Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, на розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розширив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування, зокрема тотемічні — культ природи (води), містично-еротичні культи. Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому неповторного національного колориту. В індуїзмі немає священного канону — комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до популярних праць (коротке оповідання, байка, приказка тощо). Відродження індуїзму почалося з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасного життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві величні поеми — «Махабхарата» та «Рамаяна», наснажені індуїстською ідеологією.

«Махабхарата» («Розповідь про великих Бхаратів») започаткована приблизно в другій половині ІІ тис. до н. е., яка остаточно окреслилася в середині І тис. н. е., записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема «Бхагават-гіта» («Пісня про Славетного» чи «Пісня богів»). Вона розповідає про подвиги Бхагават-га, народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою врятування племен від знищення в міжусобній боротьбі.

«Рамаяна» написана в IV ст. до н. е. поетом Вальмікі у Східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов’язані з просуванням аріїв у Північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній річці й вирушив на небо в божественній небесній колісниці, де прибрав вигляду Вішну.

Обожнення Кришни і Рами було обґрунтоване в особливих богословських текстах — пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викладає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.

Головною у віровченні індуїзму є концепція переселення (перевтілення) людської луші. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська дуща — це людське «Я» (Атман). Атман весь час хоче з’єднатися з духовним Абсолютом — Брахмою (світова душа). Це верховне божество й є безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часткою Абсолюту. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюту, в злитті її душі з ним. «Бхагават-гіта» вказує три шляхи цього поєднання: добрі справи, любов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо дотримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про переселення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти зумовлена поведінкою у попередньому житті — наскільки вона дотримувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої чи нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зумовлювали формування нових каст, з новими правилами життя, їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушними залишалися привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, у інших з’явилися специфічні права і обов’язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особливо це стосується каст так званих недоторканих — найнижчих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утримання їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких походять з доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до цих богів, дійде і до Бога.

Увібравши різноманітні й розвинені анімістичні уявлення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — перевтілення одних богів в інших, що ускладнило і так непростий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів божеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), численних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.

Бога Брахму визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім’я, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з’явилися зародки всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши його продовженням. Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм та шиваїзм.

Мистецтво періоду Гуптів особливо значуще для індійської культури. В цю епоху викристалізувався художній ідеал Індії. Архітектурні, скільптурні, живописні твори набули еталонності щодо художніх канонів. Навіть ремісницька майстерність уславила Індію Гуптів на віки. Так, до металообробних зразків того часу можна прилучить монолітну залізну колону в Делі висотою близько 7 м, яка досі не має ніяких ознак іржавіння.

Розвиткові мистецтва сприяв індуїзм, який на той час утвердився як державна релігійна система. Для його пропаганди використовувалися всі культурні засоби, особливо архітектура, скільптура, живопис. Поширилося створення скульптурних образів головних богів індуїзму — Вішну, Шіви, бога сонця. Однак продовжували розроблятися й буддійські теми. До того ж послідовники індуїзму використали готові буддійські споруди, пристосовуючи їх до особливостей свого культу. У V столітті в Санчі, Тігаві, Єрані та в Айхолі з’явилися найбільш ранні з відомих храмів, виконані кам’яною кладкою на кшталт печерних. У той же час продовжувалося скельне будівництво в Аджанті, Ел-лорі, в південних районах Індії, де поруч із буддійськими храмами ставили вже й індуїстські.

Стан світського будівництва з відомих причин описаний лише в літературі. За тогочасними текстами, у містах гуптської держави розгорнулося широке будівництво. Споруджувалися палаци, садиби, фортеці.

Гуптська епоха уславилася яскравим розквітом індійського живопису. Аджанта стала осередком розвитку цього виду мистецтва. Монастирські комплекси з’явилися тут ще в ІІ столітті до нашої ери, але найвідоміші серед них були споруджені між V та VII століттями. Аджанта — свідчення високого генія індійського живопису та особливого ставлення до цього виду мистецтва в індійській культурі. У стародавній Індії заняття малярством було необхідним для кожної освіченої людини. Тому тут з раннього дитинства прищеплювали навички живописної майстерності. Малярством займалася не лише культурна еліта. Дотепер в Індії збереглася народна традиція на свято чи в інші урочисті дні прикрашати підлогу, стіни оселі, подвір’я різнокольоровими візерунками. Через це для індійської культури є характерним високе художнє чуття живописності. Це виявилося в аджанському стінному живописі. Яскравою рисою індійського малярства є унікальне поєднання високої релігійності й духовності з колоритним відображенням повноти буття. Фрески храмів Аджанти виконані в життєрадісній кольоровій гамі, присвячені сюжетам із життя придворної знаті. Жанровими замальовками того часу оформлювали суто культові споруди. Такого дивовижного поєднання не знала жодна культура. Живописні традиції Індії піднесли її високо серед інших тогочасних країн Східної Азії. Під впливом Індії в УИ—УШ століттях розвивалося малярство країн, де поширилася буддійська релігія.

Гуптська епоха знову змінилася політичною роздробленістю Індії, яка закінчилася для північних районів іноземним завоюванням. Південь, захищений гірським хребтом, ще деякий час зберігав свою незалежність, залишаючись осередком розквіту своєрідної національної культури, але не уникнув постійних міжусобиць.

3.3.2. Культура Стародавнього Китаю

Найдавніші пам’ятки мистецтва й архітектури Китаю датують ГУ—ІІІ століттям до н. е. На той час разом із розвитком землеробства у долинах великих річок склалися неолітичні поселення, обнесені урвиськами, з невеликими ямними, а потім — наземними житлами, отримали розвиток деякі ремесла. Племена землеробів, що заселяли тодішню територію Китаю, знаходилися на значному для свого часу економічному рівні. Вони обробляли землю, накопичували досвід спостереження за природними явищами, що сформувало первісні уявлення про їх циклічність. Уявлення про світ жителів Китаю доби родового укладу втілився в мистецьки виконаних керамічних виробах, що є, по суті, першоджерелами майбутнього живопису (розписи на кераміці за допомоги пензлика та фарб) та скульптури (деталі, виконані у вигляді тривимірних зображень). У неолітичний період закладаються також всі види декоративно-прикладного мистецтва: різьблення на кістках, камені, нефриті, лакування тощо.

Становлення держави відбувається у ІІ тис. до н. е. У першому тисячолітті територія роздрібнюється на царства, наприкінці І тис. до н. е., у ІІІ столітті формується єдина імперія.

Стародавній період характеризується формуванням міфологічних уявлень та філософсько-етичних принципів. У ІІ тис. до н. е. складається єдина система ієрогліфічної писемності, формуються своєрідні конструктивні прийоми архітектури та містобудування. Безперервності та традиційності китайської культури сприяла єдність території та писемної мови. З ІІІ ст. до н. е. для записів використовували шовкову тканину, а з І ст. н. е. — папір.