Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

1.2.3. Культурпсихологія.

1.2.4. Культурологія і соціологія культури.

1.2.5. Культурологія, теорія й історія культури.

1.2.1. Культурологія та філософія культури 

Становлення філософії як раціонально проясненого типу світогляду стало визначним етапом в історії людства, що позначив самостійність теоретичної свідомості людини. Історія розвитку філософського знання супроводжувалася виокремленням певних аспектів вивчення, якими почали займатися окремі науки. Першою автономізувалася від філософії математика ще за часів Античності. В Новий час астрономія та фізика обґрунтували власні проблемні царини. І поступово, до кінця XVIII ст., ціла низка наук, переважно природничого характеру, розвинулася на ґрунті європейської культури.

У результаті спеціалізації наук картина світу була поділена на безліч маленьких фрагментів. І це стосувалося сфери буття людини, яка в кожній галузі наукового знання була представлена певним чином. На початку ХІХ ст. ситуація ще ускладнюється. Поряд з потужними природничими концепціями виникають економіка, соціологія, політологія, вже сама людина «розщеплена» за окремими галузями знань. Тому виникла необхідність на тлі традиційних філософських підходів створити нове розуміння людини, яка є активним, діючим творцем в «майстерні природи», суб’єктом економічної та політичної діяльності, але передовсім вона є цілісною істотою. Тому в надрах великих філософських систем німецької класики визріває ідея культури як «другої природи», яка є способом творення людини.

У філософії наголошуються кілька аспектів. По-перше, спосіб буття людини передбачає його протиставлення природі в різноманітних сенсах цього багатозначного терміна. По-друге, філософія культури фіксує увагу на терміні «творення» людини, що підкреслює процесуальний характер даного процесу. Цей аспект був визначальним для таких провідних філософів, як Г. Геґель, Г. Гадамер. Мається на увазі, що людина не лише «інструментально» відрізняється від природного способу буття. Себто вона створює штучні пристосування, які не лише дозволяють людині краще адаптуватися до змін природного середовища та активно перетворювати природу у відповідності до своєї мети. Але в підсумку перетворити саму мету свого існування. Створюючи та удосконалюючи знаряддя праці, які полегшують її життя, розширюють екологічну нішу її існування, людина водночас прагне задовольнити природні цілі — вижити в цьому складному, суперечливому світі. Тобто розширюються самі інструменти, засоби виживання людини. Але поступово в процесі створення людських засобів виживання формується, ліпиться взірець самої людини. Себто створюється враження, що не лише засоби виживання, але й мета існування людини стає не так природною, як скорше людською, культурною. Цей процес «олюднення самої людини» і стає вектором культуротворення.

Поряд з дією на природу, культура впливає на хід історії людства, де вона взаємодіє із суспільством. Історія людства — більш широка реальність, ніж культура. Культура є продуктом творчої діяльності людини. Але в історію людства входить і деструктивна діяльність людини, наприклад, війни, які завжди супроводжуються руйнуванням культури. Історія містить всі види життєдіяльності людини — конструктивні й деструктивні, прогресивні й регресивні. Тому не може бути повної тотожності між розвитком культури й історією суспільства. Однак правильним є й те, що культура появляється в історії суспільства й поза ним вона незбагненна й неможлива. Значення і зміст культури не можна зрозуміти, якщо розглядати її поза конкретними історичними межами, тобто абстрактно. Сутність історичного процесу, конкретної стадії в розвитку суспільства є контекстом, стосовно якого виявляється конкретний зміст і значення артефактів культури.

Отже якщо історія описує, документує кроки людства на шляху його відходження від природи, то філософія культури вивчає культурні взірці людини, тобто те, якою мірою олюднилася людина на своєму історичному шляху. Історія займається описанням, а у філософії культури, передовсім, присутня оціночна позиція: які культурні взірці людина створила і наскільки вона відповідає цим культурним взірцям. Ця позиція присутня в усіх проблемних царинах філософії культури, створених на засадах різних філософських підходів: марксистського, позитивістського, філософії життя, психоаналізу.

З іншого боку, виникнення філософії культури свідчить про трансформацію самого поля класичного філософування. Звернення до проблематики філософії культури свідчить про те, що парадигма класичного раціоналізму, який розглядав людину, в першу чергу, як носія розуму, втратила свій евристичний потенціал. Стиль філософування стає людиновимірним. Тому виникають такі філософські дисципліни, як філософська антропологія та філософія культури.

Відмова від настанов класичного раціоналізму наближає філософію до «поетичного мислення», що дозволяє в новому теоретичному полі використовувати пізнавальний потенціал художніх практик для створення концепту цілісної людини.

