Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

2.1.3. Культурне ставлення до природи 

Розгляд антропогенезу засвідчує, що протиставлення людини природі є заданістю її способу буття. Очевидно, що саморозвиток людства постав у залежність від соціальних зв’язків, опосередкованих результатами спільної людської діяльності, тобто від культури. Закладене з самого початку виникнення людини протиставлення культури природі супроводжує її подальший розвиток, по-різному проявляючись у різні часи та епохи, але на сьогодні все більше набуваючи катастрофічного характеру.

Проте людина завжди продовжувала перебувати в певній єдності з природою. Більше того, чим активнішою виявляла себе людина стосовно природи, чим гострішою ставала суперечність природи та культури, тим все більше посилювалась їхня взаємозалежність. Це могло б правити за аргумент проти думки, що суперечності між культурою та природним цілим є наслідком сутності культури, однак історичний досвід життєдіяльності людства свідчить: згубні результати людської діяльності породжуються скоріше «малокультурним» чи «некультурним» ставленням до природи. Можливо, стихія природних сил дає відсіч саме стихії людської «безкультурності».

Історичний процес людської культурної життєдіяльності в різних типах взаємовідносин людини і природи, на різних етапах його розгортання виявляє те, що суперечності культури і природи детерміновані значно ширшими підставами, а не лише протистоянням «людина — природа».

Протягом тисячоліть діяльність людини була тісно пов’язана з процесами самої природи і певною мірою нерозривно перепліталася із природними циклами й метаморфозами. Але навіть розглядаючи людське буття від доленосної межі в історії людства — неолітичної революції, спостерігаємо ще досить тривалу залежність людської діяльності від природних її передумов. Відлік від неолітичної революції пов’язаний із докорінною перебудовою в цей час типу людської життєдіяльності: відбувся перехід до землеробства та скотарства, тобто до виробничого господарства, що зумовив суттєву зміну ставлення до природи. «Неолітична революція як відповідь на першу екологічну кризу, викликану людською експансією в природу, була й моральною революцією, коли вперше принцип підкорення природи принаймні частково поступається місцем принципу культивування, або меліорації її, а «воля до взаємності» отримує деякі пріоритети щодо «волі до влади»[13].

Здавалось би, стан «природної зрощеності» індивіда із природними передумовами своєї виробничої діяльності як вихідним пунктом історичного розвитку — це ще недосконалість розвитку людської культури. Адже і земля як предмет праці, і сам виробник у цьому типі діяльності не залежать від діяльних зусиль людини, а лише «зустрічаються» у процесі праці як об’єктивні, не залежні від людини її передумови. Це вказує на ще суттєву залежність людини від природних сил. Така безпосередня залежність культурного буття від природи накладала свій відбиток на всі прояви та сторони людського життя. Так, невіддільна єдність природи й культури мала своє специфічне відображення у свідомості людини. Характерний для неї міфологізм, антропоморфізм у сприйнятті світу, намагання вплинути на природу в бажаному напрямі, використовуючи слово, ритуал, символ та магічні дії, — то все ознаки «розчиненості» людини в природі. Проте тут формується культура як певне ставлення до природи.

Уже на цьому етапі соціально-культурного буття у ставленні людини до природи формується ряд світоглядно різних позицій, які втілюють специфіку виниклих типів культури. Так, можна простежити тенденції гармонійних відносин із природою шляхом прийняття останньої й пристосування до неї: такі відносини характерні для далекосхідної культурної традиції тих часів (наприклад, даосизм у Китаї). Специфічний підхід до природи — в індійській культурній традиції. Індійська культура, як відомо, є колискою релігійно-етичних учень, що теоретично і практично заперечують світ (наприклад, буддизм, індуїзм). За умов такої «втечі» від світу ставлення до природи досить пасивне, майже ігноруюче. Але в припустимому і неминучому контакті з природою присутня традиція вшанування всього живого і незашкодження йому (наприклад, принцип ахімси — жалю до всього живого).

Від цих орієнтацій на гармонію людини з природою, на пристосування до природних процесів, на перебування в єдності відрізняються світоглядні засади близькосхідної та середземноморської культурної традиції, орієнтованої на оволодіння природою. У цілому ряді світоглядних учень цих культур (наприклад, юдаїзмі, зороастризмі, ряді вчень пізньої античності, ісламі) простежується позиція прийняття природного світу на умовах його активного вдосконалення. Найяскравіше ця тенденція виявлена в християнстві як продукті розвитку саме цього культурного регіону. В ньому втілена нова концепція людини і світу, де людина — творіння за образом і подобою Божою — вже покликана своєю природою і місцем в універсумі до активного творчого ставлення як до себе, так і до природи. Тим паче, що остання протистоїть їй як статична, нездатна до розвитку і самовдосконалення. Навіть у людській істоті природна частина потребує постійного духовного приборкання. До того ж природа в цілому постає як надана Творцем у розпорядження людини для того, щоб людина оволоділа нею, підкорила її собі (Буття, 1:26—28).

