Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Шпенґлер звертає увагу на те, що схема розподілу історії на давній, середній і новий періоди (часи) торкається лише історії Західної Європи, тоді як культури Індії, Китаю, Вавилону, Єгипту залишаються поза межами загальної картини історії людства. З його точки зору не можна ігнорувати будь-який світ культури, бо кожен є унікальним, неповторним і однаково значущим.

О. Шпенґлер інтерпретує історію людства як суму абсолютно ізольованих локальних автономних культурних утворень. Історія культури є своєрідною «біографією» живого організму. Проводиться пряма аналогія між культурно-історичною схемою, законами її розвитку і живим організмом, життям якого від народження до смерті керує невідворотність долі. Доля, яка визначає сутність історичного процесу, не підлягає раціональним формам пізнання. Вона вимагає іншого підходу до вивчення історії, ніж той, що був вироблений природничими науками, а саме — поетичної творчості.

Кожна культура, за Шпенґлером, є живим організмом, який так само, як і людина, проживає різні епохи становлення — дитинство, юність, змужніння, старість і, вичерпавши всі свої історичні можливості, зникає. Цей організм є самодостатнім і самостійним у своєму існуванні, народжує неповторну матеріальну та духовну культуру, відповідні суспільні інститути. Кожна з культур має власну історію, власну ідею і форму, життя та смерть, які ніяким чином не пов’язані з іншими, так само замкненими у собі культурними світами. Для О. Шпенґлера історія людства не має будь-якої загальної мети, ідеї або плану розвитку, як і не існує будь-яких зв’язків між культурами.

Діалог між культурами і людьми різних культур неможливий. Прірва непорозуміння залишається назавжди неподоланною внаслідок дискретності історії та відсутності єдності людства. Останнє (людство) Шпенґлер вважає химерою, порожнім словом, яке було створене європейським раціоналізмом.

Основна теоретична праця, в якій викладені культурологічні погляди німецького філософа — книга «Занепад Заходу» (1918—1922). У поглядах О. Шпенґлера культурний ізоляціонізм М. Данилевського досягає кульмінаційного вираження.

За Шпенґлером, світовий історичний процес складається з восьми великих культур: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична («аполлонівська»), арабська («магічна»), західноєвропейська («фаустівська»), культура майя.

Особливе місце займає «русько-сибірська» культура, культура, яка знаходиться у стані становлення. Так само, як і Данилевський, Шпенґлер вважає, що існування цієї «варварської» багатонаціональної культури є загрозою для західноєвропейських країн.

Культура розуміється Шпенґлером як зовнішнє виявлення колективної душі народу, яка володіє унікальним світовідчуттям. Історичне обличчя тієї чи іншої великої культури, багатоманіття її форм існування (мистецтво, наука, право, політика) визначається «прасимволом», неповторним способом світосприйняття, що спрямовує здійснення внутрішніх можливостей колективної душі у зовнішніх культурних формах. Так, наприклад, прасимволом «фаустівської» душі західноєвропейської культури Шпенґлер вважає спрямованість до безмежного. Цей пра-символ обумовлює внутрішню єдність, спільність таких культурних феноменів, як ідея безмежності в математиці, готичні собори, виникнення залізниць та просторової перспективи у живописі, дальнобійних гармат та телефонів. Ідеєю безкінечності, безперервного тяжіння до невідомого просякнуті європейська наука і філософія, мистецтво і релігія. У процесі пізнання душі О. Шпенґлер пропонує звертатися до «живої» інтуїції на противагу «мертвому» раціоналізму.

О. Шпенґлер розрізняє поняття «культура» і «цивілізація». На його погляд, епоха цивілізації настає тоді, коли культура вичерпує свої творчі можливості. Життєвий цикл кожного культурного організму продовжується близько тисячі років, цивілізаційний період триває 200—300 років. Цивілізація має однакові ознаки у всіх культурах. Якщо культура має духовне творче навантаження, то цивілізація, яка є її внутрішньо необхідним кінцевим станом, — це «мертвий час», час відсутності творчості, занепаду віри, духовності. Це час космополітизму, етнічного змішування народів, формальних стосунків, час відсутності зв’язків людини з батьківською землею.

За Шпенґлером, цивілізація є сукупністю зовнішніх штучних утворень технологічного та утилітарно-матеріалістичного характеру. Так, наприклад, західне суспільство («фаустівська» культура) перебуває у стані глибокої духовної кризи, на останній стадії свого розвитку — стадії цивілізації, імперіалізму. Це стадія, коли культура набуває фрагментарного характеру, згасає її художньо-творчий потенціал. Влада і гроші стають ідолами, навколо яких концентруються всі людські інтереси.

Книга «Занепад Заходу» просякнута відчуттям кризи буржуазного суспільства і його культури. Перша світова війна, економічна криза, хаос були сприйняті як ознака занепаду європейської культури. У світовідчутті людей переважає песимізм і фаталізм. На думку Шпенґлера, сучасна історія є свідченням перемоги штучності, практичності, скепсису світового міста над духовним, природним, органічним життям. Єдиним залишком, пережитком останнього є селянин з його укоріненими зв’язками з рідною землею.

В історичних дослідженнях О. Шпенґлер рекомендує використовувати метод аналогії. В той самий час саме відсутність чітких критеріїв щодо визначення культурних типів, заперечення загального і підкреслення специфічності, неповторності в історії заважає здійсненню порівняльного аналізу. Незважаючи на те, що у теоретичних конструкціях О. Шпенґлера було багато спірного, того, що не витримує критики і непридатне для вивчення сучасних складних, широкодиференційованих суспільних систем (біологізм, міфологізм культурологічних поглядів, підкреслено інтуїтивний підхід до пізнання соціально-культурних процесів), цінним і важливим є створення цілісного образу історичного процесу. Особливу актуальність має також твердження про те, що ворогом культури є зростання бездуховних продуктів цивілізації, яке набуває масового характеру.

Ідеї О. Шпенґлера мали величезний вплив на подальший розвиток культурологічної думки, де особливе місце посідає теорія «локальних цивілізацій» А. Тойнбі.

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975), продовжуючи ідею О. Шпенґлера щодо історії як сукупності дискретних соціальних утворень, привносить своє бачення сутності розвитку історії, її цілей та прогресу.

Видатний англійський історик і соціолог поставив перед собою завдання вивчити історію людства в цілому. Остання представлена багатьма цивілізаціями, а не історією окремих країн чи держав.

У багатоманітті цивілізацій (їх нараховується 21), локальних, унікальних і герметично замкнених, Тойнбі намагається знайти те, що становить сутність історичного прогресу і своєрідність кожної з цивілізацій. Наріжним каменем його теорії стає ідея божественної передвизначе-ності історії і можливостей самореалізації кожної з автономних цивілізацій на шляху до осягнення свого божественного сенсу. Наявність духовного в культурі, історичний прогрес пов’язуються насамперед з прогресом релігійної свідомості, створенням вищих, світових релігій, через які людство пізнає і реалізує себе та божественне у собі. Підвищення релігійності суспільства, значення світових релігій (буддизму, християнства, ісламу), які володіють великою консолідуючою силою, є основним шляхом порятунку, відродження людства.

Саме релігія і територіальне розміщення стали для А. Тойнбі основними критеріями для класифікації цивілізацій, яка була розроблена у 12-титомному «Дослідженні історії» (1934—1961). Упродовж всього дослідження кількість цивілізацій, їх назви і зміст змінювалися. Серед 21 цивілізації, що були означені спочатку, виокремлюються єгипетська, китайська, шумерська, майянська, індійська, еллінська, західна, православна християнська, іранська, арабська, індуїстська та ін. Серед цивілізацій лише 7 нині існуючих і 14 мертвих суспільств.

А. Тойнбі, поряд з О. Шпенґлером, є представником школи культурно-історичного релятивізму. Відкидаючи ідею загальноісторичного закономірного прогресу всесвітнього масштабу, вчений розглядає еволюційний розвиток у межах окремих соціокультурних систем (цивілізацій). Ідея єдності людської цивілізації, на думку Тойнбі, народжена європейською християнською традицією і не відповідає дійсній сутності історичного процесу.

Тойнбі відмовляється від пошуків універсальної системи цінностей. Кожна з великої множини ціннісних систем є рівноправною і рівнозначною. Заперечується ідея жорсткого детермінізму, панування в історії непорушних законів, згідно з якими події з необхідністю витікають одна з одної. Як основний механізм розвитку історії постулюється здатність суспільства творчо реалізовувати альтернативи розв’язання завдань, які виникають на певних етапах його існування. Життєспроможність кожної з цивілізацій визначається всеохоплюючим «законом виклику і відповіді». Людство у межах певного історичного періоду стикається з проблемами — викликами природного або людського середовища.

Складність кліматичних умов, наявність загрози з боку ворожого зовнішнього людського оточення сприяють, з точки зору А. Тойнбі, виникненню цивілізації. Прикладом можуть бути складні умови багнистої низини єгипетського Нілу, тропічні лісові хащі Юкатану, узбережжя Егейського моря. Але не географічний, расовий чи технологічний фактори є визначальними для ґенези цивілізації. Її життя залежить від сил та енергії творчих особистостей, хоча вони зазвичай становлять соціальну меншість.