Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Якщо О. Шпенґлер пов’язував цивілізацію з утратою творчого потенціалу і смертю культури, то А. Тойнбі народження цивілізації й її розвиток пояснював саме творчою діяльністю людей, яка сприяла переходу від стану дикунства до нового, духовного життя, одухотворенням всіх видів людської діяльності. Втрата елітою творчого потенціалу, здатності вести за собою більшість, панування грубого насильства стають причиною розколу суспільства, деградації культури, загибелі цивілізації, яка втрачає внутрішні можливості переходу до розвиненішої релігії та культури. Цикл життя кожної цивілізації, відповідно, складається з чотирьох стадій: «виникнення», «зростання», «надлом» і «розпад», у межах яких і відбувається духовний прогрес і регрес суспільства.

Хоча стадії еволюції культур нагадують фази розвитку живих організмів, Тойнбі розрізняє світ природи і світ, створений людиною. Його погляди у цьому принципово відрізняються від біологізаторського натуралізму М. Дани-левського та О. Шпенґлера.

Концепція А. Тойнбі багата на цікаві детальні порівняльні спостереження щодо конкретних цивілізацій минулого. Але його «осягнення історії» залишає поза серйозною увагою культуру XIX та XX ст. Пов’язуючи розвиток сучасної західної цивілізації з послабленням релігійності і віддаленням від шляху духовного прогресу, Тойнбі не пропонує нічого іншого, ніж сподівання на те, що капіталістичне суспільство згодом об’єднає вищі релігії. Отже, з цього випливає історичне виправдання капіталізму, бо у секуляризованому західному світі XX ст. ідолопоклонство людини самій собі може призвести до катастрофічних наслідків.

Видатний представник соціології культури, американець російського походження Пітирим Сорокін (1889— 1968) запропонував власне бачення концепції замкнених культурно-історичних типів. Історичний процес розглядається як циклічна послідовність унікальних типів культур (соціокультур або цивілізацій).

На думку П. Сорокіна, кожна соціокультура є не просто сукупністю різноманітних духовних і матеріальних об’єктів, явищ, які співіснують без будь-яких зв’язків. В основі кожного типу культури покладений об’єднуючий центральний принцип, яким просякнута складна багато-аспектна культурна цілісність, кожна культурна складова. Зміною таких визначальних принципів обумовлюється зміна культур, хід історії.

Фундаментальним об’єднуючим принципом, який визначає унікальність науки, релігії, моралі, філософії, мистецтва, соціальної, економічної і політичної організації суспільства, домінуючих звичаїв та типу особистості є система цінностей. Різні періоди історії, різні культури позначені головним принципом або головною істиною (цінністю), що є підґрунтям формування особливого світу людського буття з певним ставленням до дійсності та методів її пізнання. Вони приховані у свідомості і виявлені в діяльності людей, в продуктах і спрямованості матеріальної і духовної культури.

Так, згідно з концепцією П. Сорокіна, Бог і сама ідея Бога були головним принципом або ґрунтовною цінністю культури Заходу середніх віків. Спосіб життя, мислення середньовічної людини, форми життєдіяльності були просякнуті релігією, спрямовувалися цінностями християнства. Живопис, музика, література лінією, кольором, звуком, словом виражали ідею всемогутності та присутності у всьому божественного начала, прагнення людини наблизитися до Бога та осягнути його безконечність. Архітектура та скульптура середніх віків були «Біблією у камені». Філософія, наука концентрувалися навколо теологічних проблем. Етика і право, політика й економіка керувалися релігійними нормами. Шлюбні відносини формувалися у межах розуміння сім’ї як священного релігійного союзу. Чуттєвий світ, земне існування людини сприймалися як тимчасові, вторинні стосовно надчуттєвого абсолютного світу Творця. Такий тип культури, що визначається релігійністю, розумінням Бога як єдиної реальності і цінності П. Сорокін називає ідеаціо-нальним. На його думку, до такого типу культури можна віднести культуру брахманської Індії, античної Греції з VIII ст. до кінця VI ст. до н. е.

Наприкінці XII ст. починається руйнування ідеаціо-нального типу культури. З’являються елементи нового фундаментального принципу — принципу матеріальності, чуттєвості, утилітарності. Земне, профанне, а не сакральне визначає змістовність нових цінностей. Новий тип культури, який сформувався завдяки синтезу, органічному поєднанню елементів ідеаціонального і чуттєвого принципів, П. Сорокін назвав ідеалістичним. Об’єктивна реальність несе на собі відбиток надчуттєвого, релігійного і одночасно — чуттєвого. Вона охоплюється частково з допомогою чуттєвих, частково — раціональних форм сприйняття, інтуїцією. Час ідеалістичної форми культури датується V— IV ст. до н. е. (грецька культура), XIII—XIIV ст. (Західна Європа). Починаючи з епохи Відродження, домінуючим стає чуттєвий принцип, на його основі виникає сучасна західна культура. Таке чергування соціокультурних форм відбувається в історії світової культури постійно. Воно виявляється в історії вавилонської, єгипетської, греко-рим-ської, китайської та інших культур.

Зміна соціокультурної форми на іншу не означає зникнення відповідного суспільства та його культури. Кожна велика культура, незважаючи на будь-які трансформації, зберігає творчий потенціал, який своєрідно реалізується кожним культурним типом. Коли творчі сили того чи іншого типу культури вичерпуються і настає криза, відкриваються нові культуротворчі можливості, відбувається переоцінка цінностей, які інтегруються в нову соціально-культурну форму. Через морок руйнування і очищення людство знову, як це неодноразово відбувалося у світовій історії, знаходило шляхи оновлення, систему цінностей, наближаючи людину до вищого порядку, до Бога Творця.

Ґрунтовні ідеї своєї «концепції соціокультур» П. Сорокін застосовує для аналізу кризового стану сучасної західної культури. На противагу песимістам, які пророкували загибель, зникнення західної культури і суспільства, П. Сорокін вважає, що людство знаходиться між двома епохами — чуттєвою соціокультурною формою, що руйнується, і новою — великою ідеаціональною культурою, що наближається.

Західна культура, яка в період свого розквіту дарувала людству багатоманіття культурних здобутків, з кінця XIX ст. поступово поринала у ситуацію хаосу перехідної епохи. Кризові явища торкнулися практично всіх сфер західного суспільства, соціальних інститутів, системи цінностей. Природні катаклізми, війни, революції, зростання людської жорстокості набули масштабів, які перевищують попередні кризи. На думку П. Сорокіна, сучасна західна культура стоїть на порозі революційних змін, які торкаються глибин історичного процесу — зміни домінуючих соціокультурних принципів і відповідних фундаментальних форм культури. За межами перехідної епохи П. Сорокін сподівається побачити сходження нової великої ідеаціо-нальної культури, яка зустріне нове покоління — людей майбутнього — з більш досконалим розумінням істини, добра і краси.

Однією з глибоких і цікавих концепцій історичного процесу є філософія історії німецького філософа-екзистен-ціаліста Карла Ясперса (1883—1969), який суттєво збагатив уявлення про типологію культур та їх розвиток.

Культурологічні погляди Яспреса вирізняє намагання виявити у багатоманітті соціокультурного світу єдину лінію розвитку людства.

Створюється оригінальна концепція історичної періодизації, але, на противагу теоріям культурних циклів О. Шпенґлера і А. Тойнбі, культурно-історичний процес, реалії XX ст. розглядаються крізь призму усвідомлення єдності витоків та долі всього людства.

Розвиваючи концепцію «універсальності історії», К. Ясперс визнає наявність відмінностей у житті різних народів та культур. На думку філософа, індивідуальне обличчя історії є завжди неповторним, де кожне явище визначається одиничністю та унікальністю. Ця точка зору не заперечує існування єдиного шляху людства. Науково осягнути і довести цю єдність як необхідний поступовий рух з певними загальними закономірностями, каузальними зв’язками неможливо. Єдність людської історії — предмет філософської віри.

Історія культури розглядається крізь призму феномену «комунікація», який створює можливості єднання людей, комунікації людини з іншими людьми і Богом. Історичний розвиток людства є свідченням поступової універсалізації культурно-історичних та міжособистісних зв’язків. Основу комунікації складає філософська віра. Вона, на відміну від релігійної, є однаково значущою для всіх людей, ґрунтується на досвіді, допускає можливість аргументів розуму, але — саме тих аргументів, які підтверджують неможливість пізнання таємниць історії. Витоки і цілі історії для К. Ясперса невідомі, вони є лише багатозначними символами, їх розкриття відбувається поступово, залежно від здійснення суспільством певних цілей, які виникають на різних етапах історичного розвитку.

К. Ясперс пропонує схему світової історії, де виокремлюються чотири епохальні періоди. Філософ звертає увагу на те, що структурування історії, її членування на періоди є певним спрощенням бачення розвитку людства. Але ці спрощення дозволяють побачити його істотні моменти.

Перший період — прометеївська епоха — таємниця сутності людини та її неповторності існування на Землі. Це епоха, коли відбувається формування людини як виду, коли виникають мови, винаходяться знаряддя праці, починає використовуватися вогонь, створюються людські угрупування.

Другий період — епоха великих культур давності (шу-меро-вавилонської, єгипетської, егейської, доарійської, культури архаїчного Китаю).

Третя епоха пов’язується К. Ясперсом з духовним становленням людства і починається з періоду, який є своєрідною «віссю світового часу». В «осьовий час», на думку Ясперса, відбувається духовна революція, одночасно і незалежно в різних країнах світу виникає людина сучасного типу, яка усвідомлює буття в цілому, саму себе і свої межі. В Китаї, Індії, Персії, Палестині, Греції створюються духовні центри, в яких закладаються основи теоретичного мислення, світових релігій, формуються сучасні уявлення про відповідальність людини. В «осьовий час» великі народи — китайці, індійці, іранці, іудеї та греки здійснили величезний стрибок у своєму духовному розвитку. Саме їхні культури визначають подальший характер цивілізації. Інші народи приречені на зникнення або на асиміляцію з культурами «осьових» народів.