Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Ця позиція знаходить продовження в культурному матеріалізмі М. Харріса. Останній встановлює відповідність між культурними технологіями та вимогами природного середовища певного історичного часу. Технології є похідними від умов конкретної географічної території та спрямовані на мінімізацію витрат праці та енергії. Вдосконалення технологій підносить людину на новий рівень еволюційного розвитку.

Наступний представник неоеволюціонізму Д. Ленскі обґрунтовує значення інформації як показника впливу на розвиток технології. Еволюційною тенденцією є збільшення інформаційного потоку задля зрушення технологічної еволюції. Особливо очевидним цей процес стає в промислову епоху, коли застосування наукових знань стає необхідним елементом виробничого процесу.

Важливою складовою неоеволюціоністської культурології стала теорія модернізації, яка визначає сукупність незворотних змін, що певною мірою гарантують соціальній системі безпеку існування. До рис модернізації неоеволю-ціоністи відносять індустріальні технології, універсаліст-ську систему законодавства, раціоналізацію соціокультур-ного життя, універсалістський світогляд.

У цілому можна зазначити, що в культурологічній теорії еволюціонізму розрізняють два широких типи культурної детермінації: антропологічний та технологічний. Теорії внутрішньої причинності зображають процес еволюції культури внаслідок дії внутрішньої потуги людства (людських потенцій). В цьому контексті підкреслювалося значення таких факторів культурної еволюції, як раса, психологія, ідеї видатних особистостей, геніїв тощо. Другий тип теорій наголошував на ролі зовнішніх щодо людського організму факторів: навколишнього середовища, технологій, економіки, власності, війни, зброї тощо у пошуку головних детермінантів культури. Еволюціоністська культурологія рухалася від ідеї класичного еволюціонізму, розвитку від простих форм культури до ускладнених, до неоеволюціоністської теорії багатовекторності культурної еволюції.

Увівши в науковий вжиток термін «культурологія» (Л. Уайт, 1949 р.), еволюціонізм створив власну модель цього інтегративного типу науки, розробив її фундаментальні завдання: виявлення принципів реконструкції культурного процесу, детермінант культурного розвитку, засад культурних трансформацій, рушійних сил культурного процесу, співвідношення рівнів культурного розвитку та соціальної стратифікації, виявлення критеріїв культурного розвитку (енергозатратність, соціальна диференціація, спеціалізація культури та її адаптивний потенціал).

1.3.2. Біологічна концепція

Ця концепція має певні спільні риси з теорією еволюціонізму та дифузіонізму на засадах ототожнення етапів розвитку «організму» та культури (Л. Фробеніус, А. Бас-тіан).

Біологічні концепції є суперечливими з наукової точки зору. Їх вразливе місце — підміна власне культурологічних факторів біологічними. Сформувалися два варіанти реалізації цієї ідеї. Перший полягає в зведенні етнокультурних спільнот до біологічних, расових і навіть антропологічних показників. Відповідно, такий шлях міркувань межує з расизмом. Другий проявляється в запереченні відмінностей культури та її історичних модифікацій від тваринного світу. Такий шлях застосовує специфіку біологічних підходів до культурологічного поля проблем.

Теорія расизму отримала розгорнуте викладення в роботі французького дипломата ХІХ ст. А. Гобіно «Дослідження про нерівність людських рас». Він вбачав причину культурної відмінності між расами в специфіці їхнього організму. Тим самим він відстоював позиції полігініз-му, тобто вчення, що заперечує єдність людського роду і неможливість проникнення культури однієї раси в середовище іншої. Відмінності в расових рисах А. Гобіно оцінював за параметрами «краси», фізичними якостями, психологічними ознаками і за спроможністю створювати та засвоювати культуру. Нижчою расою за цими показниками, на його думку, була чорна раса, трохи вища — жовта і найбільш досконала — біла раса, особливо її еліта — арійці. Всі найбільш продуктивні типи цивілізацій, зокрема індійська, єгипетська, асирійська, грецька, китайська, римська, германська, мексиканська і перуанська, були засновані представниками арійської раси. Для підтвердження своєї гіпотези він застосовує науково неперевірені дані, на кшталт того, що китайська цивілізація була організована арійцями, що мігрували з Індії. Або — єгипетська цивілізація походить від колонії арійців на Середньому Нілі. Або — доколумбові американські культури завезені вікінгами, що проникли через Гренландію. Використовуючи романтичну ідеалізацію Середньовіччя, германську Священну Римську імперію він вважав апогеєм розвитку історії. Після цього історія стала занепадати. Він оцінював перспективи людства песимістично, оскільки втрата меж між расами призводить до того, що арійці втрачають свою чистоту, відповідно, своє джерело творчості. Втрата енергетичних здібностей дорівнює (з позиції Гобіно), занепаду.

Продовження ця расистська концепція отримала у ХІХ ст. у працях Ж. Ляпужа (Франція) та О. Аммона, Л. Вольтмана (Німеччина), а також X. Чемберлена (англієць за походженням, але прожив значну частину життя в Німеччині). Вони пов’язували психічні якості людини, та, відповідно, рівень створеної нею культури з показниками вимірів голови, тобто з процентним співвідношенням най-ширшої частини голови з найдовшою. Отже, люди з більшою довжиною голови, за їхніми уявленнями, були більш здатні до культуротворчості. Себто довгоголові біляві люди створили європейську расу, найбільш досконалу та успішну в світі. Зазначені теоретики відзначали, що приміром збіднілі верстви Європи не відрізняються більш широкою головою, тобто походять не від германського населення Європи, їм притаманна неякісна психіка. Еліта, відповідно, походить від арійців.

