Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Воістину нині людей сотворю я,

Хай послужать богам, щоб ті опочили.

Вдячні боги вирішили звести Мардукові святилище, яке б не мало рівних у світі. Залишки головного святилища Мардука — Есагіли — та величного зіккурату були виявлені під час археологічних розкопок у Вавилоні на початку і в 60-ті роки нашого століття.

З етичними пошуками жителів Стародавньої Месопотамії Європа познайомилася через текст Біблії. Саме ва-вилоняни першими розмірковували над сутністю та роллю зла, поставили питання про призначення людини. Думки, викладені в біблійних «Книзі Йова» й «Екклезіасті», вперше в історії були, хоч і не в такій досконалій формі, записані ще клинописом на глиняних табличках. Античний філософський діалог своїм корінням пов’язаний із месопотамським прототипом.

Одним з найкращих зразків давньомесопотамської літератури вважається «Епос про Гільгамеша». Ім’я Гільга-меш — аккадського походження, його шумерський варіант близький за формою до Більга-мес, що, можливо, означає «пращур-герой». Гільгамеша можна сприймати як реальну історичну особу, він був п’ятим правителем І династії міста Урука в Шумері (кінець XXVII — початок XXVI ст. до н. е.). Після смерті був обожнений, і вже в списках із Фари його ім’я знаходимо з детермінативами бога.

Поема, сповнена глибокого філософського змісту, — вияв літератури високого рівня зі Стародавнього Сходу. Вона складається з дванадцяти пісень. Оповідь починається з того, що жителі міста Урука постійно зверталися до богів зі скаргами на свого норовливого й буйного володаря — могутнього Гільгамеша. Він примушує їх виконувати важкі повинності на зведенні стіни навколо міста, ще й до того відбивав жінок у добропорядних громадян. На прохання богів богиня Аруру створює дику людину Енкіду, що має зійтися у двобої з Гільгамешем і здолати його. Гільгамеш бачить у сні видіння, з яких дізнається, що йому суджено мати друга. У поєдинку ніхто із супротивників не зміг взяти гору, і вони стають друзями. Далі в поемі описуються подвиги, що їх здійснили друзі, виступаючи інколи і проти волі богів. За вчинки ці потрібно розплачуватись. Так сталося після вбивства лютого Хумбаби, котрий охороняв священний ліс, присвячений Енлілю. З волі богів, розгніваних цією смертю, помирає Енкіду. Очевидно, ця жертва й дає змогу зберегти життя Гільгамешу.

Приголомшений смертю друга, Гільгамеш тікає в пустелю. Оплакуючи друга, він уперше відчуває свою смертність. Одержимий бажанням стати безсмертним, Гільгамеш кинувся на пошуки вічного життя.

Гільгамеш попри все долає багато перешкод, навіть воду смерті, потрапляє на острів, де живе Ут-напішті — єдина людина, якій боги дарували безсмертя після того, як вона пережила потоп.

Тут варто навести коротку історичну довідку щодо згадок про вселенський потоп. Найдревніший з відомих на сьогодні варіантів шумерських сказань про потоп традиційно, за першими словами тексту, названо «Знищення моїх людей...». Історія рішення ради богів влаштувати потоп і порятунку царя-праведника Зіусудри хоч і фрагментарна (на глиняній табличці збереглося близько третини тексту), але цілком очевидно, що вона містить всі основні лінії сюжету двох пізніших вавилонських і біблійного варіантів. Твір цей має спільні риси з вавилонським сказанням про Атрахасіса та епосом про Гільгамеша. В останньому щасливцем, що рятується, постає згаданий вище праведник Ут-напішті.

Археологічні розкопки під керівництвом Леонарда Вуллі в Урі виявили сліди катастрофічного паводку, що датується десь серединою IV тисячоліття до н. е. Руйнування, заподіяні цивілізації, яка тільки-но почала утверджуватися на цій рівнині, затиснутій між Тигром та Євфратом, призупинили на деякий час її розвиток. Для шумерів простори рівнини вміщували в собі цілий світ. У Месопотамії потопи (розливи рік) траплялися досить часто, але один з них, як зазначає А. Г. Овчиннікова, мабуть, був найсиль-нішим і залишився в пам’яті вцілілих людей як свого роду вселенська катастрофа, як кара розгніваних богів.

Отож від Ут-напішті Гільгамеш дізнається про історію всесвітнього потопу, очевидцем якого той був, а також довідується, що рада богів не збирається дарувати йому вічне життя. Все ж на прощання праведник відкриває герою таємницю квітки вічної молодості. З великими труднощами Гільгамеш дістає квітку, але не встигає нею скористатися: коли він купався, квітку викрала змія, яка, скинувши шкіру, одразу помолодшала.

Повернувшись в Урук, Гільгамеш заспокоюється, отримуючи насолоду від виду стіни, спорудженої навколо міста.

Образи Енкіду і Гільгамеша розвиваються за законами епосу: на перший план виходять фізичні й моральні якості героїв, що дають змогу подолати перешкоди, нездоланні для простих смертних. Чари, дивовижні істоти-помічники вже не мають при цьому вирішального значення, як це було в міфах.

У поему закладено й більш глибокий моральний зміст: людина не може зрівнюватися з богами, даремними будуть її силкування здобути безсмертя. Але те, що робить людину безсмертною в пам’яті людей, — це її славні діла.

3.2.3. Право

Складні й суперечливі процеси в житті міських общин і всього Шумеру викликали появу перших правових актів у галузі соціально-економічних відносин.

Найвидатнішою пам’яткою давньосхідної правової думки стали закони царя Хаммурапі, викарбувані на чорному (базальтовому) стовпі. Мабуть, уперше закони набувають форми судового кодексу. Цей кодекс має досить великий вступ, де сповіщається, що боги передали Хаммура-пі царську владу, щоб він захищав слабких, сиріт та вдів від образ та утисків сильніших. Власне, кодекс налічує 282 статті, що охоплюють майже всі сторони життя вавилонського суспільства того часу. Ці статті подають основи громадянського, карного та адміністративного права.

Кодекс законів Хаммурапі важливий ще й тим, що в ньому реалізується, хоч і не завжди послідовно, принцип провини та злої волі. Так, відповідальність за вбивство вільного диференціюється в залежності від мотиву злочину (випадковість чи зумисність). Однак заподіяні тілесні ушкодження каралися згідно з давнім законом «око за око, зуб за зуб».

Зазвичай правові норми захищали інтереси панівних верств населення держави: були передбачені покарання непокірних рабів, за викрадення чи переховування раба оголошувався смертний вирок. Зміст норм наповнювався відповідно до структури тогочасного суспільства, що складалася з «синів мужа» (вільних повноправних громадян), мушкенумів (юридично вільних, але неповноправних громадян, залучених до роботи в царських господарствах) і рабів. Отож за тілесне ушкодження, заподіяне «сину мужа», розплачувалися за законом «око за око», а якщо травмували мушкенума, то винуватець відбувався штрафом. На практиці це означало, що, наприклад, невдало зроблена «синові мужа» операція коштувала б лікарю руки — її відрубали б, а такий же результат операції у випадку з рабом мав би грошовий еквівалент. В іншому разі, якщо будівельник зводив будинок, а той з певних причин завалювався, і при тому гинув син хазяїна — страчували сина будівельника.

Кодекс Хаммурапі містив і ряд норм, що стимулювали економічне життя країни. Так, боргове рабство обмежувалося трьома роками роботи на кредитора. Коли минали ці три роки, позика, незалежно від її розміру, вважалася погашеною. Також за умови стихійного лиха і знищення врожаю борг (позика й відсотки) автоматично переносився на наступний рік.