Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

1) сільська община як головний спосіб життєдіяльності;

2) брахманізм як панівне релігійне світорозуміння,

3) кастовий устрій як основний тип соціальних взаємовідносин,

4) санскрит як мова культурного спілкування.

Перші релігійні тексти — «Веди» — свідчать про

сільськообщинний спосіб життя, характерний для ін-доарійського періоду, на відміну від урбаністичної ха-раппської доби. Подальший розвиток міст не змінив акцентів — на протязі всього існування Індостану саме сільська спільнота залишалася самобутньою структурою, що виховувала у членів сприйняття релігійних, побуто-вих та моральних засад й консервувала традиційні культурні форми. Навіть міста формувалися за принципом «великого села». Найважливішою ж із функцій традиційної спадкоємності було основне підґрунтя суспільного устрою — кастовість.

Термін «каста»[52] виник у XVI столітті, коли на теренах Індії з’явилися португальці, й так почали звати численне розшарування місцевого населення. Каста є замкненою спільнотою, належність до якої визначається народженням та передається у спадок. Налічується близько 3 тисяч каст, члени яких пов’язані спільністю культу, традиційною працею та правилами спілкування. Іще у період розселення індоаріїв виникає поняття «варна», що у перекладі зі санскриту має кілька значень — вид, якість, колір. Причому останнє дослідники відносять до прагнення аріїв не припустити асиміляції — біла шкіра аріїв та темна — автохтонних індійців — мала залишатися незмінною внаслідок внутрішньогрупових шлюбів.

Розподіл на варни у стародавній Індії був пов’язаний із діяльністю їхніх членів — брахмани (вищий стан) — жрецька; кшатрії — правителі та військові, вайш’ї — ремісники, землеробці та торговці, шудри (найнижча) — необхідна для існування спільноти діяльність, але непрестижна. Кожна з варн асоціювалася з певним кольором: вища — білий, як уособлення моральної чистоти, кшатріїв — червоний — сила та енергійність, вайш’ї — жовтий, шудри — чорний. Релігійно-міфологічне підґрунтя поділу на варни є у «Ведах»; в одному з гімнів «Рігведа» йдеться про створення світу й самопожертву пралюдини Пуруші; там пояснюється, що варна брахманів походить з його вуст, кшатрії — з рук, вайш’ї — від стегон, а шудри — з підошов. Законодавчо варнова система була закріплена у першому правовому кодексі брахманістської Індії «Закони Ману».

Система «джаті» є деталізованішим поділом за професійною ознакою, але в жодному разі не ліквідує поділу на варни, що є незмінним упродовж всього існування індійської культури.

Одною з найважливіших характеристик індійської культури є санскрит — мова індуїстської релігії. Передусім це мова релігійних текстів — «Вед», і дотепер знання напам’ять стародавніх гімнів «Рігведи» вважається ознакою освіченості. Саме санскрит свого часу зумовив панування усної традиції спадкоємності наукових, релігійних та практичних знань, що, з одного боку, формувало консерватизм, а з іншого — дозволяло зберегти живу культурну цінність індійської культури зі стародавнього періоду.

У розвитку індуїзму можна виокремити 3 етапи:

1) Період створення ранніх «Вєд», який характеризується концепцією «дхарми» (універсальний закон, що встановлює правила суспільного та особистого життя і спрямований на досягнення гармонії та щастя).

2) Становлення шести класичних шкіл індуїстської філософії (приблизно ІІ ст. до н. е.), концепція дхарми трансформується у прагнення звільнитися від безкінечного ланцюга перероджень; поняття «мокші» — особисте духовне звільнення — стає домінуючим.

3) Поняття «бхакті» (з середини І тисячоліття н. е.) — служіння та любов до особистого божества, що визначає мету не стільки звільнитися від ланцюга земних втілень, скільки досягнути єдності з божеством ще за життя.

На суспільному рівні свідомості індуїста існують тисячі богів та богинь. (Класичний індуїстський пантеон нараховує 330.000.000 божеств.) Але особливо почесне місце посідає тріада богів у онтологічній та функціональній єдності: Брахма (творець Всесвіту), Вішну (охоронець світового ладу) та Шива.

Система брахманізму — перша з індуїстських релігійних віровчень, що утворилася з ведичної релігії індоаріїв. Зміст ведичних уявлень викладено у найстаріших релігійних текстах — «Ведах». Збірка «Рігведа» є релігійними гімнами, «Самаведа» — тлумачення релігійних текстів, «Яджурве-да» — збірка описів релігійних ритуалів та жертвоприношень, «Атхарваведа» — заклинання та магічні формули.

Засадничим у індуїзмі є поняття «дхарми», що має кілька тлумачень — якість, атрибут; субстанціональний носій;

елемент свідомого життя, абсолютне; об’єкт, явище тощо. Додамо, що це поняття буде використовуватися і у буддійських текстах, як і «нірвана».

Основними складовими ведичної релігії було уявлення про космогонію давніх індійців, анімізм і первісна магія. Якщо давні вшанування відбивали погляд на божества, що уособлювали сили природи, то з суспільними змінами та майновим розшаруванням погляди змінюються: божества утілюють не тільки природу, а й суспільні сили. Культ богів полягав у жертвоприношеннях, що супроводжувалися гімнами та магічними ритуалами — так складався окремий стан тодішнього суспільства — варна брахманів. Закладена у ритуалі сила, що об’єднує його з космічними процесами, отримала назву «брахман» (від санскритського кореня «брах», що перекладається як «зростати», «підтримувати»). Так раніше іменувався текст (мантра, заклинання), здатний вплинути на богів, отже і виконавців та знавців ритуалу починають звати «брахманами» — ті, хто володіє «брахманом».

Одним з головних занять брахманів-теоретиків було осмислення паралелізму космосу і ритуалу, символічне трактування ритуальних дій та їхніх деталей, тому пізньовєдич-ну релігію визначають як «брахманізм».