки, не скуті ідеологічною доктриною, спосіб мислення помалу демократизується. Безперечно, існували й негативні явища — корупція, зловживання владою, інфляція, розшарування суспільства, але економічне зростання у Китаї зберігається й сягає 12— 18% на рік. Ідеологія соціалізму залишається, але з визначенням «соціалізм із китайською специфікою» — тобто з використанням елементів ринкового господарювання, підприємницької приватної діяльності та вільного ринку.

Обов’язково треба відзначити, що прогрес китайської економіки ґрунтується на вихованому конфуціанством ставленні до життя і праці, прагненні досягти соціальної гармонії та самовдосконалення людини. Експерименти Мао Цзедуна не спромоглися знищити те, що плекала багатотисячолітня китайська традиція — працелюбність народу.

Проблемою сучасного Китаю досі є змішання ринкової економіки з впливовим державним сектором та командно-адміністративною системою. Також пекінська влада не може офіційно проголосити курс на капіталістичну модель розвитку з обов’язковими демократичними засадами. Зазначимо, що демократія в цілому не властива китайській культурі, отож паростки таких прагнень були безжально винищені під час горезвісних подій на площі у 1989 році, коли демократичний рух студентів розчавили бронетех-нікою. Будь-які поступки у сфері ідеології та соціальної політики призвели б не тільки до руйнації системи правління комуністичної партії, а й до розпаду країни.

Китай у 1990-х роках все ж відвертіше позначив напрямок розвитку до буржуазного лібералізму, але компартійне керівництво максимально стримує рух країни цим шляхом з огляду на поступові, еволюційні зміни світогляду китайців.

Підсумки перетворень у Китаї наприкінці 90-х років ХХ сторіччя вражають: ВВП у 1995 році збільшився учетверо порівняно з 1978 роком, економічний зріст є стабільним — 7—9% на рік, зовнішня торгівля становить приблизно 20% усього світового експорту, зростає рівень життя, включаючи медицину та пенсійну систему у містах[53]. У селах з’явилися вибори місцевого самоуправління з участю багатьох кандидатів, модернізується виробництво — свідчення лібералізації соціалістичної системи. Водночас проблеми сучасного Китаю вирішені далеко не всі — перенаселення, екологія, національні негаразди. Китай сприяє еміграції, а з квітня 2000 року влада Пекіна дозволила жителям столиці мати не одну дитину, а двох. Зазначимо, що розшарування суспільства досі характерне для країни — більшість віддаленого від примор’я та великих міст населення живе дуже бідно.