Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів

Звернення до поглядів німецького мислителя було неви-падковим: К. Ясперсу, як нікому іншому, вдалося викласти змістовну суть історії світової цивілізації, репрезентувати її як поступальний процес розвитку мислених здібностей людини, втілення яких задає імпульс еволюціонування всіх можливих сфер прояву творчої активності людства. Категорію розвитку в даному випадку слід розуміти в філософському тлумаченні — це перетворення світоглядних основ свідомості, а не проста зміна навколишнього світу внаслідок постійної дії біогеохімічних процесів планетарної системи (доктрина класичного еволюціонізму), або зміна способу виробництва та розподілу товару, що призводить до якісних перетворень в сфері суспільного життя (марксистська теорія). Ідея «осьового часу» також утвердила в людській свідомості безумовну зміну самого принципу сприйняття часу: з міфічного циклічного на лінійний.

Згодом ці ідеї створять умови для розуміння суті процесу динаміки різноманітних культурних форм, їхню взаємодію та принципове тлумачення мисленої синтези — світова культура, як своєрідний «бриколаж» (вважаємо за можливе використати це поняття у тлумаченні К. Леві-Стросса: імпульсивний процес творення з наявного матеріалу, при якому забезпечення збереження структури та досягнення результату є важливішими за складові, які змінюються у процесі творення) множини національних та локальних культур.

Зміна світоглядної парадигми, картини світу, в свідомості людства — це квінтесенція розвитку людства, систем суспільних та економічних відносин, культури і цивілізації загалом. Можливі два шляхи його розгортання: еволюційний або прогресивний — розмірено-поступовий, без різких змін і потрясінь, та революційний, що характеризується принциповими змінами природного середовища існування, суспільства, наукової свідомості тощо і є якісним стрибком у розвитку тієї чи іншої системи. Слід зауважити, що поняття «прогресу» сприймається в різних наукових доктринах далеко неоднозначно: деякі, як, наприклад, американська школа психологічної антропології, вважають його відносно науковою категорією і покладають, натомість, психологічні реакції, які формують структуру індивідуальної психіки, за наріжний камінь культури. Свідоме чи несвідоме прагнення змін, якісна характеристика людської психіки, її раціональна суть — задоволення потреби в пізнанні навколишнього світу і себе в ньому. Важливим є правильне розуміння і витлумачення фактора неусвідомлення змісту способів досягнення мети («не відають, що коять»), коли йдеться про осмислені глобальні соціальні зрушення, внаслідок яких соціальна система може дійти до стану стагнації, аномії (за визначенням Е. Дюркгейма), та загалом потрапити у темпоральну прогалину, зумовлену фактичною нелінійніс-тю соціального часу та його жорсткою детермінованістю рівнем розвитку та можливим станом незбалансованості між соціальними та економічним чинниками. Наслідком реалізації такого «сценарію» буде перетворення суспільства з відкритої системи на закриту — тоталітарну, енерго- та ресурсновитратну. Непередбачуваними також можуть бути наслідки революційних зрушень у фундаментальній науці: безумовно позитивними, — як-от створення таблиці Менделєєва — якісний стрибок в розвитку хімії; кантівський переворот у філософії; і, сумно несподіваними, дослідження якостей радіоактивних елементів П’єром і Марією Кюрі.

Можна зробити висновок, що революція, як один з можливих варіантів розвитку організованої матерії, може бути свідомою за способом здійснення, або виявитися непередбачуваним наслідком свідомої дії — по суті несвідомою; та раціональною чи ірраціональною за змістом — жовтневий переворот 1917 року та його похідні сценарії, здійснені в ХХ ст. — спроби втілення утопічних ідей, які призвели до фатальних наслідків в історії.

Не слід лишати поза увагою революційні зрушення в процесі розвитку і становлення духовної культури людства — формування і поширення гуманістичного світогляду доби Ренесансу, поява доктрини протестантизму — факторів, що забезпечили творення сучасної західної культури та її цивілізаційної моделі. Акцентація уваги на світоглядно-змістовній характеристиці культурної відмінності окремого регіону зроблена невипадково: заданий контекст аналізу матеріалу з необхідністю передбачає це уточнення, оскільки подібні сценарії розвитку подій та їхнє наступне сприйняття та дослідження можливі лише в контексті раціонально налаштованої європейської культури Нового часу. Саме ця культура генерувала незнаний до цього тип світосприйняття, здатний до зламу традиційних способів існування і створення нових світоглядних та суспільних стереотипів і, в той же час, ідейно живитися з резерву минулого, культурних моделей, що вже мали місце в історії, як-от антична епоха.

