Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Вже наприкінці ХІХ ст. в межах еволюціоністської теорії була зроблена спроба «обґрунтування психологічного світогляду». А. Бастіан використовував психологічний метод для дослідження культурних процесів та духовності людини. Він виходив з тези, що єдність людської психіки обумовлює єдність культури. Кожен народ породжує «коло ідей», які залишаються незмінними, поки життя етносу протікає в ізоляції. Ці етнічні ідеї обумовлюють специфіку культурних явищ. Прагнення звести культурне різноманіття до базових елементів, «клітин» культури було головним завданням еволюціоністського варіанта культур-психології.

У культурологічному полі психології працювали М. Ла-царус та X. Штейнталь, В. Вундт, Л. Ф. Уорд, У. Самнер, котрі створили напрямок «психології народів». На межі культурології та психології виникла проблематика «групової психології» в працях Г. Лебона та Г. де Тарда.

Внаслідок синтезу досягнень культурології та психології виникає нова теоретична галузь, що досліджує проблеми відображення внутрішнього, психічного світу людини культурою; особливості інтерпретації культурних феноменів крізь призму психічних процесів. Культурпсихологія вивчає особистість людини в якості творця та споживача культурного спадку, механізми соціалізації та інкультура-ції особистості, ґенезу людської індивідуальності в культурному просторі. В межах культурпсихології взаємодіють психологія релігії, мистецтва, етнопсихологія, психологія соціокультурної взаємодії і конфліктів, культурно-історична психологія, психосемантика. Культурпсихологія, контактуючи з соціальною психологією, знаходить виходи на соціологію культури.

1.2.4. Культурологія і соціологія культури 

Соціологія взагалі виникла як застосування наукової, позитивної (тобто позитивістської) методології для описання суспільних структур. Від початку свого існування со-ціологія займалася вивченням проблем культурних явищ, передовсім релігії, міфології, освіти, моралі тощо. Вже засновники першого позитивізму Г. Спенсер, Дж. Міль, Е. Тайлор приділяли цим темам багато уваги.

Сьогодні зв’язок соціології і культурології виходить на новий етап, який не обмежується вивченням окремих явищ культури соціологічними методами. Річ у тім, що значення великомасштабних структур соціуму, вивченням яких традиційно займалася і продовжує займатися соціологія, поступово зменшується, розмивається. Мак-росоціальні системи, які претендували на роль тотального контролю життя людини, пішли в минуле. Поступово і паралельно зростає значення культурних факторів іншого плану, об’єктивності та очевидності. В сучасної людини зникає наївна віра в передвизначеність соціальних процесів. У релятивізмі сучасного світу людина вже перестає бути продуктом соціальних, а тим більше політичних сфер впливу. Вона стає укоріненою в різні виміри життя, практично не пов’язані між собою. Місце традиції займає вибір стилю поведінки. Лише загальний стан культури об’єднує ці різноманітні проекції. Отже, звернення до соціологічного вивчення культури на сучасному етапі зумовлено, в першу чергу, історичною трансформацією самого об’єкта дослідження соціології. В межах соціологічного підходу в культурології працювали Томас Еліот, Пітирим Сорокін, Альфред Вебер.

З іншого боку, виникнення проблемного поля соціології культури пов’язане з інтегративним характером культурології. Адже водночас вона вивчає всі сторони історичного процесу: економічні, політичні, ідеологічні, практично-технічні, правові, релігійні, художні, моральні, філософські, національно-народні, побутові.

Соціологія культури займається дослідженням культури та її феноменів за допомогою методологічних засобів соціології. Її завданням є встановлення залежностей між соціумом та культурою. Американський соціолог Н. Смел-зер виокремив чотири компоненти, що визначають зміст культури для соціології: поняття та концепти як форми теоретичного відображення світу, що містяться в мові та мають на меті організовувати досвід людини; відношення — форма взаємозв’язків, через які людина за допомогою понять впорядковує факти; цінності — соціально сприйняті та підтримані більшістю представників спільноти переконання, до мети яких варто прагнути. Вони мають конкретно-історичний характер, тобто завжди залежать від історичного контексту (відповідно, цінності різних спільнот можуть бути протилежними, зокрема цінностям суспільства в цілому); норми — елементи культури, що визначають взірці поведінки у відповідності зі сталими цінностями. Норми містять вимоги суспільства до поведінки індивіда в будь-яких життєвих ситуаціях. Вимоги суспільства закріпляються в нормах двох видів: перші — норми моралі та звичаю; другі — норми, що закріплені системою законодавства. Культурне багатство особистості залежить від залучення цінностей до особистої діяльності і від того, наскільки суспільство стимулює цей процес, сприяє йому. Цінності культури особистість перетворює в поведінку, культура живе в особистісній поведінці людини. Суспільство створює умови існування людини, а вони можуть як сприяти, так і не сприяти перетворенню цінностей культури в акти поведінки особистості. Суспільство активізує пошук все сприятливіших умов для формування особистості як активного суб’єкта культури, як творця й носія цінностей культури.

