Розділ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ДИСЦИПЛІНА

Проблеми культури, своєрідності культурно-історичного процесу, взаємодії людського світу і світу природи, що розглядалися історико-філософською думкою Античності, були розвинуті та оформлені в цілісні систематизовані концепції в епоху Просвітництва та Нового часу. Формується загальне уявлення про культуру як своєрідний соціальний феномен, певну цілісність, яка визначає духовний потенціал суспільства, рівень людського в людині. Просвітницька модель культури стверджувала віру у визначальну роль розуму, виховання, освіти, гуманності (Вольтер, Кондорсьє) в соціальному розвитку. Ступінь розвитку визначається «розумністю» суспільного порядку і політичних інституцій. Одиницями виміру культури вважаються досягнення в науці і мистецтві. Закладається лінійне розуміння культури від варварства до вищого ступеня культурного прогресу, який пов’язується з Європою.

Одночасно з’являються заклики Ж. Ж. Руссо (1712— 1778) повертатися «до природи» у зв’язку з критикою культурних засад людського суспільства, сучасної цивілізації, обличчя якої визначають нерівність, глибокі суперечності між індивідуальним і суспільним, дійсною суспільною користю і спотвореними особистими інтересами людей, між об’єктивним розвитком суспільства та інтересами окремої людини. Визнаючи наявність суспільного прогресу, Руссо акцентує увагу на його суперечливості, причину чого він убачає в процесах відчуження соціальних інститутів (політики, моралі, науки, мистецтва) від особистого щастя і морального призначення людини. Вихід, на думку Руссо, — в поверненні «до природи», «натуралізації» культури шляхом відмови від всього соціального, раціонального на користь «природного стану» — позаморального, позаполі-тичного, з майновою рівністю людей, щасливих задоволенням своїх істинних природних потреб, не спотворених цивілізацією.

XVIII ст. — час формування філософії культури з її спрямованістю на розуміння культури як цілого, всеза-гального. Рух теоретичної думки в цьому напрямку відбувався від «Загальної науки» Дж. Віко до «Ідеї філософії історії людства» Й. Гердера. Системне обґрунтування поняття культури отримало в концепції трьох «Критик...» І. Канта й у масштабних теоретико-історичних конструкціях Ф. Шеллінґа, Г. Геґеля, О. Конта. Саме в цю епоху відчуття цілісності світу, що створюється людиною, було обґрунтовано у концепціях школи Г. Ляйбніца і Х. Вольфа про тріадну будову духовних здібностей людини, що істотно відрізняються й доповнюють одна одну: розум, воля, почуття. Їм відповідає тріада цінностей «істина — добро — краса», що реалізується у формах культури, як наука, мораль і мистецтво. Так уперше було визначено контури структури цілісного поля людської діяльності — культури, основні підрозділи якої мали відповідати критерію необхідності й достатності, що й давало змогу вбачати в ній не «суму», а системне ціле; саме в такому значенні його й необхідно вивчати.

Це означає, що незалежно від того, чи користувалися мислителі тієї епохи поняттям «культура», чи вживали синонімічні терміни «цивілізація» (civilisation), «утворення» (bildung), чи вони розробляли «історію культури», «феноменологію духу» або «філософію духу», філософська думка прямувала до побудови загальної теорії культури, яка, не вичерпуючи всієї філософської проблематики, ставала необхідною й сутнісною частиною філософського знання. Розпочався етап історичного процесу формування культурологічної думки — перетворення культури як цілісного (при всій її різнорідності) поля людської діяльності в предмет самостійного філософського аналізу. При цьому культура розумілася настільки широко, що поглинала й суспільство (економічне й політичне життя), охоплюючи все, що не є природою (і, зрозуміло, Богом).

У XVIII ст. ідея безперервного поступального розвитку людства була пов’язана з критикою попередніх культур і форм суспільного життя. Справдешнє багатство історії культури поступилося місцем метафізичним роздумам, де панувала бездоганна формальна логіка й абстрактні поняття. «Нова наука» італійського філософа Джамбатіста Віко (1668—1744) надала цим поняттям конкретної змістовності, наповненості реаліями культурного буття. Віко малює цікаві і глибокі за аналізом картини соціального та господарчого життя народів в архаїчні періоди, процесу формування державності як соціально-культурної форми, приділяючи велику увагу розвитку систем та засобів гноблення, захисту пануючих форм власності, класовій боротьбі у давніх народів. Віко намагався дати цілісну характеристику реальної течії подій у сфері законодавства, мистецтв, релігії. Історія (за Віко — рух націй) є об’єктивним процесом поступального безперервного розвитку людства.

