Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Антитезою гегелівському панлогізму, раціоналістичному обґрунтуванню світу і культури стала «філософія життя» Ф. Ніцше (1844—1900). Розрив між природою і культурою, відчутий романтиками, усвідомлення кризи культури і відсутності гармонії між природою і людиною призвели до розчарування в раціональному підґрунті можливої гармонії і відмови від рефлексивного методу досліджень культури, її основ та історії. Формується розуміння двоїстості культури, її «аполлонівського» (раціональність, міра, гармонія, спокій, порядок) і «діонісійського» (ірраціональність, хаос, незадоволеність, безмежність) протилежних начал, чия безперервна боротьба обумовлює її поступальний рух. Ці ідеї вплинули на розвиток культурологічного знання, зокрема типологію культурних феноменів ХХ століття.

Тенденція до систематизації наукового знання визначила характер побудови філософсько-культурологічних теорій.

XIX ст. позначено появою еволюціоністських теорій розвитку культури. Інтерес до еволюційних ідей у філософсько-культурологічних науках був позначений бага-тосистемним розвитком етнографічної та археологічної наук, соціологічного та природничо-наукового знання. Дарвіністська теорія походження видів рослин і тварин, яка дозволила говорити про наявність еволюційного розвитку природного світу, про людину як продукт довготривалої біологічної еволюції, стимулювала пошуки обґрунтувань законів історії людства, культурної динаміки на принципах еволюції, використовуючи метод порівняльного аналізу.

Підвалини еволюціонізму в його класичному варіанті були закладені ідеями таких мислителів, як Г. Спенсер, Е. Б. Тайлор, Л. Морґан. У соціокультурній думці утверджується новий погляд на розвиток людства, на історичний процес. Його основу становлять уявлення про єдність законів історії природи і соціального життя. У пошуках рушійних факторів історичного процесу і визначальних рис його спрямованості представники класичного еволюціонізму звертаються до прямих аналогій між суспільством і живим організмом, еволюцією в природі і прогресом у культурі. Соціогенез розглядається як складова частина біологічної еволюції. Принципи еволюції розповсюджуються на соціологію, етику та інші суспільні науки.

На основі широких узагальнень етнографічних, етнологічних та археологічних знань класики еволюціонізму здійснюють спробу осмислення динаміки розвитку культури в її конкретно-історичному розмаїтті, відтворення типологічних та системотворчих ознак культур, детермінант соціокультурної еволюції. Використовуючи метод порівняльного аналізу різних культур, представники цього напрямку дійшли висновку про схожість матеріальних пам’яток примітивних культур, міфології і фольклору стародавніх народів. Це дозволило їм утвердити ідею єдності людської природи і первісного мислення на всій території земної кулі. Пояснюючи розвиток культури з природничої точки зору, еволюціоністи виводили її з природи людини, розглядаючи культуру як інструмент пристосування до природи й оволодіння природним середовищем. Історія людства розумілася як поступове просування від простих культурних форм до складних. Кожен етап культури був безпосереднім наслідком попереднього.

Англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820— 1903) основною рушійною силою розвитку суспільства (за аналогією з природою) вважав боротьбу за виживання, пристосування до навколишнього середовища. Основна праця, в якій він представив свою концепцію, отримала назву «Основи соціології». Для Спенсера не існувало принципової різниці між еволюцією живої природи і прогресом у суспільстві, між успадкуванням соціального досвіду і його засвоєнням (через наслідування, навчання, освіту і виховання).

Уподібнюючи суспільство живому організму, Спенсер визначає зовнішні і внутрішні фактори розвитку соціо-культурних систем (географічне, природнокліматичне середовище, культури сусідніх народів, — і расова визначеність, фізична природа людини, своєрідність психіки). Виживання найбільш пристосованих суспільств залежить від ступеня їх структурної і функціональної диференціації на окремі соціальні, політичні та всілякі угрупування, суспільні інститути та установи. Останні, подібно до окремих органів та частин живого організму, складають три системи: систему постачання (підтримки), систему розподілу та систему регуляції, які відповідають за вироблення, розповсюдження необхідних продуктів і засобів існування та за взаємодію і супідрядність елементів культури (виробництво, торгівля, державний апарат).

