Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

У той же час саме ця запрограмованість обмежує індивідуальні варіації поведінки живої істоти. Хоч способом її відносин з навколишнім середовищем є матеріальна взаємодія, однак тварина тут керована інстинктом. Це — інстинктивно-біологічний тип життєдіяльності на Землі. Через це в розпорядженні тварини не вся природа, а лише ті окремі «еконіші», котрі наперед задані біоеволюцією її виду як засади її існування та видової відмінності. Використовуючи природу, тварина кардинально не змінює її. Споживаючи продукти природи, вона лише користується нею, залишаючи сліди своєї присутності, але не сліди своєї волі. Останнє під силу тільки людині.

З біологічної точки зору, за сучасними даними, людина — тварина, подібна до інших. Біологічна еволюція людини — також результат передачі генетичної інформації та природного добору на шляхах пристосування до умов навколишнього середовища. За своєю анатомічною будовою вона так мало відрізняється від людиноподібних мавп, що класифікатори зоології мають підстави об’єднувати їх в одну родину гомінідів. Проте поява людини в надрах біогенезу — це сутнісно інакше потрясіння еволюційного процесу. Бо культурна еволюція як його новий етап пов’язана з виникненням такої істоти, домінантною особливістю якої стає зникнення інстинкту як основного механізму пристосування та виживання в навколишньому середовищі.

Процес становлення людини (антропогенез) — дворівневий процес. Перша фаза характеризується переходом від приматів до гомінідів (розпочалася близько 9 млн років тому), друга — становлення власне Homo sapiens. Отже як біологічна істота людина формувалася у процесі біогенетичного розвитку через етапи гомінізації (розвиток видів Homo habilis, Homo erectus, Homo sapiens) та сапієнтизації (виникнення Homo sapiens neanderthalensis, Homo sapiens sapiens)[8]. Найбільш ранні археологічні останки представників людської лінії еволюції мають вік від 2,9 до 3,7 млн років.

По шляху гомінізації йшло багато видів приматів, і Homo sapiens в момент своєї появи був представником однієї з декількох конкуруючих ліній. Причому еволюція від Homo habilis (людина уміла), Homo erertus (людина прямоходяча) йшла значно повільніше, ніж на наступному етапі розвитку до Homo sapiens sapiens (людини сучасної, кроманьйонця). Принципова відмінність антропогенезау від еволюції інших організмів в тому, що на пізніх етапах антропогенез був тісно пов’язаний із формуванням суспільства — соціогенезом. Тут еволюція прискорюється у відповідності із новими діючими факторами, а саме, зі здатністю виживати у зрослій конкуренції за рахунок принципово нових інформаційних особливостей.

Накопичений фактичний матеріал (дані палеоантропології, археології, генетики, зокрема) засвідчує нині, що наш вид Homo sapiens виник в Африці між 100 тис. та 200 тис. років тому і розповсюджуючись, витіснив види, що існували до того в Європі та Азії. Тим більше, що одним із конкуруючих видів був Homo sapiens neanderthalensis, розвиток якого, врешті-решт, зайшов у глухий кут. Ці людські істоти жили 120—35 тис. років тому, були добре пристосовані до холодних умов пізнього льодовикового періоду не тільки біологічними механізмами. Вони вже були умілими мисливцями, заселяли печери, використовували шкури тварин для захисту від холоду. Археологічні знахідки засвідчують досить високий інтелектуальний розвиток неандертальців. Так, зокрема, вони були першими людьми в історії людства, які ховали своїх померлих, супроводжуючи поховання ритуалами. Навіть фіксуються зачатки мистецтва, в якості примітивних прикрас та орнаментації (епоха мустьє). Проте близько 30 тис. років тому ця гілка перестала існувати. Єдиним представником гомінідів залишився Homo sapiens sapiens (кроманьйонці). Успіх розселення та виживання по всіх екологічних нішах цього виду пов’язують із здатністю засвоювати та передавати весь накопичений досвід виживання та пристосування як подальший розвиток інтелекту.

Антропогенез розглядається як добір за якістю мозку та його діяльності. З біологічної точки зору наявність мозку не може слугувати характеристикою унікальності людини. З органічної точки зору вся гомінізантна метаморфоза — це передовсім проблема вищого мозку. В боротьбі за існування (природний добір) гомініди пристосовувалися до навколишнього середовища завдяки розвиткові та удосконаленню мозку й нервової системи. Паралельно з цим складалися типові антропні характеристики людини, серед яких — прямоходіння, вивільнення руки, зміна функцій органів зору тощо. Тривалий груповий добір у подальшому сприяв розвиткові та вдосконаленню цих генетичних властивостей як засобів уже діяльного, а не суто органічного пристосування до навколишнього середовища. Але тільки власне у людини, а не в людиноподібних представників інших гілок гомінідів генетичні зміни в мозку та центральній нервовій системі привели до більш радикальних змін поведінки та способу буття.