Як бачимо, тут закріплюється дуалізм природи й культури, що віддаляє людину від природи, провокує (через втрату їхньої єдності) до зверхнього ставлення до неї, до намагання її приборкати, а в результаті — до її експлуатації.

Безперечно, така світоглядна позиція є свідченням радикальних змін у співвідношенні природи й культури, що намітилися під час завершення першої стадії культурно-історичного розвитку людства. Значно зросла культурна спроможність до самодетермінації людини. Завдяки накопиченню культурного потенціалу змінилися місце й роль людської особистості щодо активного перетворення засад її буття. Але разом з тим були закладені основи такого ставлення до природи, яке за спрямованість на її поліпшення та вдосконалення було влучно названо «людським шовінізмом» (Р. Руглі). На цих шляхах втрачалася внутрішня цінність самої неолюдненої природи. Що при цьому втратила сама культура, можна простежити на реаліях сьогодення.

Ситуація у співвідношенні природи й культури загострюється з переходом людської культури до індустріальної стадії свого розвитку. Зв’язок людини з природою за таких умов набуває характеру не безпосередньої єдності (зрощеності), а єдності опосередкованої діяльної, цілком зумовленої людським буттям у культурі. Природа починає розглядатися людиною як об’єкт пізнання й утилітарного використання заради своїх потреб.

Вивільнення людини від страху перед природою засвідчено Ф. Беконом у сформульованій світоглядній установці «знання — сила» і Р. Декартом, на думку якого «людина — власник та володар природи». Результатом такої форми взаємодії людини та природи стало включення останньої як перетвореного елемента в систему культури. Але водночас це супроводжувалося втратою пієтету перед одвічною природою, розуміння якої людина цивілізації втрачає.

Якщо природа стає лише предметом для людини, такою собі корисною річчю, якщо її перестають визнавати самодостатньою реальністю, що має об’єктивно закономірний характер, а розрізняють лише крізь призму людських потреб, тоді унеможливлюється уникнення руйнівного впливу людини на природу. В основу такого знищення природи покладено світосприйняття, за якого люди, культура повністю «виведені» із природи, а остання розглядається зверхньо й відчужено. Більше того, практика такого використання природи має тенденцію екстенсивного її підкорення. Таке «практичне ставлення до природи зумовлене загалом хтивістю, а остання егоїстична. Потреба прагне до того, щоб ужити природу на свою користь, стерти її грані, вихолостити, коротше кажучи, знищити її»[14].

Та найбільша втрата від зруйнованої гармонії із природою — втрата самої культури. Чим активніше людина порушує своїми діями міру природних процесів, тим більше вона загрожує своєму існуванню у природі. І чим очевидніше людина знецінює природу у своєму ставленні до неї, тим більше вона руйнує засади свого духовного буття і своєї культури. С. Л. Рубінштейн свого часу застерігав, що «культура, яка взагалі вигнала б із життя природу, зруйнувала б сама себе і стала б нестерпною»[15].

Весь досвід історико-культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанційній основі — природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо у зв’язку з радикалізацією людського активного втручання у природні процеси, зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку відривається од природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності людського існування.

Сьогодні, як ніколи, зрозуміло, що людство зможе існувати в майбутньому, тільки коли візьме на себе відповідальність за розвиток біосфери в цілому. В умовах різкого ускладнення нашої цивілізації, зростання її могутності, вчені особливо наголошують на тому, що подальше існування на Землі популяції Homo sapiens потребує надзвичайно тонкого узгодження антропогенного навантаження на біосферу з процесами, що відбуваються в ній. Ті радикальні зміни, які вносить людина в довкілля, доконечно потребують змін самої людини. Організувати свою соціально-культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог «природа — культура» може бути основою стабільності існування людини, суспільства, а отже, і самої культури.

Таким чином, за всієї відмінності у формуванні культури як засади людського буття постійно простежується необхідність співвідносити її з природою. З кожним кроком у розвитку людських діяльних можливостей природа чимраз більше залежить від рівня розвитку культури, від здатності людини до відповідної взаємодії з природними силами, від рівня свідомості й відповідальності людського ставлення до неї. Відповідно до цієї залежності якість взаємовідношень людини та природи стає показником рівня розвитку культури.

1. У чому своєрідність відношення «Культура — природа»?

2. Що таке природа як така?

3. Які етапи еволюційного процесу ви знаєте?