Процес ускладнення, диференціації та спеціалізації культурних установ супроводжується, на думку Г. Спенсера, значним посиленням інтегративної складової со-ціокультурної динаміки. Остання забезпечує внутрішню єдність, цілісність суспільного організму, взаємоузгоджу-ючи його структурні складові. Частини суспільства, або інститути культури, домашні (сімейні), обрядові, політичні, церковні, професійні, промислові — є формами та механізмами адаптації людства до природного і особливо культурно-історичного середовища. Процес поступової со-ціокультурної диференціації та інтеграції становить сутність еволюційного розвитку, який носить необхідний і не-зворотний характер. Цей процес не є лінійним прогресом, де різні суспільства — лише різні ступені однієї форми. Типи культур поділяються на групи, які розподіляються і розгалужуються подібно до типів живих організмів.

Англійському етнографу та історику культури Едуарду Бернетту Тайлору (1832—1917) належить перше наукове визначення культури. Ототожнюючи культуру з цивілізацією, він дає описове визначення культури. На його думку, це сукупність певних соціокультурних елементів, які засвоїла людина як член суспільства (знання, вірування, мистецтва, моральність, звичаї). Ці елементи є різними за значенням та рівнем і не становлять цілісної системи, їх поступовий розвиток і ускладнення не знають різких змін та значних потрясінь. Підтримуючи погляд на соціогенез як складову частину біологічної еволюції, Тайлор на основі вивчення культурних рис 350 народів, порівняльного аналізу їх звичаїв, вірувань, мистецтв і соціальних інститутів, доводить глобальність еволюційного процесу та універсальність культурного прогресу.

Вивчаючи історію культур різних народів, Тайлор використовує «метод пережитків», який сприяє «виявленню істинного руху цивілізації» та реконструкції минулих культур. Історія людства постає як картина хронологічної впорядкованої послідовності виникнення, змін та поступового ускладнення способу мислення, елементів духовної і матеріальної культури різних суспільств. Цей порівняльний аналіз доводить, на думку Тайлора, ідею культурної єдності людства, однолінійного характеру його розвитку. Учений не заперечує багатоманіття шляхів та темпів соціокуль-турного розвитку народів, у зв’язку з чим на землі співіснують суспільства з різним культурним рівнем, ступенем організації. Але, на його думку, це не заперечує основної закономірності історії еволюції людства — обов’язкового проходження всіма народами шляху від «дикості» через «варварство» до «цивілізаційного життя». Утвердження лінійно-еволюціоністського характеру розвитку культури ґрунтувалося також на виокремленні певних універсумів культури, які залишаються незмінними упродовж усієї історії людства. Так, наприклад, Е. Б. Тайлор вважав, що існують інваріанти розуміння душі, уявлення про яку розвивалися від часів дикості, але які все ж таки залишалися незмінними за суттю.

У своїй фундаментальній праці «Первісна культура» (1871 р.) він проводить аналогію між розвитком культури й еволюцією природних явищ і біологічних видів. На думку Тайлора, різні ступені культури можуть вважатися стадіями поступового розвитку, де кожна є продуктом минулого і в свою чергу відіграє певну роль у формуванні майбутнього.

Велике значення для розвитку еволюційної теорії розвитку людства мали ідеї американського етнолога та історика Льюїса Генрі Морґана (1818—1881). Його роботи «Стародавнє суспільство» та «Системи спорідненості» мали великий вплив на становлення американської антропологічної традиції вивчення культури. На основі дослідження історії життя північно-американських індіанців Морґан обґрунтував теорію універсальності культурно-еволюційного процесу та родової організації людства. В еволюції культури виокремлюється три періоди: дикість, варварство і цивілізація. Ця періодизація, в основу якої покладені зміна технологій, розвиток окремих елементів матеріальної культури, історія винаходів і відкриттів, — розуміється як єдино можливий шлях культурної історії людства, його прогресу.

Морґан виокремлює два принципово відмінні типи суспільств — первісне, що, на його думку, ґрунтується на особистості і особистісних стосунках, і цивілізаційне суспільство, що ґрунтується на території та приватній власності.

Морґан аналізує структуру відносин між членами родової общини, особливу увагу приділяючи розвитку відношень власності, класифікує системи спорідненості. Доводиться ідея універсальності материнського роду, його передування батьківському. Тим самим спростовуються погляди на патріархат як основну, визначальну форму первісних і традиційних суспільств. Схожі погляди були висловлені Я. Бахофеном у роботі «Материнське право». Л. Морґан поглибив розпочате ним вивчення історії шлюбно-сімейних відносин, запропонував схему послідовної зміни шлюбних відносин (проміскуїтет, груповий шлюб, моногамія) та форм сім’ї (кровноспоріднена, пуналуальна, парна і моногамна сім’ї). Хоч висновки вченого, особливо щодо існування кровноспорідненої та пуналуальної сім’ї спростовані пізнішими дослідниками, праці Морґана мали великий науковий резонанс.

Періодизацію Морґана широко використовували К. Маркс (1818—1883) та Ф. Енгельс (1820—1895), зокрема у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави». У своєму економічному творі «Капітал» К. Маркс обґрунтовує принципи періодизації культурно-історичного процесу в залежності від рівня розвитку виробничих сил суспільства, виокремлюючи такі суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична. Ф. Енгельс у статті «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину» вказав на вирішальне значення трудової діяльності в еволюції людини та її культури. В матеріалістичній концепції К. Маркса і Ф. Енгельса прогрес культури відбувається шляхом переходу від однієї суспільно-економічної формації до наступної, яка переймає від попередньої найкраще. Зміни в культурі залежать безпосередньо від розвитку матеріального виробництва, історичні типи культури — від розвитку засобів виробництва. Виходячи з матеріалістичного обґрунтування історії людства як єдиного цілісного процесу, простежуються взаємозв’язки культури зі всіма сферами соціального життя. В різних феноменах культури домінуючою вважається проблема співвідношення загальнолюдського і класового.

У ХІХ—ХХ ст. складається багатоманіття систем типологій культури, культурологічного інструментарію, які є методологічним підґрунтям для сучасних досліджень культури.

XIX — поч. XX ст. потребували (внаслідок накопичення великого масиву етнографічного та історичного матеріату) нового погляду на історію, який вже не міг задовольнитися лише межами еволюційного чи матеріалістичного пояснення. Ідеї еволюційної невідворотності розвитку культур, поступального прогресу в історії людства наштовхнулися на реалії буття, які потребували не жорсткого детермінізму, а плюралістичного погляду на історію та культуру.

Виникають концепції М. Данилевського, О. Шпенґле-ра, А. Тойнбі. Вони затвердили формування цивілізаційно-го підходу до вивчення соціогенезу, у межах якого історія розглядається як сукупність великих соціально-історичних об’єднань — цивілізацій.

На противагу еволюціоністській традиції вивчення соціокультурного розвитку історії, багатоманіття істори-ко-культурних фактів, процесів, соціально-політичних та культурних утворень розглядається у межах циклічного розвитку окремих держав, народів, культур, цивілізацій, а не як виявлення розмаїття культурних феноменів єдиної і цілісної всесвітньої історії людства.

О. Шпенґлер (1880—1936) — класик цивілізаційного підходу до історії, один з найпослідовніших критиків європоцентризму. Підґрунтям культурологічних поглядів О. Шпенґлера є ідея заперечення єдності людства, поступового закономірного лінійного розвитку культури.