Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Загальновідомий факт, що людина, програючи в гостроті зору (швидкості, силі, спритності та ін.) багатьом представникам тваринного світу, бачить, однак, більше й глибше, засвідчує ту роль культурного способу буття людини, яка визначає можливості людського світобачення і, як наслідок, діяльного самоздійснення. Як наголошував М. Мамардашвілі, «те, що ми не могли б зробити як природні істоти, ми робимо як істоти культури»[2].

Отже, культура — специфічний спосіб існування людини в природі — не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв’язку, засадою людської єдності з природою. Адже притаманна людині «хитрість розуму» (Геґель) полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані нею сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню від природної необхідності шляхом оволодіння нею. Водночас культура є засобом «вписування» людини в природу. Чим більш гармонійним буде взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Як бачимо, навіть короткий огляд співвідношення природи та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномену неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважати на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі практичної життєдіяльності людини, є об’єктивною засадою людського культурного існування, його загальною й необхідною передумовою. Культура ж є специфічним способом буття людини як природної істоти, суспільно вироблена форма її зв’язку з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі. Отож за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Однак для подальшого визначення сутності культури необхідно проаналізувати вихідні умови її виникнення в системі природного цілого, унікальність і специфічні прояви щодо суто природних закономірностей. Це передбачає звернення до аналізу властивостей людської істоти як єдиного з усіх живих істот носія культури, а також до розгляду способу людського буття, в якому народжується культура і який здійснюється завдяки їй.

2.1.2. Людина як продукт біологічної та культурної еволюції 

Питання про сутність людини є власне виявом її специфіки як живої істоти. Будучи істотою, для якої її існування є проблемою (Е. Фромм), людина здавен переймалася питанням про своє походження і місце у Всесвіті. Проблема визначення її специфіки — це питання про співвідношення природного та культурного в людині. Попри існуючі традиції розгляду (виокремлюють три основні — релігійне, філософське та наукове тлумачення), по сьогоднішній день воно залишається гостро обговорюваним, особливо в світлі нових даних антропології, археології, палеонтології, генетики та інших наук.

Релігійні, філософські та наукові погляди з часом змінювались. Адже нові знахідки постійно ставлять під питання всі існуючі гіпотези походження людини. Проте прояснення загадки людини залишається не доведеним до кінця. «Людина, у тому вигляді, в якому її вдається відтворити сучасній науці — тварина, що подібна іншим, — писав у свій час видатний дослідник феномену людини Тейяр де Шарден. — Але якщо судити за біологічними результатами її появи, то чи не являє вона собою якраз дещо абсолютно інше? Незначний морфологічний стрибок та поряд з тим — небачене потрясіння сфер життя — у цьому увесь парадокс людини...»[3] Вияв специфіки людини як природної істоти традиційно здійснюється в культурології у порівнянні її із іншими істотами природного світу в особливостях їх способу буття.

Такий розгляд, на думку Тейяра де Шардена, обумовлений тим, що у процесі самопізнання людина не може цілісно осягнути ні себе поза людством, ні людства — поза життям, ані життя — поза універсумом. Такий цілісний (холічний) розгляд відповідає сьогоднішньому рівню наукового трактування людини у системі природи. Хоч аналогічні здогади простежуються ще у багатьох давніх міфологічних та релігійно-філософських системах (Месопотамія, Китай, Індія, Греція та ін.), проте досить довго пануючою залишалась версія про первинно визначену природу людини, сталу та незмінну у своїй відмінності від тварини. Ця ідея притаманна релігійним версіям походження людини в результаті надприродного творчого акту. Хоч конкретних способів створення людини у відповідності із різноманіттям релігій досить багато, основною для них є ідея про одночасність творчого акту і подальшу незмінність людської природи. Вона ж продовжує бути панівною у сучасному креаціонізмі, як області досліджень у пошуках підтверджень цієї релігійної версії. Але як провідна у креаціонізмі, ця ідея доповнюється і оновленими версіями так званого еволюційного креаціонізму, що допускає можливість створення Богом біологічно недосконалої істоти, але наділеної безсмертною душею.