Ці зміни пов’язані із розумом як здатністю мислити, ставити завдання, накреслювати доцільні шляхи їх розв’язання, контролювати дії, прогнозувати результати.

Це стає можливим завдяки тому, що у мозку людини є наявність абстрактних моделей та образів існуючого та передбачуваного, тобто думок, які виникають у свідомості людини. Людина — єдиний носій свідомості, котрий до-сяг ступеня думки. Розум — еволюційне досягнення саме людини, що дає їй докорінну перевагу над іншими тваринами. З моменту переходу порога думки еволюційний розвиток її починає виходити за фізіологічні межі. Вмикається механізм культурної еволюції, який радикально змінює можливості людської істоти щодо пристосування: межа (щоб не сказати — прірва) між природним і людським буттям виявляється абсолютно чітко, розщеплюючи цілісність природи на субстанційно тотожні, але різко відмінні реалії за способом, типом й ритмами існування.

Адже завдяки виникненню специфічно нового, вже не генетичного збереження і передавання інформації в природі був створений вид з велетенською конкурентною спроможністю, з універсальністю, що давала можливість виживати в різних природних середовищах та при різних змінах умов життєдіяльності.

В ході вже культурної еволюції людини антропогенез як біологічно закономірний розвиток її як природної істоти доповнюється соціогенезом, що закладає основи для культурних закономірностей її існування.

Отже, парадоксальність феномену людини проявляється вже на рівні її біологічного становлення у відхиленнях від загального еволюційного механізму. Так, мінливість і спадковість, які належать до загальних законів універсального еволюціонізму, при формуванні людини принципово змінюються за змістом, набуваючи характеру «надорганіз-мічних» процесів її розвитку, стаючи засобами формування культурної конституції людини.

Саме з початку культурної еволюції для людини як біологічного виду розпочинається власне й інше буття, еволюція іншого типу, більш прискорена за темпами та радикально продуктивна за результатами. Це — еволюція як поступовий розвиток та накопичення нової культурної інформації, що є результатом індивідуального, колективного та, врешті-решт, соціального досвіду — уся сукупність знань, уявлень, винаходів, звичаїв, технологічних навичок, мистецтва та ін. Вона специфічна як змістом, характером, способами передання інформації, так і результатами її використання, тобто в особливостях організації людської життєдіяльності. Свідченням чого є матеріальна і духовна продуктивність історичного існування людства протягом його культурного буття, що майже у тисячу разів коротше, ніж період власне біологічного становлення.

Дослідження «біологічної» та «культурної» еволюцій людини засвідчує, що немає нездоланної прірви між природним і культурним. Адже сутність її природного виживання — інформаційне наслідування. Проте лише органічна еволюція не змогла б привести до перетворення первісної людини у людину сучасну. Тільки культурній еволюції під силу ті зміни, які не можна пояснити факторами органічної, біологічної еволюції. «Культурна еволюція володіє власною рушійною силою, відмінною від рушійних сил органічної еволюції. І культурну еволюцію можна вважати повністю самостійним процесом, хоча на практиці вона взаємодіє із еволюцією органічною»[9]. Людина остаточно перейшла на стадію культурно-еволюційного розвитку, тоді, коли базовими механізмами адаптації та виживання стали консолідація, саморегуляція, принципово відмінне від природного (генетичного) збереження життєво важливої інформації, надбіологічна трансляція досвіду наступним поколінням.

Основою вивільнення людини з тваринної оболонки став кооперативний механізм — добровільне об’єднання людей задля продуктивної співпраці, як оптимальна умова приборкання біологічних інстинктів (зокрема, зоологічного індивідуалізму) та використання колективних зусиль для індивідуального виживання. Цей народжуваний культурною еволюцією механізм взаємодії став згодом засобом перетворення первісного стада в людський соціум (родову общину), а далі — в суспільство як культурну спільноту.

