Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Перша з відомих держав на території Китаю — царство Ся (ХХІ—ХУ! ст. до н. е.).

У ІІ тисячолітті, приблизно у XVI—ХІ ст. до н. е. формується ранньокитайська держава. У цей період, що зветься Шан або Інь за назвою племені, яке заселяло долину річки Хуанхе, виникають перші міста, складається система ієрогліфічної писемності; було винайдено техніку бронзового лиття, ускладнилися й конкретизувалися релігійно-міфологічні уявлення про світ.

Написи на кістках для ворожіння доби Інь вважаються найдавнішими взірцями китайських писаних текстів, що дозволяє виявити культуральну специфіку формування китайської писемності. На відміну від давньоєгипетського або месопотамського письма, які мали відповідно меморіально-ритуальний та меморіально-обліковий характер, китайська писемність походить від офіційної релігійно-ритуальної та державницької традиції. Розвиток ієрогліфіки розпочинався піктографією (малюнок), продовжувався ідеографією — (малюнок-поняття) та завершувався ієрогліфом — знаком. Деякі ієрогліфи досі є еквівалентами усного мовлення — «людина», «дитя», «дерево» тощо, комбінації ж цих знаків дозволили отримувати нові — наприклад, два ієрогліфи, що зображують дерево, дають поняття «ліс». Надалі (у кінці ІІ — поч. І тис. до н. е.) китайці вдосконалили систему шляхом об’єднання в одному ієрогліфі ключа-детермінативу (він указував на те, до якого класу явищ відноситься поняття) та його вимови. Спершу писали на вузьких дощечках, що зумовило в подальшому записи вертикальні, навіть на шовку або папері.

На цей період припадає формування засад соціально-економічного та політичного устрою місцевої державності.

Пізня Інь була централізованою країною з сильною верховною владою та суворо ієрархічною соціальною структурою. Вона складалася з двох основних станів — стану аристократії, що його очолював клан правителів (ван-цзу), а йому підпорядковувався прошарок голів територіально-адміністративних частин, та стану простолюдинів (так це лишилося в Китаї й надалі). Сила і міць Інського царства була оспівана у стародавній книзі пісень «Шицзін».

Для Інського періоду були характерні два головних культи — культ пращурів, персоніфікований Шан-ді (Верховним Владарем) та культ Хоу-ту (Володарки-Землі), сакральним утіленням стихії землі та її плодючості. Останній супроводжувався масовими людськими жертвоприношеннями.

У провінції Хенань поблизу Аняна, біля Чженчжоу було знайдено залишки стародавніх споруд доби Інь. У поселеннях міського типу, обнесених стіною, з регулярним плануванням над іншими будівлями височів палац правителя. Палаци Аняну, Емідоу (Хенань) та Пханлуну (біля Хуанбі) об’єднували в собі кілька споруд та знаходилися на головній магістралі.

Стародавні китайці вірили у повну залежність життя живих від прихильності померлих предків, що їх ототожнювали зі своїм тотемом. Поховання були приміщеннями до 340 кв. м з двома підземними камерами одна над одною, які були вкриті розписами та інкрустацією, вхід до них охороняли мармурові фігури напівлюдей — напівхижаків. У мистецтві поєднуються раціональні та стихійні джерела, що складатимуть специфіку подальшого розвитку. Посудини змінюють форму, перетворюючись на обереги, бронзові вироби вкриваються колючими зубцями, плавниками й лускою, втрачаючи заокруглені форми.

Наприкінці ІІ тис. до н. е. складається ряд держав, най-сильніша з яких — Чжоу — поглинає Шан (Інь). Династія Чжоу (ХІ—ІІІ ст. до Р. Х.) була патріархально-родовою за успадкуванням влади — правитель («Син Неба») давав своїм родичам князівські титули та земельні наділи з населенням, князі ж відтак мали сплачувати податки та забезпечувати правителя військом. Спадкоємцем міг бути тільки старший син старшої дружини, і така традиція зберігалася близько двох тисяч років.