У концепціях такого типу відхід від лінійного шляху розвитку «вищої» раси розглядався як неспроможність, неповноцінність. У біологічних теоріях виразно наголошувалася вимога відповідності певному взірцю розвитку, в тотально насиченому расовому контексті.

Расизм процвітав на нездатності класичного еволюціонізму з його абсолютизацією теорії лінійного розвитку пояснити різноманіття культурних форм, закріпив свою тезу про існування «примітивних», архаїчних культур, що походила ще від просвітницької концепції «наївного дикуна» і «вищих» та «нижчих» цивілізацій. Особливо широко ці ідеї були поширені в Америці, де домінувала ідея про нездатність неєвропеоїдів жити на прийнятному культурному рівні без сторонньої опіки.

Єдиним здобутком біологічної теорії було підкреслення різноманітності культурно-історичного процесу (хоча у викривленому стані), тобто те, що певною мірою заперечував класичний еволюціонізм. Але свій здобуток теоретики самі не осмислили й оцінювали нетотожність розвитку як недолік. Складність та суперечливість культурного розвою, які були розкриті на різних етапах розвитку культурологічного знання і гаряче відстоювалися представниками вже неоеволюціонізму, наприклад Л. Уайтом, викрили анти-науковість та заангажованість расово-біологічних теорій. Взагалі оціночний підхід «краще — гірше», «вище — нижче» не може бути науковою позицією, а знаходиться ближче до практики нацистського підходу.

Дані теорії не мають наукового статусу, але вони досі досить популярні у деяких радикально налаштованих політичних організаціях. Тому їхнє вивчення та розуміння необхідне в курсі культурології.

Вже в першій половині ХХ ст. расово-антропологічна теорія трансформувалася в позицію генетичного детермінізму, згідно з яким культурний розвиток є похідним від генетично успадкованої програми. Культура в такому контексті розуміється як дрейф генів. Ігноруючи інші біологічні показники, в загальному сенсі біологічна теорія розвитку культури не змінюється, не відкидає своїх небезпечних та агресивних висновків.

Специфічну реакцію на європоцентризм расово-антропологічна теорія спричинила в Африці. Після руйнації колоніальної системи та визволення від європейської залежності представники багатьох країн були ознайомлені зі «здобутками» біологічної теорії. У відповідь була створена афроцентристська теорія, згідно з якою африканці є дітьми природи, що здатні відчувати гармонію з нею. Тоді як представники західного світу розглядалися як люди, що втратили свій життєстверджуючий потенціал. Руйнівники оцінювалися як такі, що прямують до загибелі, якщо не змінять тенденцій своєї культури. Дана концепція отримала назву «негритюд».

Якщо перший тип біологічної теорії (расовий, антропологічний, генетичний) зводить культурні фактори до біологічних, то є інший тип біологічної теорії, котрий тваринні форми поведінки ототожнює з людськими (зокрема, наголошується про наявність у тварин ієрархічних утворень, власності і навіть націй). Цей вид біологічних теорій менш небезпечний, але з цього не випливає, що він більш правильний. Розуміння культури як протилежності природи є вихідним пунктом культурології як науки.

Правильним висновком з біологічної теорії буде вихід на запитання: що саме відрізняє культуру від природи? Наскільки культурний досвід є спадковим? Який механізм успадкування культурного досвіду? Сучасні дослідники доводять, що механізм успадкування культурних стереотипів і норм поведінки залежить не від біологічних показників, а від виховання та освіти, тобто культура і способи опанування нею транслюються самими кодами культури. Норми поведінки залежать від отриманих знань та вмінь.

1.3.3. Психоаналітична культурологічна концепція 

Цілісну культурологічну систему на базі психоаналізу створив німецький науковець З. Фрейд. Він виходив із загальнометодологічного принципу, запропонованого Е. Геккелем про єдність онто- (розвиток індивіда) і філогенезу (розвиток роду). У відповідності з цим принципом індивід у скороченому вигляді проходить базові етапи розвитку, що були здійснені вже родом. На цих засадах Фрейд вперше спробував проаналізувати співвідношення дитинства людини (входження в культуру) з розвитком культурно-історичного процесу. На цих самих засадах фундатор психоаналізу співвідносив психологію первісних народів та «невротиків». Культурна історія, за Фрейдом, починається з травматичної ситуації (вбивство батька об’єднанням синів) та з подоланням трагічної провини, з якої починається тотемізм, Едіпів комплекс та інші культурні стратегії. З психології індивіда Фрейд виводив потреби мас. Відповідно, будь-яка релігія є результатом нав’язливого невротичного стану. Способом подолання цього стану, тобто сублімацією енергії неврозу в культурні форми, займається інша форма культури — мистецтво. Так культура поступово виробляє механізми, які спрямовують людину до реальності, тоді як природа штовхає її на протест проти цього у відповідності з принципом задоволення.