Необхідність вироблення нових способів колективного існування зумовлювала швидке зростання інтелектуальних здібностей пралюдей, ускладнення їхніх навичок, розширення кола їхніх знань. Кількість і швидкість отримання інформації тепер не збігається з умовами генетичного кодування. Виникає потреба в пам’яті, котра як накопичення та збереження інформації не пов’язана з генетичним механізмом. Більш складна розширена інформація пралюдей потребувала спеціалізації, засобу специфічно культурного кодування — мови та системи цілеспрямованого навчання («вчитель»)[10]. Культурно-еволюційний розвиток сприяв формуванню значно довершенішої, універсальнішої неге-нетичної форми трансляції життєво необхідної інформації. Вона могла реалізуватися лише в умовах гарантованої безпеки для носіїв знань. Постала необхідність докорінної перебудови всієї системи відносин у первісних спільнотах, яка здійснювалася спочатку через опанування, а згодом — через відмову від суто біологічного способу вдосконалення виду — внутрішньовидової боротьби. Протягом багатьох століть відбувалося поступове обмеження біологічних інстинктів через формування системи заборонних норм поведінки для кожного члена спільноти — як вираження волі праобщини стосовно індивідуальних обов’язків у процесі спільного виживання. Завдяки цьому добір на біологічному рівні було витіснено добором на рівні організації соціальних спільнот, суспільних структур.

При цьому на відміну від біологічно-тваринних форм кооперативного існування (наприклад, бджолиний рій, мурашник чи термітник) людська спільнота як основа культурного буття реалізується через поглиблення індивідуалізації суб’єктів культуротворення. У тваринному світі індивідуальність істоти поглинається потребами виду. Тварина, як ланка у низці поколінь, не має особистої цінності. Вона — лише момент процесу існування виду, основне завдання якого — отримати, зберегти, відтворити, передати наступникам генетичну своєрідність виду. З іншого боку, в таких системах, як термітник, індивідуальне начало взагалі підпорядковане цілому. Тут індивідуальна програма особи зводиться до виконання певної функції в термітнику як організмі. Індивідуальна істота навіть не є окремим організмом.

Людська культурна єдність базується на протилежній тенденції. Основою творчо-пристосовної діяльності є варіативність людських особистостей, їх різноякісне і в цьому більш всеохопне відображення навколишнього світу — підстава для формування колективного інтелектуально-творчого потенціалу. Саме різноякісність індивідуальних можливостей дає спільноті творчу конструктивність у світовідношенні, сприяючи освоєнню реальності не вузькими мірками одного виду, а універсальними мірками світу.

У свою чергу, культура як надіндивідуальний інтелект[11] дає людині можливість здолати індивідуальну обмеженість і тим самим розширити свої можливості пристосування. Більше того, людина, яка входить до культурної цілісності, не лише не втрачає, а, навпаки, набуває індивідуальної цілісності. Тому, на відміну від природної єдності, людина в культурі є частиною цілого і водночас не перестає бути цілим. Завдяки цій складності індивідів культурна спільнота як культурний розум, культурний інтелект характеризується надзвичайною гнучкістю та динамізмом, що збільшує можливості виживання людини як виду.

Отже, з переходом до негенетичного наслідування знань, необхідної для виживання інформації, до використання мови як засобу культурного кодування цієї інформації, до передавання її у спілкуванні від покоління до покоління, до кооперації у виробничій діяльності по виготовленню штучних знарядь праці та із освоєнням соціальних стосунків в організації свого існування людина включилася в нову стадію еволюції, коли рушійними силами стали колективні творчі можливості людства, яке існує та розвивається засобами культури. «Вочевидь, саме тут, у питанні про механізми накопичення, узагальнення, рефлексії й трансляції досвіду життєдіяльності, а також виділення в цьому досвіді особистісного «Я» й пролягає основна межа між природою та культурою»[12].

Таким чином, розглядаючи в загальних рисах біологічну й культурну еволюції, можна констатувати, що людина як продукт цих двох типів еволюційного процесу є «точкою перетину», яка поєднує культуру та природу поза їхньою різноякісністю. Природа й є тією першоосновою, на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише «поряд», а становить саме її буття. У той же час культура — це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина придбала і вдосконалила свої найхарактерніші риси та властивості пристосування й виживання в навколишньому світі. Творення культури постійно спонукає людину на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою. Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню силою розуму у творенні свого буття й буття природи, людина ще тісніше пов’язана з природним універсумом мірою відповідальності за перетворення, які вона привносить у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов’язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов’язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності й надійності у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери нездатна. Свідченням цього є культурно-історична динаміка взаємовідносин культури та природи в бутті людства.