Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

У кодексі були закладені засади орендного права. Так, встановлювалась орендна плата за використання поля (третина врожаю) і саду (дві третини врожаю).

Шлюб визнавався законним за умови укладення контракту. Перелюбство жінки каралося смертю — винуватицю топили. Щоправда, коли потерпілий чоловік прощав жінку, то звільнявся від відповідальності і винуватець. Перелюбство чоловіка визнавалося тільки в разі зваблення жінки вільного. За законами Хаммурапі, батько не міг відмовити синам у праві на спадок (за умови, що вони не скоїли злочину). Обов’язком батька було навчити синів свого ремесла.

3.2.4. Архітектура 

«Батько історії», видатний давньогрецький учений Геродот, побував у Вавилонії близько 460 року до нашої ери й залишив досить докладний опис столиці царства, що ще не втратила остаточно своїх пишних форм, хоч уже і вступала в пору занепаду. Передусім Геродот був вражений тим, що Вавилон правильно й розумно спланований, чого не було в жодному з відомих йому міст. У столиці зводили три- й чотириповерхові будинки. Місто перетинали широкі прямі вулиці. Тогочасні вузькі та звивисті вулички грецьких міст надто вже контрастували з головною вулицею столиці ассирійського царства Ніневії, ширина якої — 26 метрів.

Правильність планування й ширину вулиць у містах Межиріччя пильнували дуже суворо. Згідно з одним з текстів, людину, яка при спорудженні будинку порушувала порядок забудови вулиці, вийшовши за межу дозволеної лінії, прирікали на страшну смерть: саджали на палю на даху власного будинку.

У першій книзі своєї «Історії» Геродот описує міські укріплення, які досягали висоти 50 м. Стіни міста мали 100 мідних воріт з мідними одвірками й поперечками. Щоправда, дані, наведені Геродотом, без сумніву, перебільшені, бо не підтверджуються результатами археологічних розкопок.

Найбільшого розмаху будівництво у Вавилоні досягло за Навуходоносора II, що по праву носив титул «цар Ва-вилонїї, цар Шумеру й Аккаду, цар чотирьох сторін світу». Підкоривши Сирію, закріпивши за собою Фінікію, Навуходоносор захопив Єрусалим, столицю Юдейського царства, і використав усіх полонених на будівництві храмів, укріплень, палаців Вавилона. Цей цар, чиє правління було успішним і довгим, будував не лише у Вавилоні. Він піклувався і про численні інші міста і святилища країни. В містах Ур, Кіш, Урук, Ніппур, Борсіппа зводилися за його наказом храмові башти-зіккурати, підтримувалися в належному стані головні святилища. У шостій таблиці поеми «Енума еліш» сповіщається про побудову у Вавилоні храму на честь бога Мардука. Зіккурат Есагіли, головного святилища бога, виділявся особливими розмірами. Саме цей зіккурат увійшов в історію під назвою Вавилонської вежі, його справжня назва звучить більш гордо — Етеме-нанкі (шумерське — «будинок підвалин небес і землі»). Ще царевичем Навуходоносор II брав участь у будівництві східчастої башти, носив будівникам глину, вино, олію та прянощі.

За даними археологічних розкопок, довжина однієї сторони зіккурату (в основі якого був квадрат) дорівнювала приблизно 91,5 м, сім поверхів його підносилися на таку ж висоту. Вершину вежі прикрашав храм, який було видно здалеку. Розміри храму теж були значними — 24x22,5 м, висота 15 м. У храмі зберігалися святині бога Мардука, окремі приміщення призначалися для богів вавилонського пантеону, а також «старших» богів Ана та Енліля. У приміщенні, відведеному Мардукові, вражали його трон і ложе «в дев’ять ліктів довжиною, чотири лікті шириною; ложе й трон стояли одне проти одного». Геродот і деякі давні автори теж згадують це гігантське ложе довжиною 4,5 м та шириною 2 м.

Навуходоносор так описує верхній храм: «Етеменанкі, східчасту башту Вавилона, я змусив опорядити асфальтом і блакитною глазурованою цеглою, прекрасною, як день. Для перекриття його приміщень я використав величезну кількість могутніх кедрових стовбурів». Є свідчення, що храм, окрім того, був прикрашений могутніми бичачими рогами з бронзи — символами божества. За підрахунками X. Шміда, головного архітектора розкопок, що проводились 1962 року робочою групою Німецького археологічного інституту ФРН, спорудження такої колосальної будівлі потребувало неймовірних зусиль і витрат. Передусім це стосувалося ядра будівлі з цегли-сирцю та оболонки з випаленої цегли завтовшки 18 м. За Шмідом, на кубічний метр треба було використати 100 квадратних цеглин. Отож, батькові Навуходоносора, Набопаласарові, що почав будувати Етеменанкі й звів вежу на чверть її висоти, треба було виготовити від 10 до 12 млн цеглин. Ці цифри підтверджують достовірність даних про сорокарічний термін будівництва.

