Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Психоаналітичний напрямок зайняв провідне місце в розвитку культурології. В його межах культурологічними дослідженнями займалися К. Юнг, В. Райх, О. Ранк. Значний вплив здійснив психоаналіз на розвиток самостійних культурологічних концепцій (М. Мід, Р. Бенедікт, Е. Фромм, Ю. Крістєва).

1.3.4. Ціннісна культурологічна концепція

Представники баденської школи неокантіанства В. Він-дельбанд і Г. Ріккерт обґрунтували автономний статус гуманітарних наук. Вони довели, що на відміну від природознавства, що користується номотетичним методом, тобто способом пізнання, зорієнтованим на узагальнення, історичні дослідження мають ідеографічний метод. Специфіка останнього полягає у тому, що він прагне не віднайти спільне, а навпаки, встановити індивідуальне, особливе. Отже, метод гуманітарних наук виявився протилежним до природничих. Так історія стала першою гуманітарною дисципліною, що отримала науковий статус.

У працях В. Віндельбанда здійснено перехід від філософії до філософії культури, що і дозволило обґрунтувати самодостатній характер гуманітарних наук, зокрема історії. Саму філософію Віндельбанд визначає, як вчення про «загально-обов’язкові цінності», тобто як вчення засноване на нормативних цінностях, в протилежність дослідничим наукам. Відповідно мета історії полягає у самовизначенні людини згідно з «етичним ідеалом».

Г. Ріккерт систематизує неокантіанське вчення В. Віндельбанда. Він же напряму ставить питання не про гуманітарні науки взагалі чи історію зокрема, а саме про відмінність наук про природу та культуру. Саме через розуміння цінностей як духовної мети та практичної життєвої настанови він виходить на визначення культури як процесу реалізації всезагальних цінностей упродовж історичного розвитку.

Цінності в концепції Ріккерта посідають центральне місце. Що не має стосунку до цінності — не має для даного дослідника сенсу взагалі. Тому він послідовно відрізняє сутність цінності від інших явищ культури, наприклад закону. Останній спеціалізується на типовому, тоді як за цінністю завжди стоїть унікальне: неминуче та належне буття і сенс. Кант першим збагнув виняткове значення цінностей.

Усі явища буття поділяються на два види: ті, що прина-лежні до цінностей, та ціннісно нейтральні. Ціннісно змістовні явища Ріккерт називає благами. Блага — це форми реалізації цінностей, і в цьому сенсі вони не є тотожними самим цінностям. Сукупність благ і є складовою культури, але не все, що створила людина. Якщо об’єкт культури втрачає свій зв’язок з цінністю, він, на думку Ріккерта, перетворюється на частину природи.

Неокантіанська модель культурології інтегрує всі сфери гуманітаристики («науки про дух»), зокрема науки про релігію, мистецтво та мораль, юриспруденцію, історію, філологію, політичну економію, оскільки вони отримують свій сенс лише у зв’язку з цінністю. Винятком залишається лише психологія, оскільки вона розглядає життя душі як природне явище (тобто ціннісно нейтральне) та технічні винаходи.

Для того щоб виявити ціннісно нейтральні феномени, які відносяться до сфери наук про природу, що вивчають типові явища, Ріккерт формулює метод залучення до цінності: науки про дух мають вивчати унікальні, неповторні історичні явища, а не просто різнорідні історичні феномени. Тобто в історії те, що створено людиною, необхідно класифікувати на істотне та неістотне. Наприклад, існує безліч крісел, але крісло Вольтера зберігається в музеї і воно має цінність.

Філософія, оскільки вона є наукою про цінності, стає для Ріккерта філософією культури. Без орієнтації на ідеал немає правильного життя для людини, за фундатором ціннісної концепції. Цінності існують поза часом, у них не має терміну придатності. Культура певного народу варта всезагального інтересу лише тоді, коли вона виражає ціннісні орієнтації даного народу. Типове чуже нікому не потрібне, на думку фундатора «наук про дух».

Неокантіанська концепція ціннісної культурології виникає на рубежі ХІХ—ХХ століть. Вона ще має орієнтації класичної науки на взірці високої культури, на позицію «високе — низьке» зі зневагою до сфери повсякденності, світу чужого. На все те, що буде реабілітоване та займе провідне місце в проблемному полі культурології. Неокан-тіанці розглядають філософію як науку про цінності, а не будують проект науки культурології, яка, окрім теоретичних концепцій, буде плідно працювати з емпіричним матеріалом. Проте в необхідності обґрунтування предметної сфери «наук про дух» відчувається вже подих іншого часу: проблема пошуку зв’язку з цінностями актуалізується в ситуації, де ані мораль, ані мистецтво, ані релігія, ані політика, ані право не могли самостійно легітимувати підстав існування людини. На межі ХХ ст. вже відчувався початок цивілізаційної кризи, «занепаду Європи» (О. Шпенґлер), саме тому у філософській сфері постають дисциплінарні простори філософської антропології та філософії культури, а також такий проект «науки про дух», який створює ціннісна концепція неокантіанства.

