Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Ранні етапи розвитку усвідомлення людиною змісту й засобів духовних стосунків припадають на «свідомість роду», коли суспільство перебувало у стані збирання та полювання. Примітивні засоби праці дозволяли лише видобувати та привласнювати продукти природи, тому предмет діяльності, сама діяльність та суб’єкт діяльності суворо не розмежовувалися, отже родова спільнота не виокремлювала себе з природи. Відповідно, у біосоціальному відношенні антропоморфна сутність роду об’єднувалася з хтонічною сутністю природи, що і дає у подальшому періоді відтво-рюючого господарювання можливість формувати свідомо олюднений світ — божеств, істот, речей.

Людина не виокремлює себе з природи, тому свідомість перебуває в об’єктивних природно-родових ритмах життя: зміна пір року, дня і ночі, чергування сонячних чоловічих та жіночих місячних циклів народження. Пізніше, у Китаї та Індії, таке співвідношення п’яти частин тіла людини з відповідною кількістю понять матеріальних стихій втілюється у свідомості та мові як результат природно-антропоморфної сутності еволюції родового суспільства.

Акцентування підтримки й продовження існування роду формує основну ідею народження, яка у китайців зафіксована категорією «шен».

На пращурів переносилися й світоглядно фіксувалися біосоціальні механізми продовження роду (чоловіче та жіноче начало), що сформувало систему давньоіндійських і давньокитайських пращурів — стосунки шлюбних груп роду й уявлення про двостатевих істот, здатних породжувати безкінечний ряд речей, людей та понять.

Досвід роду закріплювався й передавався у слові, русі та ритмі, що дозволяло пластично і тонічно зафіксувати сфери свідомості, такі як мораль, соціальні стосунки, міфотворчість та мистецтво. Колективні форми та механізми відтворення родової свідомості залишалися незмінними протягом родового суспільства. Творчість була анонімною та колективною у Індії та Китаї до формування державності.

Сприйняття довкілля людиною спочатку формується за допомогою відчуттів. Ґрунтуючись на них, давні індійці та китайці формували мову образів та кольорів, звуків, ароматів, тактильних відчуттів; природа ж слугувала книгою життя, рядками в якій були орбіти Сонця й Місяця, сузір’я, гірські вершини, стрічки річок тощо. Саме у вигляді такої копії-книги створено давньокитайський трактат «Шань хай цзін» та фрагменти з індійських «Упанішад».

Складні зооантропоморфні образи пращурів багато у чому є першоджерелом матеріальної та духовної культури

Індії та Китаю. Саме в них закладені світоглядні форми свідомості — у філософському трактаті «І цзин» міркування про природу, людину та свідомість починаються з образу Жовтого Дракона. У даосизмі у Лао-цзи підґрунтям світобудови є чоловічо-жіноче начало — Пращур Піднебесної. У конфуціанстві початком моральної норми стає і створюваний образ пращурів Хуанді, Фусі, Юйя. В індійців філософські міркування починаються з образів Брахмана, Атмана або живого Єдиного.

В індійців світ речей — це пісня, танок та ритм, як і у китайців у «І цзін» весь світ є космічним — коло матеріальних стихій, пращурів, людей та ідей.

Космос індійців та китайців не потребував створення: він існував завжди, сформований у вертикально-горизонтальній системі. Співвідношення природи, людини і свідомості реалізується у індійців та китайців відповідно до світоглядної концепції про духовну та тілесну єдність людини і природи (веданта, даосизм, конфуціанство). Тип фіксації свідомості — міф, ритуал або табу — визначає специфіку філософського напрямку: даосизм обирає міф, конфуціанство — ритуал, легізм — табу. В свою чергу, індійці формують веданту, що базується на міфі, а міман-са — на ритуалі.

Шлях від родового суспільства до спільноти з державним устроєм для Індії пролягає під час формування Вед — ХІІ—У ст. до н. е., Китай же йде цим шляхом приблизно тоді ж — з кінця доби Інь до кінця доби Чжоу — ХІІІ—У ст. до н. е. Цей період характеризується активізацією землеробства, скотарства, ремісництва, виникненням залізних знарядь праці, грошей, розвитком товарних відносин та появою царств. Спостерігається зростання майнової та соціальної нерівності, в Індії формуються варни. Між верхами й низами виникає порожнеча — у природі, суспільстві та свідомості. Нове, панівне над біородовим поєднання природи і людини вимагало інших форм їхнього духовного взаємозв’язку, балансу між природним та соціальним життям і возз’єднання світоглядів низів та верхів на ґрунті біосоціальної, космологічної та духовної реставрації. Відповідно, спосіб для низів — пріоритет природної, соціальної та духовної горизонталі, що встановлює рівність: все живе народжується і помирає відповідно часу й місцю, визначеними природою. Інший варіант реставрації — для верхів, що є вертикаллю, яка встановлює ієрархію у суспільстві, відповідно до соціальної часової ритміки, елементи ієрархічної конструкції можуть змінюватися. Такі вчення — результат колективної творчості, — зустрічаються у індійських «Ведах» та китайських «Шицзін» — не просто гімни, а ритуали та закони. В індійців навіть класифіковані за назвами Вед: Рігведа, Яджурведа, Атхарва-веда — відповідно міф, ритуал, заклинання — табу. Таким чином, ланки протилежності верхів та низів зливаються у світоглядну єдність з допомогою одного джерела — антропоморфного — й генерують світ у системі горизонталі та вертикалі. Між людиною та природою встановлюється відповідність, формуючи фізичну й духовну кореляцію.