З розвитком природничої науки та її систематичними розвідками природи та людини складалась традиція порівнювати людину та тварину, досліджуючи природну історію. Якщо у XVIII ст. питання про природу людини було популярним для філософів, то вже у XIX ст. природничо-дослідницькі розвідки набули академічного характеру. Внаслідок продуктивного взаємовпливу біології, фізичної антропології, археології та етнографії формуються еволюціоністські ідеї про природне походження і розвиток Землі та Сонячної системи. Разом з тим, активізувалось еволюційне трактування появи людини у процесі природного добору (К. Лінней, Г. Спенсер, Ч. Дарвін). Зокрема, Чарльз Дарвін, не спростовуючи існування Бога, вважав все ж таки основним механізмом розвитку природи еволюцію створених Богом початкових видів. Було показано, що величезне різноманіття існуючих нині біологічних видів є наслідком тривалого процесу біологічної еволюції — пристосування видів до змінних умов навколишнього природного середовища і виживання найбільш пристосованих. Специфіку людини як біологічної істоти в її еволюційному процесі розробляли його послідовники Т. Гекслі, Е. Геккель, Г. Спенсер. Сам Ч. Дарвін звернувся до цієї теми пізніше, одстоюючи на той час досить скандальну для широкого загалу ідею про психічну та соціальну спорідненість людини із тваринним світом. Правда, обмежені можливості тогочасної науки визначили переважно умоглядний характер теорії Дарвіна щодо реконструкції анатомічної, психологічної та соціальної еволюції людини. Тому теорію Дарвіна почали критикувати вже наступні дослідники проблеми походження людини в природі, дуже швидко набувши опозиції в обличчі «номогенезу» (Н. Данилевський, Л. Берг, А. Любищев, С. Мейєн та ін.[4]), що спирався не тільки на умоглядність, а на факти нових дослідницьких галузей. Проте основна ідея дарвінізму, що людина не є статичним центром Всесвіту, який виникає водночас і раптово, а має свою історію розвитку, була геніальним передбаченням і справила «революційний переворот» у поглядах на походження людини та початок її культурної історії.

На основі цих розробок склалася концепція універсального еволюціонізму, згідно з якою світ являє собою єдину систему, що розвивається за однаковими законами. Людина як частина світу займає в ньому своє визначене місце. Прибічники цієї концепції або визначали це місце як центральне і вирішальне (К. М. Бер, П. Тейяр де Шарден, В. І. Вернадський), або розглядали людину у Всесвіті як системі, що самоорганізується (М. М. Мой-сеєв).

За даними цієї концепції людина є вищим синтезом усіх сил саморозвитку матерії у Всесвіті. В цьому розумінні вона — не лише біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Проясненню такого розуміння сприяла революційна гіпотеза видатного природодослідника В. І. Вернадського (1863—1945) про нерозривну єдність долі людини із природою та космосом (антропокос-мізм), результатом якої є виникнення ноосфери (від грец. «ноос» — розум та «сфера» — шар). Ноосфера — це сфера людського розуму як продовження та вища форма біосфери. Це — сфера духовної та матеріальної культури, яка виникає з рослинного та тваринного світу, як «живої речовини» і, формуючись протягом багатьох мільйонів років існування людини, перетворюється в геологічний фактор, що змінює та одухотворює як саму планету Земля, так і довколишній космос. Розум та психічна енергія людини, за В. І. Вернадським — це новий вид енергії як діючої сили природного саморозвитку та формування нової біосфери. Він наголошував: людина повинна розуміти те, що «вона не є випадкове, незалежне від довкілля — біосфери чи ноосфери вільно діюче природне явище. Вона — неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років[5]. Таким чином, у людині вбачається вісь та вершина еволюції, в процесі якої антропогенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з’являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий етап еволюції.

У такому ж руслі розвивались і думки вже нами згадуваного видатного французького вченого Тейяра де Шардена (1881—1955), який у своєму головному труді «Феномен людини» також описує ноосферу (запропонувавши сам цей термін) як ідеальну «мислячу» оболонку Землі, яка з’явилася в кінці третинного періоду поряд із барисферою (ядро планети), літосферою (тверда її оболонка), гідросферою (водний покров), атмосферою (кисневий покров), стратосферою (верхні шари атмосфери) та біосферою (органічне життя). Творцем ноосфери є людина як єдина мисляча істота. За думкою дослідника, який, окрім занять геологією, палеонтологією, антропологією, філософією, ще був католицьким священиком, Земля у своєму розвитку проходить чотири стадії: «переджиття» (літосфера), «життя» (біосфера), «думка» (ноосфера) та, врешті-решт, «над-життя» (божественна сфера) як єдність людини з Богом. При всій специфіці такої богословсько-наукової концепції її ідеї були продуктивним продовженням попередніх зусиль щодо розуміння походження та специфіки людини та плідним витоком поряд з ідеями Вернадського для сучасного тлумачення концепції універсального еволюціонізму, яка на сьогоднішній день продовжує розвиватися, а після відкриття генетичного наслідування та його законів стала називатися синтетичною теорією еволюції.

Будучи не єдиною на сьогодні, проте оперуючи найбільш доказовою базою, ця концепція визнається вихідною щодо наукового розуміння специфіки людини як продукту природи та культури. Вона базується на гіпотезі про існування нерозривного процесу розвитку, що відбувається в неживій природі, живій речовині та суспільстві. За визначенням академіка М. М. Мойсеева, це процес саморозвитку із хаосу нових стабільних структур, які безперервно народжуються і знову обертаються в хаотичність матерії для наступних перетворень[6]. Незважаючи на спонтанний, «стихійний» характер саморозвитку, усім рівням організації матерії в цілісній системі Всесвіту притаманне безперервне ускладнення та урізноманітнення форм буття. Це свідчить про певну спрямованість розвитку як окремих форм, так і всієї системи в цілому. Тому є можливість, з одного боку, узагальнити основні закони процесу саморозвитку природного світу, з іншого — простежити його специфіку на різних рівнях та етапах.

Як відомо, ще з часів Дарвіна і не спростованих дотепер, до основних закономірностей еволюції прилучають механізми мінливості, наслідування та відбору. Ці механізми базові для процесу саморозвитку в усіх ланках еволюції. Специфіка цих механізмів задається притаманними еволюційному процесу кардинальними «потрясіннями» (біфуркаціями), які радикально змінюють напрям і характер саморозвитку Всесвіту. До таких «потрясінь» належать виникнення живої речовини в системі універсуму й поява людини — носія Розуму та Волі як нових, унікальних сил еволюції. У відповідності з цим у цілісному процесі саморозвитку універсуму вирізняють етапи космогенезу, де діють закономірності космічної еволюції, біогенезу, як біологічної еволюції, антропосоціогенезу, як біологічної та культурної еволюції.

Космічна еволюція неорганічної матерії — найбільш повільний за темпами процес. На цьому етапі творення була сформована Сонячна система як унікальне планетарне середовище із Землею як осередком, де формувалися основні умови для реалізації можливостей розвитку життя.

Біологічна еволюція розпочалася з моменту виникнення живої речовини (перші білкові речовини), поява якої, як уже зазначалося, була «потрясінням», котре змінило напрям загальнопланетарної еволюції. Найвагомішим результатом цієї стадії еволюційного процесу стало виникнення понад двох мільйонів різновидів біологічного світу. Одним із різновидів було людство. Проте унікальність людини серед біологічних різновидів у тому, що її еволюційний розвиток зумовлений, насамперед, культурною еволюцією.

Будучи продуктом складного, досить тривалого еволюційного процесу, біологічні якості та закономірності людини як живої істоти є лише частиною того природного, що втілене в ній. Щоб зрозуміти унікальність, парадоксальність людської істоти, необхідно порівняти закономірності біологічної та культурної еволюцій.

На етапі біогенезу розвиток життя, безперечно, залежав від космічної еволюції, проте більшою мірою визначався біологічними законами. За останніми науковими даними стрижнем еволюційного процесу біосфери є еволюція інформації[7]. Реалізація загального механізму еволюційного процесу на його біологічній стадії базується в основному на механізмах передачі генетичної інформації через спадковість. Генетична інформація, формуючись у механізмах мутаційної мінливості, природного добору, складає сутність біологічного наслідування, що базується на майже повній незмінності спадкових ознак (генетичному досвіді та генетичній пам’яті) біологічних видів. Лише мутаційні зміни, що відбуваються під впливом змін в навколишніх умовах, можуть впливати на генетичну інформацію, але це сприяє новоутворенню організмів у біосфері. Вид, що підпадає такій мутації, якщо не вимирає унаслідок неможливості адаптуватися до нових умов, то змінюється уже в якості нового різновиду. Природний добір закріплює тільки ті зміни в організмі, котрі збільшують здатність живих організмів до пристосування й виживання (адаптації) в певних умовах навколишнього середовища.

Таким чином, основою біологічної еволюції є зміна генетичної інформації, а не організмів як таких. Тут саме інформація, що закладена в ДНК (генетичному коді), набуває змін, котрі потім мають виявлятися на органічному рівні.

Жива істота в межах біологічних закономірностей генетично запрограмована на певну поведінку. Структура організму тварини, що виробилася в процесі біологічного розвитку, детермінує і потреби, і поведінку, забезпечуючи виживання за певних умов.