У процесі виникнення культурології, тобто сфери вже наукового, а не філософського знання, остання спирається на матеріал, відпрацьований філософією культури, яка стає методологічною основою науки про культуру. Відштовхуючись від вхідної настанови філософії культури у розумінні людини як цілісної істоти, культурологічно орієнтоване знання насамперед було спрямоване бути інтегративною теорією. Для того, щоб стати наукою окрім теоретичної сфери, необхідна й емпірична складова.

1.2.2. Культурологія, культурна антропологія, соціальна антропологія, етнологія 

Розуміння співвідношення цих сфер гуманітарного знання можливе лише в динаміці їх історичного виникнення. В середині ХІХ ст. коло досліджень, що торкалися розуміння культури, почало втрачати лише кабінетний характер. Польові дослідження стали пріоритетними для науковців гуманітарної сфери: археології, етнографії, лінгвістики, фольклористики. Теоретичні конструкції культури починають доповнюватися багатим емпіричним матеріалом, який стосується переважно певної соціокультурної одиниці — етносу. Виникають етнологічні спільноти (США — 1842 р., Англія — 1843 р.), які створюють рекомендації з проведення польових досліджень. Етнологія розвивається на ґрунті теорії культурного еволюціонізму. Деякі представники класичного еволюціонізму, як-от Л. Морґан, Е. Тай-лор, вважаються і як засновниками етнології. Вони розглядали культурну динаміку як форму поступового розвитку, а наука про неї була, відповідно, наукою про реформи. Головним завданням такого типу знання було визначення та описання етапів культурної еволюції. Провідне місце в даній системі досліджень займали питання походження, співвідношення та описання спеціалізованих галузей культури, як-от релігія, мистецтво. Джерела походження вірувань, міфів, обрядів і ритуалів зафіксувалися в терміні «пережитки» (Е. Тайлор).

Теорія еволюціонізму була дуже популярною в етнології, але на початку ХХ ст. вона зазнала критики з боку теорії дифузіонізму. В США його представником став Ф. Боас, в Німеччині — Ф. Ратцель і Л. Фробеніус. Дифузіоністи звинувачували еволюціоністів у проекції біологічних схем на сферу культури. Вони виходили з позиції, що культурне явище не обов’язково має бути результатом попередніх змін, а може бути запозичене в іншому культурному ареалі. Представники дифузіонізму одними з перших наголосили на значенні географічного фактора для розуміння трансформацій культури. Каналами культурної комунікації вони вважали торгівлю, війну, колонізацію, міграцію, добровільне наслідування. Будь-які висновки стосовно соціокуль-турних процесів дифузіонізм розглядав як реконструкцію, яка має лише певні межі достовірності, тому вони заперечували можливість широких культурологічних узагальнень. Дифузіоністи були першими, хто застосував інструментарій математичної статистики задля пояснення культурних процесів. Здобутком Фробеніуса є картографування культурних ареалів. Але вже самі дифузіоністи визнали обмеженість застосування даних інструментаріїв до культурного матеріалу, виходячи зі складності його ітерпретації. Після Другої світової війни вплив дифузіонізму послаблюється.

У цілому етнологія розглядалася як синонім та частина культурної антропології. Якщо термін «етнологія» частіше застосовувався в Німеччині, то «культурна антропологія» — в Англії та Сполучених Штатах. У Великій Британії, а також у Франції використовується ще термін «соціальна антропологія» як синонім культурної антропології зі схожими дослідницькими завданнями. В Радянському Союзі під антропологією розумілася лише фізична антропологія, а вивчення конкретних форм культури обмежувалося етнографією.

Іноді термін «культурна антропологія» застосовують у більш широкому розумінні. В такому ракурсі культурна антропологія включає етнографію, як вивчення та опис специфіки окремих культур, етнологію — як порівняльно-історичний аналіз культур, лінгвістику, первісну археологію, теоретичну антропологію. В цьому контексті культурна антропологія займається вивченням різноманітних форм культури та суспільства. Однією з її головних завдань є визначення витоків існування цього різноманіття.

У вітчизняній академічній традиції закріпився і активно використовується як у наукових дослідженнях, так і в навчальних дисциплінах термін «культурологія». Тому поняття «культурна антропологія», «соціальна антропологія», «етнологія» слід розглядати як етапи становлення історії культурологічної думки західних країн. Для сучасного стану культурології їх можна розглядати як самодостатні підходи розуміння культурних феноменів у межах проблемного поля культурології.

1.2.3. Культурпсихологія 

Культурпсихологія є напрямком сучасної гуманіта-ристики. Виходячи з інтегративної орієнтації культурології, вона не могла оминути здобутки такої наукової сфери, як психологія, що бурхливо розвивалася з кінця ХІХ століття.