У VIII ст. до Р. Х. царство Чжоу розподіляється на Східну Чжоу та Західну Чжоу. Східна Чжоу роз’єдналася на два періоди — Весни й Осені (VIII—V ст. до Р. Х.) та Воюючих царств (У—ІІІ ст. до Р. Х.). У перший період стрімко розвивалося сільське господарство за рахунок залізних знарядь праці та іригації. Розвивалася торгівля, в обігу з’явилися мідні гроші, однак якщо сільським господарством влада опікувалася, то до занять торгівлею в суспільстві ставилася з упередженням. Високого рівня сягнула громадська думка й просвітництво. Було скасовано монополію аристократії на освіту; вчені — репрезентуючи позиції різних прошарків населення — пропонували власні теоретичні та філософські системи, довкола яких акумулювалися інтелектуальні сили учнів та послідовників, формуючи теоретичні школи та напрямки. Ці обставини вільного розвитку та пропаганди філософських ідей отримали назву «вільного суперництва ста шкіл».

Особливо важливі зміни у соціальному та духовному житті відбуваються у середині І тис. до н. е. в період Чжаньго (Воюючі царства). У цей час камінні й бронзові знаряддя замінюються залізними, що вдосконалює землеробство й ремесла, з’являються іригаційна система і гроші-монети. У V!! ст. до н. е. створюється сонячно-місячний календар, у IV ст. до н. е. — зірковий каталог. Найважливіші філософські системи VI—V ст. до н. е. — конфуціанство, даосизм, моїзм, фацзя (легісти) — намагалися пояснити суспільний лад та природні явища.

Китайська філософія є невіддільною від специфіки ієрогліфічного письма, отже, вельми зручно формулюються комплексні ідеї у їхньому взаємозв’язку й водночас важче будується ланцюг логічних доказів. Китайську філософську школу можна охарактеризувати двома словами: гармонія і традиція. Як у даосизмі, так і у конфуціанстві основними ідеями є гармонія з природою та ідея загального взаємозв’язку. Мудрість полягає саме у цих поняттях і, на відміну від західної філософії, що ґрунтується на постулаті розділення світу й Бога, якщо події обумовлюються вищою волею, китайці опираються на відчуття гармонії перебігу подій. Терміни «небеса» або «доля» вони вживають скоріше для того, щоб описати довколишню дійсність, а не виявити певну вищу силу.

Конфуціанство характеризується вірністю традиціям і стабільністю. Нормою поведінки має бути синівська пошана й будь-яка дія, що її започаткувало попереднє покоління.

Конфуцій (Кун Фу-цзи, Фу-цзи — Майстер) є засновником філософської школи рю (цзю), що можна перекласти, як «моралісти» або «вчені». Засадничим принципом побудови досконалого суспільного устрою він вважав гуманність («чжен»), потім з’явилася концепція «лі» — виконання ритуалів та обрядів і «ці» — практичне втілення моральних норм у життя.

Учення Конфуція можна передати так: «Майстер дає учням чотири дисципліни: культуру, поведінку, вірність і віру» — зі збірки висловлювань «Лунь юй». Вчений вважав духовною метою людства небеса — «тень», відповідно правителя він називав «теньцзи» — син неба, тому що основним завданням владаря було підтримування ладу у світі. Своє вчення про особисті чесноти та суспільний устрій Конфуцій вважав небесним, тому що воно підкреслювало прагнення людини до гармонії із Всесвітом, але теоретизувань з приводу «тень» не вітав, адже людина мала просто усвідомити власну мету й утілювати її в життя.

Для конфуціанства моральні норми не мають прагматичного чи утилітарного значення, вони є фундаментальними структурами та метою всесвітнього процесу. Якщо представники західної філософії розподіляють події та об’єкти, то китайські мислителі акцентують увагу на русі, напрямку та взаємозв’язку всіх об’єктів виявленої дійсності.

«Лунь юй» є компіляцією настанов на тему моральності та суспільних стосунків, це своєрідний моральний кодекс ідеальної людини, метою якої є гармонічне існування в довколишньому світі.

П’ять основних чеснот:

1) чжен (рен) — співчуття, шляхетність, вихованість.

Чеснота виявляється з допомогою п’яти якостей: