Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Отже, становлення культурології як самостійної науки в єдності теорії та історії культури, а також історії культурологічної думки в контексті міждисциплінарного підходу дозволяє говорити про те, що гуманітаристика — це не лише фундаментальна наука, вона знаходить перспективи свого прикладного застосування. Перспектива розвитку культурології як інтегративного поля науки полягає у тому, що вона стає не лише гуманітарним знанням, а й гуманітарною технологією, тобто не лише описанням і поясненням способу життя людини, але й алгоритмом її створення.

1.3. ОСНОВНІ КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ

1.3.1. Еволюціоністська культурологічна концепція.

1.3.2. Біологічна концепція.

1.3.3. Психоаналітична культурологічна концепція.

1.3.4. Ціннісна культурологічна концепція.

1.3.5. Функціоналістська концепція культури.

1.3.1. Еволюціоністська культурологічна концепція 

У сучасній українській культурологічній думці виокремлюють два етапи розвитку еволюційної теорії, зокрема класичний еволюціонізм та неоеволюціонізм.

Основи класичного еволюціонізму були сформульовані його фундаторами Л. Морганом, Г. Спенсером та Е. Тай-лором у ХІХ ст. Головним завданням цього періоду еволюціонізму в перспективі побудови цілісної теорії культури було виокремлення причин пояснень культурної еволюції, оскільки еволюціоністи, як і просвітники, відмовились вважати промисел Божий детермінантою людської історії. До таких причин вони відносили:

1) інтелектуальні, тобто однакові зародки думки, що в подібних умовах дозволяють, приміром, виробити однаковий посуд та знаряддя («загальний закон інте-лекту» та «герми думки» у Л. Морґана, «архетипічні ідеї» у Г. Майна, «елементарні ідеї» у А. Бастіана;

2) людську здатність вдосконалюватися, оскільки здатність до адаптації є спадком поколінь, але в той самий час індивідуальною здатністю (Г. Спенсер, Е. Тайлор, Дж. С. Міль);

3) матеріальні умови (розглядалися фрагментарно Л. Морґаном, Г. Спенсером, Е. Тайлором);

4) способи життєзабезпечення, тобто способи взаємодії людини з навколишнім середовищем, зокрема залучення зовнішніх джерел енергії;

5) соціальні, зокрема економічні, фактори;

6) війну (Дж. МакЛеннан, Г. Спенсер). Багатоплановість причин еволюції дозволяє говорити не лише про її соціальний, але й культурний характер.

Детермінанти еволюції культури, представлені класичними еволюціоністами, стали основою для подальшого розвитку теорії основними представниками неоеволю-ціонізму.

Останній був представлений у культурологічному знанні низкою концепцій (Л. Уайт, Дж. Стюард, М. Харріс, Д. Ленскі). Спільними засадами цих концепцій було: переосмислення постулатів класичного еволюціонізму, виокремлення пристосування до екологічного середовища як головної рушійної сили еволюційного процесу, виявлення багатовекторності еволюції, звернення не до матеріалу філософії чи історії, а до палеонтології, археології, етнології, історіографії.

Новим у розумінні самого еволюціонізму на цьому етапі стала класифікація типів еволюціоністських концепцій, яка включала однолінійну, універсальну та багатолінійну модель еволюції. Однолінійна еволюція вимагає наявності трьох етапів культурного розвитку, а саме: дикості, варварства, цивілізації. Жорсткість такої вимоги була значно послаблена і навіть відкинута неоеволюціоністами. Універсальна модель передбачала глобальні зміни, що мають тенденцію до розвитку. Теорія багатолінійної еволюції (або «паралельної еволюції»), автором якої є Дж. Стюард, припускає множинність споріднених моделей соціокультур-ного розвитку, які існують як замкнені системи незалежно одна від одної. Визначаючи екологічне середовище як висхідну точку відліку еволюційної системи координат, він доходить висновку, що культурні системи з віддаленими начальними умовами будуть рухатися врізнобіч.

Культурологія має вивчати всі сторони еволюційного процесу, але найбільш визначальними для нього є технологічні системи, вважає Л. Уайт. Підкреслення значення джерел енергії як рушійного начала культурної еволюції він безпосередньо пов’язує з «відродженням еволюціонізму». Критикуючи теорію дифузіонізму Ф. Боаса, Л. Уайт повсякчас звертається до еволюціоністської теорії Л. Морґана.