Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

На початку XI століття до н. е. в Єгипті знову відновлюються два царства: Нижньоєгипетське (столиця — м. Таніс) та Верхньоєгипетське (столиця — м. Фіви).

Держава ще пережила розквіт за часів правління XXVI, так званої саїської династії фараонів. Засновник цієї династії Псамметіх І, виходець з міста Саїса в Дельті, визволив Єгипет від загарбників та знову об’єднав. Фараон Неко II на короткий час відновив панування в Сирії. За його наказом навіть відбулася дворічна експедиція навколо Африки через Червоне море та прибережні води Індійського та Атлантичного океанів, про що згадує Геродот.

Та все ж Єгипет не зміг протистояти новій хвилі азійських завойовників — персів і після поразки від війська Камбіза в битві під Пелузією (525 рік до н. е.) надовго залишився в орбіті перських впливів. Самі перси високо оцінювали культурний потенціал Єгипту й впроваджували його в економічну, дипломатичну та культову політику. Так, Камбіз доводив законність своєї коронації на престол фараонів тим, що називав себе сином царя Кіра від доньки фараона Апрія Нететіс. Камбіз був посвячений жерцями в містерії богині Нейг, патронеси міста Саїса, і, як саїські царі, мав титул «Син Ра, подоба Нейт», тобто підтримував ідею неперервності влади фараонів. Дарій І наказував зображати себе в єгипетських військових обла-дунках. Перські царі зводили храми богам Єгипту, розраховуючи на прихильність впливової касти єгипетських жерців.

Така нестабільність життя суспільства породила хвилю захоплення чудесами, сліпе довір’я до оракулів богів. Гімни богам, що складаються в цей час, за силою поезії, за глибиною своїх образів і щирістю почуттів, у них вкладених, нагадують біблейські псалми. Результатом цієї нестабільності було й посилення апокаліптичних настроїв.

Більш глибоким стає етичний зміст дидактичної літератури. Багато дослідників вбачають значну кількість паралелей у «Повчанні Аменемопа» (XXII—XXVI династії) та в «Притчах Соломонових». Згадаймо, що й у «Діяннях святих апостолів» підкреслено: «І Мойсей був навчений всієї премудрості єгипетської...» (6:23).

У 332 році до нашої ери Єгипет відвоювали у персів війська Александра Македонського, якого коронували як фараона і за традицією проголосили сином бога Амона, володарем Обох Земель.

Останній напис ієрогліфами датується 394 роком, а в 535 році за імператора Візантії Юстиніана перестав існувати храм Ісіди на острові Філе. Так згасли останні жарини від колись могутнього вогнища єгипетського язичництва, а разом з ними і велична оригінальна культура Стародавнього Єгипту.

3.2.10. Міфологія, релігія, культи, обряди 

Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані «Тексти пірамід» — складна система заклять, замовлянь і молитов, що супроводжували заупокійні царські ритуали. Ці тексти викарбувані на стінах внутрішніх приміщень пірамід фараонів V та VI династій Давнього царства (XXVI—XXIII ст. до н. е.). Найдавніший текст знайдено в піраміді фараона Унаса, мабуть, останнього правителя V династії, але характер накреслення ієрогліфів, стиль написів, лексика та інші особливості вказують, що тексти в такому вигляді існували навіть у додинастичний період.

Для реконструкції найважливіших сторін життя суспільства Стародавнього Єгипту використовуються й так звані «Тексти саркофагів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI—XVIII ст. до н. е.), а також «Книга мертвих», створена від періоду Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту, та численні збірки заупокійних текстів. «Книга мертвих» була написана частково на основі найдавніших релігійних текстів. Це найпопулярніша збірка релігійних текстів і заклять у Стародавньому Єгипті. Примірники ілюстрованої «Книги мертвих» клалися до гробниці поруч із мумією померлого — вважалося, що вони слугували йому дороговказом у потойбічному світі.

За релігійними уявленнями жителів Стародавнього Єгипту, схід, де встає сонце, місце народження й відродження, а захід, де сонце зникає, — місце смерті й потойбічного життя. Схід називався Країною Бога, адже там сонце кожного дня піднімалось у славі.

Життя цілій країні приносили грудки родючого мулу. Життя взагалі, вважали єгиптяни, виникло на первісному пагорбі. У «Книзі мертвих» перша поява Ра-Атума — бога-творця — відбувається саме на «первісному пагорбі, що в Єрмополі». Єгипетський ієрогліф, яким позначали первісний «пагорб творення», читався і як «являтись у славі». Він зображав кулястий пагорб, з якого вгору піднімаються сонячні промені, і тим самим давав дохідливу графічну ілюстрацію дива першої появи бога-творця.

У давні часи бог сонця мав свою сім’ю богів, яка складала також вищу раду богів. Ця група богів була Енеадою, Дев’ятерицею, що мала центральне святилище у храмі Сонця в місті Іуну поблизу Мемфіса (грец. Геліополь). До Енеади входили чотири пари богів, пов’язаних родинними почуттями, що мали спільного предка: Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтіда. Бог сонця Атум, що з’явився на вершині первісного пагорба, виник, за єгипетською традицією, «сам собою». Ім’я Атум означає «все», а також «ніщо». На думку Дж. Вілсона, Атум означає щось всеохопне й водночас — невизначеність, порожнечу, причому скоріше порожнечу початку, ніж кінця. За «Книгою мертвих», боги виникли після того, як Атум дав імена частинам свого тіла. За сприйняттям первісної свідомості акт вимовляння нового імені мислився як акт творення.

У «Текстах пірамід» дається дещо інша картина. Звертаючись до Атума і нагадуючи, що він був на вершині первісного пагорба, напис продовжує: «Ти виплюнув те, що було Шу. Ти вирвав те, що було Тефнут».

Подружня пара Шу — бога повітря, і Тефнут — богині вологи, породила бога землі Геба і богиню неба Нут. За іншою версією, бог повітря піднявся й відірвав небо од землі. В свою чергу Геб і Нут — земля і небо, створивши сімейну пару, породили дві пари: бога Осіріса та його дружину Ісіду й бога Сета з його дружиною Нефтідою.

Геродот писав про надзвичайну релігійність єгиптян, що їх виділяло серед інших народів. Спочатку богів зображали у вигляді тварин, пізніше вони набували подоби людей із головами тварин. Так, бог Ра мав голову сокола, Сехмет — лева, Анубіс — собаки чи шакала, Хатор — корови, Хнум — барана. Існували боги тільки з людськими рисами — Пта (Птах), Мін, Осіріс.

Поклоніння тваринам практикувалося ще в архаїчний період, але найбільшого розвитку культ тварин досяг у період Нового царства. Найпоширенішим був культ священного бика Апіса. Як богів цінували й інших тварин — крокодила, кішку, мавпу, ібіса. Тіло померлої священної тварини муміфікували й ховали в саркофагах. За тисячоліття культ поклоніння тваринам перетворився на релігію простого народу.

Жерці намагалися систематизувати безліч богів, визначити ієрархію їхніх взаємозв’язків. Але, як і в Месопотамії, після перемін у суспільно-політичних умовах занепадали або підносилися міста, а разом з ними й їхні боги-по-кровителі. Так, на початку історії Єгипту головним богом пантеону богів був Птах, якому і приписувалося творення світу. Потім його місце посів Хор, далі — Ра й Осіріс, нарешті Амон став головним богом єгиптян.

Боги пов’язані сімейними узами. В Ранньому царстві в Мемфісі Птах був богом-вітцем, його дружина — богиня Сехмет, син — бог Нофертум. Птах, як один із найдавніших богів, згідно з «Мемфіським богословським трактатом», створив світ, дав життя іншим богам і людям. У пізніші часи його стали ототожнювати з богом Сонця. Сехмет мала подвійну сутність: була богинею війни і спустошення, але також і богинею-заступницею. Син Птаха Нофертум був богом рослинного світу й зображувався у вигляді квітки лотоса.

У Новому царстві найзначнішою тріадою стали боги з міста Фіви: Амон, його дружина Мут і син Хонсу. З рядових богів Раннього царства, починаючи від XVIII династії, Амон став головним богом Єгипту внаслідок зростання політичного впливу касти жерців. Верховний жрець Амо-на (пізніше його ототожнили з богом Сонця Ра і стали звати Амон-Ра) мав у своїх руках велику політичну владу, міг впливати на фараонів і навіть стати фараоном, як це трапилося приблизно в 1070 році до н. е., коли влада у Фівах перейшла до верховного жерця Амона — Херіхора. Мут була богинею неба. Хонсу мав повну владу в царстві мертвих і був богом Місяця.