Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Саме доба поширення буддизму та утвердження його як державної релігії (у ІІІ ст. до н. е., за бутність царя Ашоки з магадсько-маурійського періоду IV ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) залишила матеріальну спадщину, що передає майстерність місцевих будівничих та митців.

Меморіальна, поховальна пам’ятка, що мала релікварне та символічне значення — ступа. За правління Ашоки у Індії було збудовано більше 80 тис. таких споруд. Слово «ступа» у перекладі зі санскриту означає «верхівка», у таких спорудах зберігають або попіл Будди чи визначних діячів у буддизмі; або їх було створено на честь певної події буддійської історії. Особливості форми ступи визначалися місцевими будівельними традиціями, але всі вони у плані повинні були мати коло, підґрунтя ж було або квадратним (як символ ладу та непохитності) або у формі кола (як символ руху та розвитку), напівсферичної форми, яка звужується догори та завершується релікварієм.

Символіка у частинах споруди втілює елементи буддійського світогляду — цоколь ступи (камінний барабан) є символом землі та людського життя, напівсфера — другий рівень Всесвіту, світ богів та напівбогів, центральна вісь є віссю Всесвіту, Світове Дерево; символічні парасолі — щаблі підйому на шляху до нірвани — так тлумачать частини однієї з найдавніших ступ — Великої; що знаходиться у Санчі, штат Мадх’я Прадеш.

У буддизмі існує спільнота віруючих — сангха. Це — духовне братство, що допомагає на шляху звільнення, у перших сторіччях буддизму сангха було відокремлене від світського життя. Саме з метою надати умов для медитації та усамітнення обирають скельні храми, невеликі, але за формою вони нагадують давньоіндійські святилища з дерева й відтворюють внутрішній вигляд хатинки-вулика, що ніби втиснутий у масив скелі. З таких храмів було сформовано «чайтья» (від слів «вогняний вівтар», вогнище), — спочатку — певне архітектурне оформлення священного місця, а згодом — храм у скелях.

Печерні віхари — ще один тип культової архітектури буддизму — скельні гуртожитки для ченців-буддистів, де приміщення вирубувалися одне над одним, зберігаючи у фасаді пірамідально-ярусну композицію. Поступово такі місця почали використовувати для культових відправ — у келіях розташовували зображення Будди, а загальну залу пристосовували для ритуальних відправ.

Скульптура у Давній Індії була культовою, майстрам треба було відповідно готуватися до роботи: попередні ритуальні дії — очищення, особливе зосередження тощо. Отже, скульптурне зображення, що з’являлося у медитації та внутрішньому баченні скульптора, мало привести глядача до осягнення вищої реальності, злиття віруючого з праобразом.

У пластичному мистецтві давньоіндійські майстри прагнули втілити принцип «живого буття», тобто передати не так фізичну реальність тіла, а реальність надчуттєву, умоглядну. Отож тілесну оболонку індійської скульптури синтезовано з глибинною релігійною сутністю, що є засобом впливу на глядача. Найдавніші буддійські скульптури мають рельєфний характер та розраховані на сприйняття з одного ракурсу — спереду, також треба відзначити спільність індійської скульптури та живопису, що виявляється у контурно-лінійних аспектах.

Знамениті меморіальні колони часів імператора Ашоки Маур’я також покриті скульптурними елементами; рельєфними зображеннями оздоблювали і ступи. Серед варіантів зображень — візуальне втілення змісту «джатак» (повчальних історій з життя Будди), в яких виявлено багатомірність майстерності скульпторів — різномасштабність фігур, різні ракурси зображень, декоративні елементи.

Формування антропоморфного образу Будди пов’язане з буддизмом Махаяни; канон включав три основні концепції — просвітлення, пропаганда дхарми та вихід у нірвану

Вчителя. Їм відповідають зображення Будди, що сидить у медитації — на лотосовому п’єдесталі зі схрещеними ногами (ступні на стегнах), з напівзакритими очима, подовженими мочками вух. Чотири варіанти для положення рук — кисті долонями догори, складені на ногах; права рука зігнута у лікті та піднята долонею вперед; долоня спрямована до землі, пальці правої руки (вказівний та великий зімкнуті в коло) торкаються середнього пальця лівої руки — відтворювали стан Будди під час певного моменту.

Іще два канонічних положення Будди — фронтально, на повен зріст, в одязі, що означає: належне вчителю — лише одяг, що на ньому, та чаша для милостині. А ще — Будда, що лежить на смертному одрі. Обов’язковим було зображення німба, інколи пишно декорованого.

Одночасно були розроблені канони Бодхісаттв (Майт-рейї, Самантабхадри, Ваджрапані, Ратнапані, Авалокитешва-ри, Вісвапані), що в цілому дублювали зображення Будди.

За часів правління династії Маур’їв розвинулась індійська література. Поряд з вищезгаданою релігійною літературою в ці часи були записані видатні епічні поеми Індії «Махабхарата» й «Рамаяна». Вважається, що автором «Рамаяни» є Вальмікі, а складання «Махабхарати» приписується мудрецеві Ваясі. Однак ці епічні шедеври є результатом колективної народної творчості впродовж багатьох віків. Запис «Рамаяни» вперше здійснено не раніше ІІ чи ІІІ століття до нашої ери, а «Махабхарати» — приблизно в IV столітті до нашої ери.

Після розпаду імперії Ашоки художня культура Індії позбувається перських рис, але проявляються нові впливи — греко-бактрійські та римо-елліністичні. Адже після розпаду імперії Маур’їв північно-західні райони Індії потрапили під владу греко-бактрійської і парфянської держав.

У перші віки нашої ери в цих районах виросла могутня конгломеративна держава Кушанів. Ця держава зародилася в Афганістані й після ослаблення влади Паталіпутри розширила свої території, приєднавши індійські провінції. Кушанські царі обрали своєю столицею знову Паталі-путру. Нарівні з нею великими процвітаючими містами того періоду були Таксіла й Матхура, які відіграли суттєву роль у становленні нового напряму індійської художньої культури.

На цей час припадає розквіт скульптурних зображень Будди та Бодхісаттв. У першій половині ІІІ століття майже одночасно на півночі й на півдні Індії розпалися дві великі держави — Кушанів та Андрха. Індію на певний час охопили політичне розшарування та економічний занепад. Тільки в IV столітті в басейні Гангу виростає остання велика держава Гуптів.

У період свого піднесення в V столітті Гуптська держава, особливо за правління Чандра Гупти ІІ, охоплюючи північні та центральні райони країни, домінувала над усією Індією й була однією з найбільших і найвпливовіших на Сході. Через торгові індійські колонії на Суматрі, Яві, в Камбоджі, Таїланді відбувався культурний вплив на розвиток цих народів.

За Гуптів відродилися індійські традиції, інокультурні впливи витискалися з основних культурних орієнтирів. Буддизм почав відігравати другорядну роль у культурі, де відроджувався брахманізм у трансформованій формі індуїзму. У літературі знов утвердився санскрит після панування пракритів за часів Ашоки та його наступників. Величезні матеріальні багатства, що зосередилися в руках Гуптів у результаті успішних завойовницьких походів та розширення зовнішньої і внутрішньої торгівлі, сприяли бурхливому розвиткові індійської культури в усіх сферах, зокрема й у мистецтві.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству, надзвичайно строкатому соціально та етнічно, більше підходили касти. Індуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того ж він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зорієнто-ваність на людей, а не тільки на вищі касти тощо.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши публічне відправлення його, масові церемонії та обряди.