Багато дослідників вважають, що культура виникла насамперед під впливом суспільних запитів і потреб. Суспільство потребувало вкорінення й передавання духовних цінностей, які поза суспільними формами життєдіяльності людини могли б зникнути разом з носіями цих цінностей. Суспільство у такий спосіб надало процесові творення цінностей стійкий і спадкоємний характер. У суспільстві стало можливим нагромадження цінностей, культура набуває кумулятивного характеру розвитку. Крім того, суспільство створює можливість для широкого, публічного творення й використання цінностей, що обумовило їх більш швидке засвоєння й апробування іншими членами суспільства.

Отже, суспільство створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість відображає конкретну культуру й конкретне суспільство. Крім того, суспільство створює умови для масового використання цінностей культури, а отже, породжує потреби в тиражуванні й репродукуванні артефактів, що, у свою чергу, перетворюється в процеси відтворення культури. Зрозуміло, що поза суспільними формами життя ці особливості розвитку культури були б неможливі. Культура своїми нормами й цінностями взаємодіє з іншими системами саморегуляції в суспільстві, зокрема такими, як політика, право тощо. Але на відміну від них регуляти-ви культури амбівалентні й можуть використовуватися за принципом вільного вибору.

Розвиток інтересів і потреб особистості може стимулювати зміну цінностей культури, і тоді вони реформуються або навіть замінюються. Суспільство в цій ситуації може відігравати роль як заохочувального, так і гальмівного фактора. При цьому можливі варіанти, приміром, суспільство менш динамічне й менш відкрите, ніж культура. Культура буде пропонувати цінності, опозиційні за змістом, а суспільство буде прагнути відмовлятися від них. Стримується прогресивний розвиток культури, суспільство догматизує наявні цінності, й загалом створюються несприятливі умови для розвитку особистості. Можлива й інша ситуація, коли суспільство через політичні або соціальні потрясіння змінюється, а культура не встигає відновлювати норми і цінності. Для особистісного розвитку знову немає оптимальних умов. І, нарешті, можлива гармонійна, збалансована зміна суспільства й культури. У цих умовах можливий конструктивний, несуперечливий і гармонійний розвиток особистості.

У розвиненому суспільстві людина прагне діяти на основі єдності, цілісності й тотожності свого «Я». Європейська культура завжди надавала переваги особистісному началу, його незалежності від інших регулятивів суспільства, стійкості й цілісності. Лише за таких умов особистість здатна знаходити в самій собі регулятиви й цінності, які дають змогу вистояти перед викликом обставин, і надати цьому викликові сенсу, спираючись на власне «Я». Тільки за таких умов можливе почуття відповідальності щодо реалізації своїх цілей, індивідуалізм як установка на самостійне значення людини. Ці ідеали й цінності особистіс-ної поведінки в суспільстві культивуються вже з Античності, коли зароджувались принципи раціонального й мудрого способу життя. Згодом — у християнстві, в ідеях персонального порятунку. Далі, в епоху Відродження у цивільному й природному праві, в освіті й науковості, раціоналізмі в моральних і правових нормах, і, нарешті, в ідеалах демократії, відкритого суспільства й відкритої культури, характерних для XX століття.

Соціологія культури вивчає також процес інституаліза-ції культури в цілому, а також її різних сфер: економіки, права, моралі, мистецтва, релігії, освіти. Окрім спеціалізованих форм культури, в її просторі є й інший вимір існування людини — повсякденність, де відбувається відтворення, накопичення і зберігання первинних сенсів існування людини, де вона вписується в порядок речей. Не можна зводити повсякденність до зрізу соціальної реальності, оскільки тоді людина перетворюється на абстрактний суб’єкт, втрачає свій життєвий зв’язок зі світом. Проблема повсякденності тематизується в феноменологічній соціології (А. Щюц) в умовах втрати класичною раціональністю та традиційними центрами влади (держава, наука, мораль) своєї безумовної монополії. Локальні простори повсякденності стають провідним предметом вивчення культурології, соціології, соціології культури в умовах глобальної трансформації сучасної культури та суспільства. Зазначені тенденції свідчать про зміщення теоретичного та емпіричного знання в сучасній гуманітаристиці.

1.2.5. Культурологія, теорія й історія культури 

Розуміння культури як способу існування людини починається з першими кроками на шляху самоусвідомлення людини. Вони виникають при переході від варварства до стану цивілізації (в еволюціоністському розумінні цього терміна). В даному сенсі усі синкретичні тексти давніх культур є джерелами культурології, але не історії культури. Зародки розуміння того, що існування є історичним процесом (а тим більше розуміння цього в умовах традиційної культури, яка є сталою та консервативною), можуть виникнути лише в умовах кризи і навіть радикального розриву з попередньою культурною традицією. На тлі панування давніх деспотій немає підґрунтя для існування історії культури, а тим більше культурологічної думки. Адже навіть етнічне розмаїття не сприяє самоусвідомленню історичної форми культури. Так у промові Перікла (лідера афінської демократії під час її найбільшого піднесення), записаній Фукідідом, в одній зі своїх програмних промов, що увійшла в історію, проголошується, що елліни, на відміну від решти народів, можуть заздалегідь обговорити і колективно обміркувати справу, а потім уже діяти. На відміну від деспотичного устрою, де здійснюється вольове рішення. Перікл у цілому був правий: саме антична демократія уможливила здійснити автономію колективної свідомості, що дозволило відокремитися від синкретизму релігійної свідомості таким формам духовної культури, як філософія, наука, мистецтво і мораль. Лише спеціалізація форм духовної культури створює можливість для самоусвідомлення культури (передовсім у формі філософії, оскільки саме вона володіє найбільшим потенціалом до систематизації). Відмінність між культурами Стародавнього Сходу та Античності у сучасників фіксується самими сучасниками як різниця між народами. Це результат «осьового часу», тобто такого періоду історії, за німецьким дослідником ХХ ст. К. Ясперсом, коли на зміну міфологічному мисленню прийшло раціональне, що і продемонструвала давньогрецька думка, а також мислителі Китаю та Індії.

Доба Середньовіччя разом з ідеєю зростання духовності привносить розуміння неповторюваності історичного процесу, її лінійної перспективи розвитку. Відродження підриває авторитет релігійного догматизму, спричинює інтерес до інших епох та накопичення емпіричного матеріалу. Просвітництво робить перші спроби наукової систематизації способів буття людини.

Досить довго культурологія не була єдиним теоретичним полем, оскільки вона спершу була пов’язана з міждисциплінарними завданнями. Осмислення культури почалося як філософією, так і природничими науками (наприклад, для Коперника підтвердженням його гіпотези геліоцентризму була думка гностиків про те, що джерело світла має бути розташоване всередині системи. Така лю-диновимірність знання парадоксальним чином наштовхувала на правильне розуміння), як світською думкою, так і релігійною.

Кожна культурна доба знаходить своє відображення в культурологічній думці. Її наукове відображення проходить кілька стадій: накопичення емпіричного матеріалу, теоретичне осмислення, випробування різних гіпотез узагальнення матеріалу через призму різноманітних, часто суперечливих методологій культурології, застосування її типологій та класифікацій, знаходження точок взаєморозуміння, що утворюють актуальну парадигму визначення констант епохи, повернення відпрацьованого, збагаченого теорією матеріалу в історичний контекст.

Деякі історичні форми культури знаходять взірці куль-туротворення в попередніх епохах і створюють їх ідеалізовані моделі. Так, Відродження намагалося реабілітувати авторитет Античності, Романтизм — Середньовіччя, ХІХ ст. в драматичних колізіях розколу культурного простору створювало різні апології (захисні теорії). Таке ідеальне моделювання в історичній ретроспективі не лише прояснювало здобутки попередніх епох, але й їхні вади, а також недоліки сучасності. Тим самим стає зрозумілим, як культурологічна рефлексія намагалася встановити рівновагу своїх конструктів, звертаючись до історії культури. Реконструкція історії культурологічної думки стає необхідним елементом прояснення теорії й історії культури.

Отже, теорія та історія культури являють собою дві складові частини культурології. Теоретична складова виступає як методологія для вивчення та розуміння історичної. Історична складова є джерелом насичення теорії та полігоном випробовування адекватності обох. Вони взаємопов’язані та неповні одна без одної. Історія культурологічної думки є шляхом саморозуміння самої теорії культури і важливим джерелом її розвитку. Поза культурологічною самосвідомістю доби відображення історії культури залишається неповним і недостатнім.