Геній вавилонських архітекторів втілювався не лише в будовах храмових комплексів, іригаційних та оборонних споруд, палаців царів. За правління того ж таки Навуходоносора II споруджено так звані «висячі сади Семірамі-ди»[45] — справжню перлину інженерної думки того часу. За легендою, цар вирішив подарувати своїй улюбленій дружині цілу оазу, ніби вивезену з гір Мідії, звідки вона була родом.

Сади розміщувалися на широкій чотириярусній башті. Кожен ярус мав цегляні стіни, що спиралися на могутні високі колони. Платформи терас були складені з масивних кам’яних брил, укритих згори шаром очерету й залитих асфальтом. Далі — шари цегли, закріпленої гіпсом. До всього, цегла була прикрита пластинами зі свинцю, щоб вода не просочувалася на нижні поверхи. Згори насипали шар родючої землі, такий завтовшки, аби могли рости найбільші дерева.

Яруси садів піднімались уступами, їх з’єднували широкі сходи, викладені плитами рожевого й білого кольору. Були висаджені улюблені рослини цариці. Прекрасні пальми здіймалися високо над стіною укріплення палацу. Для поливання рослин, висаджених на терасах садів, було збудоване спеціальне водопідйомне колесо зі шкіряними відрами, що його рухали раби.

Вавилонська культура мала великий престиж у стародавньому світі. Досягнення безіменних жерців, архітекторів, астрономів, поетів були використані народами-сусідами, багато чим ми користуємося і тепер. Зокрема, місячно-сонячним календарем. Близько 2500 року до н. е. шумерські астрономи почали точно й докладно вести облік часу за днями, місяцями й роками. Семиденний тиждень прийшов у сучасну культуру теж із Месопотамії. Улюблений напій багатьох — пиво — вживали там уже у VI тисячолітті до н. е. Шумери, як про це свідчать глиняні таблички, варили з ячменю 19 сортів пива.

Нарешті, відомо, що в І тисячолітті до н. е. у Вавилоні особливого розквіту набули астрономія та астрологія. Халдейські мудреці були носіями точних знань про рух зірок і планет.

Вершиною розвитку вавилонської математичної астрономії вважається V століття до н. е. В той же час традиції своїх попередників продовжували вчені знаменитих астрономічних шкіл в Уруці, Сіппарі, Вавилоні, Борсіппі. Із цих шкіл вийшли два великих астрономи: Набуріан (розробив систему визначення фаз Місяця) і Кіден (встановив тривалість сонячного року й відкрив задовго до Гіппарха сонячні прецесії[46]). Велику роль у ознайомленні греків з астрономічними знаннями відіграла школа, заснована вавилонським вченим Бересом на острові Кос близько 270 року до н. е.

Правителі елліністичних держав, а пізніше римські кесарі багато чого засвоїли з придворного етикету месопотамських царів. Ідея єдиної, істинної «царственності», що переходить з часом від одного міста-держави до іншого, виникла ще на рубежі III—II тисячоліть до н. е. Але увійшовши до Біблії як ідея зміни царств у книзі пророка Да-ниїла, вона стала здобутком ранньої християнської історіософії, тут же слід шукати витоки гасла «Москва — третій Рим», проголошеного на Русі в Х столітті.

Досягнення Месопотамії в галузі математики, медицини та багатьох інших наук багато в чому запозичені, збережені, розвинуті античною культурою. Як було вже зазначено, античний філософський діалог і, можливо, навіть театр (згадаймо зародження релігійної драми) мають в основі месопотамські прототипи. Цими ж надбаннями користувалася міфологія античності, наприклад, інтерпретуючи сюжет про зміну поколінь богів.

3.2.5. Культура стародавнього Єгипту 

На території сучасного Єгипту людина з’явилася ще в епоху палеоліту. Але тільки в VI тисячолітті до н. е., тобто в епоху неоліту, на землях, що заливаються Нілом, виникли землеробство і скотарство. Іригаційні споруди — дамби, греблі, канали — почали будувати в першій половині IV тисячоліття, за мідно-кам’яного віку. В 1894—1895 роках англійські вчені Ф. Пітрі та Дж. Квібелл відкрили у Верхньому Єгипті (Нагада) доісторичну культуру Єгипту, яка переконливо свідчила про африканське її походження. На цьому рівні свого розвитку культура територій, що прилягали до долини Нілу, була тісно пов’язана із сахарсько-суданським культурним ареалом. Власне єгипетські риси культури виявились у так званий «протодинастичний період» (3300—3000 рр. до н. е.). З минулого були взяті кам’яні знаряддя праці, пантеон богів, магія, культурна відмежованість окремих частин Єгипту, вшанування тварин, рослин і сакральних предметів.

З досвіду десятків поколінь жителі долини й дельти Нілу навчилися раціонально використовувати розливи ріки для землеробства. Була створена система так званого басейнового зрошення. Землі, що їх заливала повінь, розгороджувалися валами, а після того як родючий мул осідав, воду спускали й засівали вологий ґрунт. За сотні років зрошувальні споруди, що створювалися зусиллями окремих общин, з’єднувались у більші системи. Зростання продуктивності праці в землеробстві дало змогу вивільнити частину населення для занять ремеслами.