1.3.5. Функціоналістська концепція культури 

У соціокультурному знанні ХХ ст. поступово утверджується системний підхід до аналізу соціальної реальності, життєдіяльності різних культур. Культура розглядається як цілісна динамічна система, яка характеризується внутрішньою єдністю взаємозв’язків складових елементів. Кожен елемент має своє значення, функцію і зміст стосовно цілого. Феноменологічний підхід у дослідженнях культури поступається місцем структурно-функціональному аналізу. Типологічні зміни науково-культурологічного мислення в XX ст. були пов’язані із загальним розвитком суспільних наук, активним використанням у культурологічних дослідженнях кількісних методів, які були запозичені у природничих науках і виявилися недостатніми для узагальнення і систематизації численного фактологічного матеріалу.

У формуванні одного з основних методологічних підходів у культурології функціоналізму, величезну роль зіграли ідеї Еміля Дюркгейма (1858—1917) — засновника французької соціологічної школи в культурології. Е. Дюркгейма цікавив передовсім не причинно-наслідковий аналіз і пояснення культурних феноменів, а з’ясування значення і функцій різних соціальних феноменів, як складових частин певної соціокультурної системи. Він наполягав на необхідності виокремлення соціальної реальності як специфічної сфери буття і діяльності людства. Специфічний характер соціокультурних явищ пояснювався їх надорганічністю, самостійністю і відмінністю від природно-біологічної і психічної сфер життя. Внаслідок цього впроваджується поняття соціального факту, до якого належать прагнення, звичаї, вірування, способи дій, зовнішньої спонуки індивіда. Суспільство розглядається як об’єктивний надін-дивідуальний феномен, який є визначальним регулятором функціональної поведінки індивіда.

Основний методологічний принцип, закладений Е. Дюркгеймом, полягав у тому, щоб соціальні факти розглядати подібно до речей, використовуючи об’єктивні методи, аналогічні методам науково-природничого знання. Соціокультурні факти як форми колективного буття пояснюються через інші соціальні і культурні феномени. Так, в основу типології суспільств покладена їх класифікація за ступенем складності структури. Складні суспільства є комбінацією, об’єднанням простих. Вихідне, найпростіше суспільство — орда.

На думку Дюркгейма, головною умовою виживання і розвитку суспільної системи є соціальна інтеграція (солідарність). Кожне явище розглядається крізь призму встановлення його ролі у створенні «загальної гармонії». Розрізняються два типи соціальної солідарності: «механічна» і «органічна». Перша характерна для архаїчних суспільств, де індивідуальність, своєрідність відсутні, індивідуальне повністю розчиняється. Друга — пов’язана з існуванням розвинутих суспільств з розгалуженою системою розподілу праці, функціональною взаємозалежністю індивідів.

Інтегративність розглядається як основна функція соціально-культурних інститутів. Так, відтворення і підтримка солідарності та єднання є головною функцією праці і релігії. З цієї позиції розглядаються природа та значення ритуалу як символічного вираження соціальних відношень. Як позитивні ритуали (вони пов’язуються зі споку-тувальними діями, жертвоприношеннями, імітацією), так і негативні (табу), вони також спрямовані на зміцнення почуття єдності, соціальної інтеграції.

Ідеї Е. Дюркгейма набули глибокого розвитку в англійській соціальній антропології і, перш за все, у творчості А. Р. Редкліффа-Брауна та Б. Малиновського.

Броніслав Малиновський (1884—1942) вважається одним з фундаторів англійського антропологічного функціоналізму в культурологічній науці, що характеризується відмовою від історичного дослідження суспільства і культури, аналізу їх походження і динаміки, зосереджуючись на вивченні функціонування соціокультурних форм і явищ, ролі культурних інститутів, соціальних структур і відношень, яку вони відіграють у суспільстві як цілісній системі, а також по відношенню одне до одного. На думку Малиновсько-го, кожен елемент культури, кожен соціальний феномен (інститути, дії, відношення) виконують реальну, життєво важливу функцію у культурному організмі. Ідеї, вірування, звичаї, будь-який матеріальний і духовний об’єкт є необхідними для існування цілого культури, яка є єдиною, гармонійно функціонуючою системою. Руйнування і зникнення одного з елементів призводить до непоправних порушень у системі соціальної взаємодії та внутрішньої рівноваги. Малиновський схиляється до визначення похідного характеру культури, цілісність якої залежить від функціональної єдності суспільства.

Концепція культури ґрунтується на теорії потреб. Виникнення і розвиток соціальних інститутів пов’язується зі способами задоволення людиною своїх основних (природних) потреб (їжа, житло, репродуктивна діяльність) і вторинних (похідних). Похідні потреби народжуються культурним середовищем: потреби у виробництві знарядь праці і товарообміні, регламентації та контролі у сфері моралі і права, передачі, набутку і закріпленні досвіду соціалізації. Взаємодіючи з природою, задовольняючи свої біологічні потреби, людина створює світ, відмінний від природи. Цей світ і є культурою — сукупністю «відповідей» на людські потреби (економічна і політична системи, судово-правова система, система освіти та ін.). Типологічна різниця між культурами полягає у своєрідності способів задоволення потреб.