Традиційні східні культури і цивілізації існували та розвивалися за своїми, відмінними та особливими моделями світосприйняття та світорозуміння, з унікальними, неповторними способами сприйняття і відчуття часу, розуміння суті суспільного розвитку (якщо такий там можна зафіксувати і спостерігати), історії взагалі. Навіть сучасний надшвидкий світ постіндустріального суспільства, з його неймовірно розвинутими тенденціями глобалізації та уніфікації, досить поступово і обмежено залучає східні культури до сфери свого впливу. Скоріше складається зворотне враження про те, що вони — орієнтальні культури — самостійно, за власним розсудом, приймають окремі «правила гри» сучасної цивілізації, опановують їх в рекордно короткі терміни і стають неперевершени-ми майстрами їхнього застосування. Насамперед йдеться про постійно зростаючі темпи товарного виробництва, розвиток технологій, банківсько-фінансової сфери країн далекосхідного регіону з одночасним збереженням їх традиційного пласту культури і дуже консервативними і специфічними соціально-політичними моделями устрою суспільства. Логічним висновком викладеного буде звернення до проблеми співвідношення принципів полілінійності та монолінійності в тлумаченні процесу суспільно-історичного розвитку. Л. Уайт в своїх «Працях з культурології» наголошує на тому, що, безумовно, загальний вектор еволюційного розвитку слід сприймати і розуміти монолінійно, але в поліваріантній інтерпретації конкретних реалізацій.

Торкаючись питання про зіставлення еволюційного та революційного складників процесу загальнокультурного розвитку, американський культуролог, спираючись на теорію «технологічного детермінізму», наголошував на тому, що протягом своєї історії людство пережило всього лише три революції: неолітичну, індустріальну і термоядерну, які є рельєфними показниками рівня розвитку культури, технології та цивілізації на різних етапах їхнього буття. Л. Уайт підкреслював, що існування сучасної цивілізації забезпечується наявністю «трьох китів»: суспільства — як соціальної системи; ідеології — змістовної суті різноманітних політичних систем, поява яких є одним з показників цивілізаційного рівня розвитку суспільства; та технології — рушійного локомотива історії. Американський культуролог загострював увагу на особливостях розвитку технологічної сфери людського буття, зумовленого постійним прагненням людини до удосконалення предметів навколишнього матеріального світу, що є генетично закладеною рисою нашої психіки, яка принципово відрізняє вид Homo sapiens від усіх інших представників світу живої природи і забезпечує створення ним світу культури — другої натури, штучного середовища існування. З іншого боку, нескінченна гонитва за підвищенням рівня комфортності життя, як забезпечення людських потреб, створює умови до зацикленості переважної більшості людства на розвитку саме цієї сторони буття, у результаті чого дуже часто «продукти» технологічної еволюції та технологічних революцій бувають неочікуваними — стан порушення системного балансу та похідні від нього радикальні соціальні зрушення — наприклад індустріальна революція, розвиток капіталізму та їхні наслідки в новій і новітній історії світу; або стан неконтрольованого дисбалансу між екологічною системою та існуючим у ній соціумом. Американський культуролог робить принциповий висновок: спрямованість дії соціальної та ідеологічної систем, зумовлених прагматичним ставленням людини до світу, — це координація, кореляція та контроль за процесом технологічної еволюції.

Досить детальне звернення до теоретичного доробку Л. Уайта є невипадковим. Пік його наукової діяльності та визнання міжнародною науковою спільнотою припадає на середину ХХ ст. У цей час дослідник оприлюднює свої основні роботи, в яких викладає модерне тлумачення поняття культури — як надбіологічного способу накопичення енергії і небіологічного способу передачі інформації; обґрунтовує існування культурології — самодостатньої галузі гуманітаристики — чітко описавши предмет її дослідження; принципово модифікує методологію культурологічного дослідження, вводячи поняття формально-історичного процесу. Наслідок теоретичного доробку Л. Уайта — поява школи неоеволюціонізму і присвоєння йому «титулу» «батька сучасної культурології».

У своїй концепції американському вченому вдалося зняти принципове протиріччя між двома потужними теоретичними напрямками культурної антропології: позитивістським (еволюціонізм, дифузіонізм) та психологічним. Створена ним «термодинамічна концепція культури» та теорія символатів створили підґрунтя для принципово нової інтерпретації явища соціокультурної динаміки — сукупності упорядкованих та цілеспрямованих тенденцій, яка регламентує внутрішньокультурні зміни та процеси міжкультурної взаємодії.

Таким чином, культурологія змогла піднятися на якісно новий рівень теоретичного дослідження.