У свідомості людини починають виникати релігійні першоджерела — сприйняття пращура як вищої, надприродної та надлюдської сили, що дає можливість формувати раціональну знакову символізацію понятійного змісту образу пращура. Над спільнотою було надбудовано суспільну силу, що рухала світоглядну міць природно-родового пращура, силу, що ми звемо державою. Саме вона стала посередником у духовному й тілесному світі між людиною та пращуром, опосередковувала стосунки батьків і дітей та у особі правителя ставала пращуром та батьком усіх, що жили.

Давній індієць та китаєць залишався у власній Піднебесній, Серединній, у космосі-родині. Структура космосу екстраполювалася навіть на ведення господарства, як, наприклад, дев’ятипільна система використання землі у період Чжоу[48].

3.3.1.Культура стародавньої Індії

Індія виокремлюється з-поміж інших країн як приклад всепроникаючого віровчення безперервного пошуку Абсолюту. Синтез раціонального пізнання з міфологічними уявленнями та містичними таємницями виробляє мету — вивільнення істотного, фізичного існування від живої оболонки й осягнення «великої порожнечі» та вічного небуття у нірвані. Особливістю індійських віровчень є їхня інтровертність, акцент на індивідуальному пошукові можливості знайти особисте вивельнення від вульгарної тілесної оболонки завдяки здатності до духовної трансформації. Саме тут зароджується одна зі світових релігій — буддизм і не знаходить на цій території місця. Постійна, безперервна ланка самовдосконалень простягнулася від ведійської доби до остаточного, регламентованого варіанту індуїзму, формування якого закінчується у V—VI ст. н. е.[49]

Філософська спадщина Індії є унікальним явищем — надзвичайно стародавня та спадкоємна і, на відміну від китайської, має незалежний характер, бо аж до середньовіччя (початок впливу ісламської духовної культури) не мала чужоземних релігійних віровчень. У свою чергу, китайська філософія свого часу включається в орбіту буддизму, який прийшов з Індії. Навіть сучасна картина демонструє специфіку індійського світосприйняття — побутова свідомість населення є синтезом релігійних та філософських уявлень, що формує певний традиційний спосіб життя й духовні цінності у суспільстві.

Зазначимо, що філософія не була досягненням вузького кола науковців, а виявлялася важливим елементом релігії спільноти. Поширений на Заході термін «індуїзм» є досить умовним, тому що філософських шкіл, релігійних практик та містичних напрямків так багато, що об’єднання їх у спільній назві може здаватися не зовсім коректним[50].

Суттєвий вплив на культуру Індії справили численні завойовники цього континенту, першими з яких вважаються арії — центральноазійські племена, які з’являються у період ХУ—ХІІ ст. до н. е. Є відомості, що у доарійський період, з XXV до XVII ст. до н. е. у долині річки Інд існу-вала Хараппська цивілізація — культура доби бронзового сторіччя (ІІІ — початок ІІ тисячоліття до н. е.) в Індії та Пакистані. Таку назву археологічна доба отримала за знахідками у Хараппі — залишки міст, фортець, морських портів. Розвиваючись одночасно з культурами Месопотамії та Єгипту, хараппська може бути досліджена тільки за матеріальною спадщиною, з огляду на неможливість розшифрувати тодішню писемність. Для цієї культури був характерний урбаністичний спосіб життя, розвинена технологія обробки металу, каменю, кераміки. Є свідчення про землеробство та скотарство, відомі тодішньому населенню, та розвинену торгівлю[51].

Можна прослідкувати, завдяки матеріальній спадщині, які релігійні уявлення панували у хараппській культурі та визначити певні культові характеристики — дослідники припускають теократичний варіант існування цивілізації й виявляють спадкоємність з пізнішими релігійними уявленнями індійців. Так, вважається, що індійці наслідували популярний у хараппській культурі культ богині-матері, рогатого бога «Прото-Шиви», поклоніння священим деревам, аскетичну медитативну практику.

У другій половині ІІ тисячоліття на території Індостану починається розселення арійських племен й упродовж сторіч формується власне індійська культура, фундуючими засадами якої, на думку С. Ольденбурга, є: