Засадничим у індуїзмі є поняття «дхарми», що має кілька тлумачень — якість, атрибут; субстанціональний носій;
елемент свідомого життя, абсолютне; об’єкт, явище тощо. Додамо, що це поняття буде використовуватися і у буддійських текстах, як і «нірвана».
Основними складовими ведичної релігії було уявлення про космогонію давніх індійців, анімізм і первісна магія. Якщо давні вшанування відбивали погляд на божества, що уособлювали сили природи, то з суспільними змінами та майновим розшаруванням погляди змінюються: божества утілюють не тільки природу, а й суспільні сили. Культ богів полягав у жертвоприношеннях, що супроводжувалися гімнами та магічними ритуалами — так складався окремий стан тодішнього суспільства — варна брахманів. Закладена у ритуалі сила, що об’єднує його з космічними процесами, отримала назву «брахман» (від санскритського кореня «брах», що перекладається як «зростати», «підтримувати»). Так раніше іменувався текст (мантра, заклинання), здатний вплинути на богів, отже і виконавців та знавців ритуалу починають звати «брахманами» — ті, хто володіє «брахманом».
Одним з головних занять брахманів-теоретиків було осмислення паралелізму космосу і ритуалу, символічне трактування ритуальних дій та їхніх деталей, тому пізньовєдич-ну релігію визначають як «брахманізм».
Початок створення Вед (у перекладі з санскриту — «знання») припадає на ІІ тисячоліття до н. е., записано ж ці усні сказання у І тисячолітті. Ведична література об’єднана у чотири групи: Самхити (складаються з Рігведи, Самаведи, Яджурведи та Атхарваведи), Брахмани, Арань-яки та Упанішади.
Самхити прославляли могутніх та милосердних божеств і сили природи, Брахмани були коментарями до Самхитів, причому саме у цих текстах йшлося про зміцнення ролі та авторитету жерців й поділ суспільства. Араньяки та Упанішади — збірки правил для пустельників, заглиблених у пізнання буття та природи. Упанішади (у перекладі з санскриту — «сидіти біля вчителя задля пізнання істини») були богословсько-філософськими творами у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мислителів. Умовно Упанішади поділяються на 6 систем: Веданта, Міманса, Санкх’я, Вайшешика, Йога та Ньяя.
Веданта та Міманса є суто богословськими творами, які розглядають співвідношення людської душі (Атман) зі світовою душею Брахма, що її розсіяно у Всесвіті. Для повного злиття необхідно сприйняти усе написане у Ведах та виконувати обов’язкові ритуали. Проблему пізнання світу вирішено через пізнання самого себе, власного Атману, що є вищою формою знання та джерелом щастя.
Йога та Ньяя складаються з практичних проблем самовдосконалення за допомогою досягнення психічного та фізичного самокерування, що допоможе звільнити дух від перевтілень.
Суспільний розвиток середини І тисячоліття до н. е. був інтенсивним та потребував релігійно-ідеологічного обґрунтування. У VII—VI ст. до н. е. пишуться тексти Брахман; які містять ведичні за походженням міфи і перекази, релігійні, ритуальні настанови, обґрунтування особливої ролі та становища жерців-брахманів. Так відбувається перехід ведичної релігії до брахманізму, який стає новим періодом у формуванні релігійної свідомості індійців та визначає пантеон богів, що його очолює тріада — Трімурті — Брахма, Вішну і Шива. Брахманізм є анімістичною релігією, синтезованою з антропоморфними божествами. Визначається поняття «сансари» (перевтілення), коли душа після смерті здатна переселятися у тіло людини, тварини або природний об’єкт), та «карми». Істина про світ полягає у тому, що він є ілюзорним, а людське ставлення до нього (прихильність чи ненависть) є гріх, який призводить до неправильних вчинків і, як наслідок, породжує коло відплат («карму»). Тільки дізнавшись істину про буття, можна уникнути хибного ставлення до світу й досягнути стану звільнення — «мокші».
Правового закріплення ідеологія брахманізму набула в VI столітті до нашої ери в «Законах Ману» — першому політико-правовому кодексі індійської культурної єдності, яка переживала процес становлення. Ману, за ведичною міфологією, був прабатьком усіх людей, лише він один вижив після потопу на землі. Від призначеної йому богами дружини Іди й походить рід людський. За легендою, мудрі люди отримали від Ману закони, згідно з якими обов’язково належить жити всім.
У законах Ману віддзеркалюються основні світоуяв-лення, виводяться обов’язкові норми життєдіяльності й поведінки людей різних каст. Через усі дванадцять розділів і кількасот статей законів проходить думка про вічність і космічну необхідність кастового устрою людського суспільства й головні завдання людського життя.
Так, кожний двічі народжений повинен поділяти своє життя на чотири періоди (ашрами). В першому періоді він — учень (брахмачар’я), у другому — домогосподар (гріхастха), у третьому — лісовий відлюдник (ванапраст-ха), у четвертому — мандрівний аскет (яті, саньясі). Коли двічі народжений засвоїть великий закон буття, про який свідчать Веди, народить на світ синів, принесе в міру своїх сил належні жертви, він повинен пройнятися думками про кінцеве звільнення. Тоді хай він блукає один, залишивши своє добро, свій дім, свою родину, роздумуючи про Бога. Оволодівши почуттями, позбувшись любові й ненависті, не чинячи насильства, він готує собі безсмертя. Так промовляють закони Ману. Отже, головним завданням людського життя визначається усвідомлення релігійної істини й підготовка до смерті. Упродовж усього свідомого життя індієць дотримується свого релігійного обов’язку. Така присутність релігії у повсякденному житті сформувала особливості індійської культури. Додамо, що надзвичайно значущим у формуванні культури давнього Єгипту також були релігійні уявлення, особливо — життя після смерті.
У VI ст. до н. е. індійське суспільство об’єднується, формуючи централізовану державу-імперію Магадха (розташовану у басейні Гангу). З того часу можна визначити бурхливий розвиток ремесел, торгівлі, містобудівництва. Найбільш інтенсивно розквітла імперія Магадха як осередок культурного піднесення під час правління династії Маур’їв (IV—ІІІ ст. до н. е.). Та найважливіші зміни у соціально-культурному житті Давньої Індії варто пов’язати з лідерством варни кшатріїв (воїнів та правителів) на відміну від попередніх століть, де найактивнішою та панівною була варна брахманів.
Саме у VI ст. до н. е. виникають два релігійних вчення, створені філософами, чиє походження було з варни кшатріїв — джайнізм та буддизм.
Учення джайністів було започатковане Вардхаманою або Махавірою («Великий герой») з родини варни кшатріїв. Його йменували Джиною («Переможцем), звідки й походить назва «джайнізм».
Джайнізм виходить із дуалістичного тлумачення буття, де вічними, нестворенними й незнищенними началами є джива (душа) та аджика (матерія). Тому метою життя, з погляду Махавіри, є індивідуальне спасіння шляхом вивільнення дживи від матеріального начала. Адже душа, поєднуючись із матерією, набуває кармічного тіла, тобто приречена до постійних перероджень. Припинення кола перероджень дає бажане звільнення.
Тільки шляхом аскези, повного контролю над тілом та тілесними бажаннями, вивченням священих текстів та медитації можна позбутися «кармічної матерії», яка обтяжує душу. Відповідно, виключно чернечий спосіб життя, що визначений п’ятьма заборонами (вбивства, крадіжки, брехні, перелюбу та володіння власністю) міг сприяти остаточному звільненню. Особливо треба було уникати вбивства як зумисного, так і ненавмисного будь-якої живої істоти, тому джайністи мели перед собою шлях, щоби не розчавити мурашку, та запинали рота хусткою, щоби будь-яка комашка не загинула, потрапивши до рота. Звісно, вживання м’яса було неприйнятним, а найвищою звитягою на шляху спасіння була голодна смерть. Етична норма незавдавання шкоди живим істотам зветься «ахінса», і деякі принципи й досі є високоморальною цінністю індійської культури.
Джайнізм критично ставився до брахманського ритуалу жертвоприношень, заперечував авторитет Вед. Але найважливішими рисами обох новітніх на той час віровчень було проголошення духовної рівності щодо володіння релігійною істиною та шлях індивідуального спасіння, що певним чином ігнорувало традиції варн та мало залучати до числа своїх прихильників широкі верстви.
Хоча джайнізм орієнтувався на високий етичний стандарт, а не на формально ритуалізовану доктрину; надзвичайно високі вимоги до адептів перешкодили масштабному поширенню вчення.
Друге вчення з реформаторських на той час — буддизм — стає світовою релігією. Майбутній проповідник неортодоксального вчення походив з роду Гаутами на ім’я Сиддхартха.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 26. Приємного читання.