У другій половині ХІХ ст., на початку ХХ ст. науковцями створюється універсально-історична схема еволюції людського суспільства та світової культури (Г. Спенсер, Л.-Г. Морган). Функціоналістська методологія Б. Мали-новського, А. Редкліфф-Брауна (закорінена на концепціях О. Конта, Е. Дюркгейма), успішно застосовується в дослідженнях на рівні окремих етнічних культур, цивілізацій та виходить на рівень загальносуспільного системно-теоретичного аналізу. Прихильники та послідовники Ф. Боаса (М. Мід, Р. Бенедикт) пропонують методику, яка за своїм змістом співзвучна назві створеного ними теоретичного напряму — «культура і особистість». Науковий метод, запропонований Л. Уайтом у середині ХХ ст., дав можливість вийти на рівень загальноцивілізаційного тлумачення культури, а з іншого боку — антропологічний контекст культурологічного дослідження тепер мав за наріжний камінь своєї методології постулат про здатність людини до символічної діяльності, що створило принципову можливість звести всі існуючі методики під спільний змістовний знаменник.

У другій половині ХХ ст. відбувся якісний перехід у розумінні проблематики соціокультурної еволюції та рівня її досліджень з мікродинамічного до макродинамічно-го — вивчення соціокультурного матеріалу методом структурно-функціонального аналізу, створеного Т. Парсонсом та Дж. Мердоком — цей метод дослідження соціуму та соціальних процесів і по сьогоднішній день вважають найдосконалішим. На високому рівні теоретичних узагальнень аналізує соціокультурну проблематику також і С. Хан-тінгтон, виводячи на першорядні позиції дослідження в ХХІ ст. проблеми цивілізаційної ідентичності, співіснування та взаємодії семи основних цивілізаційних типів.

З точки зору наукової класифікації метод структурно-функціонального аналізу прийнято відносити до царини соціологічної науки. Паралельно з його становленням в європейській антропології виокремлюється в самостійний напрямок культурологічної теорії структуралістська школа. Її оформлення традиційно пов’язують з ім’ям К. Леві-Стросса, хоча основні ідеї загальної теорії систем були сформульовані ще на початку ХХ ст. у галузі фізики, математики, психології та паралельно в загальній і структурній лінгвістиці Ф. де Соссюра, пізніше в розробках М. Фуко, Ж. Лакана, Р. Барта, а також представників тартусько-московської лінгвістичної школи — В. Пропп, Ю. Лотман. На відміну від згаданих дослідників, чиї наукові пошуки знаходилися в площинах конкретних наукових дисциплін, К. Леві-Стросс називав себе структуралістом у класичному розумінні цього терміна, так би мовити, в чистому його варіанті, який дуже вдало підходить до вивчення соціальних і культурних формоутворень. Загальні принципи системно-структурного аналізу дослідник визначає в такий спосіб: культура — це сукупність знакових систем та культурних текстів, звідси — культуротворчу діяльність людини слід розуміти як символотворчу; наявність у людській психіці прихованих універсальних структур, що визначають поведінкові реакції людини на соматичні та екстра-соматичні подразники; сприйняття феномену культурної динаміки як процесу постійного оновлення людських уявлень про навколишній світ, що призводить до модифікації функціонування психічних структур людини, лишаючи їх (структури) незмінними. Дослідження структури психіки, таким чином, можливе через співставлення знакових систем і культурних текстів. У типологічно подібному ключі досліджував феномен культури та процеси її внутрішньої динаміки засновник традиції інтерпретативної антропології К. Гірц, звертався також до цієї проблематики й автор загальної теорії ігор Дж. Нейман.

Спираючись на вищевикладене, можна зробити висновок про те, що, попри загальну орієнтацію культурологічних досліджень, в другій половині ХХ ст. на вивчення макродинамічних чинників у соціокультурній динаміці, як віддзеркалення дії процесів глобалізації, уніфікації, «цивілізаційних конфліктів» (С. Хантінгтон), зростаючого значення сфери комунікацій та масової культури — наслідків технологічного прогресу, що постійно прискорюється і збільшує свою питому вагу та вплив на існування сучасної цивілізації, кут зору дослідження соціокультурної проблематики дещо змінився. Паралельно з високоабстрактними системними дослідженнями неабиякої популярності і значимості набули дослідження мікродинамічних механізмів культурних та соціальних систем, постійно поглиблюється рівень психологічного аналізу масової та індивідуальної свідомості. Російська дослідниця Е. Орлова наголошує на тому, що такі базові «ідеально-типові» (М. Вебер) об’єкти культурологічного та етнопсихологічного дослідження — «культурний тип», «культура як система», «національний характер» — сьогодні більше цікавлять науковців насамперед як модифіковані часом амбівалентні утворення, які постійно пристосовуються та адаптуються до існування в сучасному непростому світі. Таким чином, внутрішня логіка розвитку культурологічної теорії є таким собі зліпком, змістовним аналогом неймовірно потужних явних та латентних процесів, які забезпечують тривалу культурну і соціальну еволюцію людства.


2.3.1. Соціологічна культурологія Г. Зіммеля 


Наукова діяльність Г. Зіммеля (1858—1918) припадає на кінець ХІХ — початок ХХ ст. — час оновлення системи знань в усіх галузях природничих та гуманітарних наук, добу формування світоглядних парадигм, які в подальшому надовго визначать магістральні напрями розвитку людського пізнання. В той період формується теоретична соціологія, модерна філософія, потужно заявляє про себе фрейдизм у психології, виокремлюється в самостійну сферу культурологія і т. д. Ці потужні зміни в європейському культурному середовищі відчутно вплинули на становлення і подальший розвиток Г. Зіммеля як ученого, творчість якого можна представити своєрідним віддзеркаленням інтелектуальних процесів, свідком і учасником яких він був.

У його теоретичних побудовах чітко простежуються впливи доктрини еволюціонізму Г. Спенсера, соціології О. Конта, «філософії життя» Ф. Ніцше та В. Дільтея, кантіанства, загальних положень ірраціонального історизму.

Наукова еволюція поглядів Г. Зіммеля умовно може бути поділена на три періоди: соціологічно-позитивістський, кантіанський — час створення вченим оригінальної наукової методології, і третій, впродовж якого вчений стає одним з виразників ідей «філософії життя», зосереджуючи свою увагу на дослідженні філософії культури. Однією з проблем наукового пошуку, якій учений присвятив увагу, була проблема розуміння, як одного з чільних складників наукової методології. Хоч би якими самодостатніми не сприймалися соціальні закони, за своїм змістом — це закони міжособистісного спілкування: так, на думку Г. Зіммеля, потрібно розуміти ключ до аналізу всієї соціальної проблематики. Філософ наголошує на тому, що взаємодія особистості з особистістю — це висхідний пункт усіх соціальних утворень. Актуальність цієї проблематики зумовлена впливом філософських поглядів В. Дільтея на філософію кінця ХІХ початку ХХ ст. (про це багато пише Л. Іонін у своїх працях з історії західної соціології). Як відомо, феномен співпереживання та розуміння, що виступають в якості формотворчих складників категорії «життя» як духовно-історичної реальності, тлумачився В. Дільтеєм неоднозначно: у ранній період творчості з позицій описового психологізму, а згодом — у феноменологічному контексті, який з часом стане центральною проблемою творчості Е. Гуссерля й отримає своє остаточне теоретичне оформлення. Саме цей напрям досліджень істотно вплинув на формування філософсько-культурної концепції Г. Зім-меля.

Г. Зіммель у своїх теоретичних побудовах здійснив спробу застосувати окремі розробки В. Дільтея в галузі герменевтики до сфери соціальної філософії, причому проблема розуміння як переживання виступає в якості своєрідного містка між його соціологічною та філософською складовими його теорії. Концепція інтуїтивного, внутрішнього переживання в його інтерпретації виступає як основний принцип інтерпретації наукових методів, які він застосовував у своїх соціально-історичних дослідженнях: типологічного, індуктивного, загальносоціологічного тощо. Вчений намагався дослідити систему причинно-на-слідкових зв’язків між суспільством, його структурними одиницями, особистістю та соціальним середовищем, у межах якого вона існує. Таким чином, дільтеївська категорія «розуміння», як спосіб інтуїтивного проникнення в життя, набувала в зіммелівській концепції вигляду переживання, виявленого в численних проявах культури, отримувала соціальний зміст і перетворювалася на своєрідний метод соціального та культурного пізнання.

У своїх дослідженнях учений зауважував, що певний тип діяльності вважається зрозумілим тоді, коли психічні процеси, що лежать у його основі, викликають у інтерпретатора ту саму реакцію, як і у самого суб’єкта дії. В системі Г. Зіммеля акцентація уваги зміщується з площини розуміючої психології аналізу мотиваційних аспектів та суб’єктивних відчуттів особистості в сферу соціальної психології; його цікавлять лише типові рефлексії, однаково притаманні всім членам соціальної групи. Таке розуміння зв’язків індивідуальної, соціальної та об’єктивної площин буття з необхідністю виводить дослідника на рівень аксіо-логічно-етичного культурного сприйняття буття людства, його змістовної суті.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ“ на сторінці 18. Приємного читання.