Історія людства уявляється Дж. Віко як прогресуюча послідовність циклів розвитку. На його думку, існує три періоди: епоха богів, епоха героїв, епоха людей. Кожній з епох відповідає певний тип культури. Вони різняться типом мислення, звичаями, мовою, світосприйняттям, мають різну політико-економічну організацію суспільства, системи правління, судово-правові інститути. Кожен із циклів є рухом суспільства від часів варварства, невігластва, неосвіченості, бездержавності до періоду зрілості культури, яка завдяки просвітництву сягає вищих щаблів свого розвитку. Після розквіту, з невідворотністю долі, суспільство поринає у кризу, розкладається і гине. Наступна історія є поверненням людства, народу до початкової стадії розвитку, але вже на більш високому рівні. Такий циклічний колообіг складає, на думку Віко, сутність культурно-історичного прогресу. (Ця ідея «колообігу» історії та культур через декілька століть буде розвинена представниками теорії культурно-історичних типів.)

Важливими для культурології є погляди Дж. Віко на культуру як цілісне утворення, де існує взаємовідповід-ність ідей, уявлень «порядку речей» конкретній соціально-економічній організації суспільства, формі державного устрою. Основу цієї цілісності становить життєвотворча діяльність людства. Збереження і розвиток останнього є основною метою культурно-історичного процесу. Виступаючи проти всевладдя раціоналізму в його класичній формі, іронічно ставлячись до таємної мудрості філософів, Віко передовсім виділяє мудрість простого люду, який своїми руками, неусвідомлено, з масою варварських уявлень і забобонів творить історію. Цей процес розгортається навколо матеріальної власності і влади. Віко намагається виявити в історичному розвитку природну закономірність, певне внутрішнє обґрунтування. Останнє пов’язується з Божественним промислом, а філософія історії розуміється як раціональна громадянська теологія.

Погляди Дж. Віко позначені діалектичністю. Історія світової культури уявляється як суперечливий процес, у якому кожен здобуток цивілізації досягається ціною значних втрат. Крім того, наголошуючи на поступовому характері розвитку людства, автор «Нової науки» звертає увагу на історичну відносність прогресу. На основі аналізу утвердження буржуазної цивілізації й її перемоги над епохою варварства, Віко відкидає ідею абсолютного прогресу. Реальна дійсність дає йому привід для сумнівів щодо кінцевої перемоги гуманізму і демократії у людському суспільстві.

Іммануїл Кант (1724—1804) наявний людський світ, тобто світ культури, пов’язує з культивуванням свободи, здатності звільнитися від влади зовнішніх для людини сил, піднятися над емпірією силою морального обов’язку (категоричним імперативом). Людина оголошується вищою культурною цінністю, її внутрішня усвідомлено-моральна свобода не має обмежуватися будь-якими (економічними, політичними та ін.) міркуваннями доцільності. Висновок Канта щодо естетичного як вищого прояву культури став підґрунтям у розумінні сутності культури європейськими романтиками.

Якщо у І. Канта питання культури стосувалося передовсім моральних засад, то Ф. Шіллера (1759—1805) цікавлять в якості її підґрунтя — естетичне — краса як необхідна умова формування розумного індивіда, його морального світу, а також — творчі сили митця, за допомогою яких виникає світ прекрасного. Ф. В. Шеллінґ (1775—1854) і брати А. Шлеґель (1767—1845) і Ф. Шлеґель (1772—1829) надавали ґрунтовного, визначального значення художній діяльності як головному засобу «окультурення» людини, подолання вад її природно-тваринного начала.

Предметом теоретичного вивчення постають проблеми культури в філософії історії Йоганна Готфріда Гердера (1744—1803). Вони потребували застосування особливого, порівняльно-історичного підходу, відмінного від інших способів вивчення соціокультурної реальності. Гердерів-ська ідея становлення і розвитку світу як єдиного цілісного організму знайшла багато прихильників і послідовників у подальшій еволюції культурологічного знання.

Найбільш повно культурологічні ідеї Гердера були викладені в його ґрунтовній оригінальній праці «Ідеї до філософії історії людства». Виклад ідеї розвитку світу починається тут з опису картини поступового формування Землі, рослинного і тваринного світу. Еволюція природи уявляється безперервним розвитком від нижчих форм до вищих, від простих утворень до складних. Ця еволюція відбувається завдяки внутрішнім силам і законам, без стороннього впливу. Людські форми буття, історія людства є безпосереднім продовженням органічного розвитку світу. Культура, за Гердером, є сферою і результатом діяльності людини як виду. Саме діяльність людини у перетворенні природного і соціального буття становить сутність історичного процесу, розвитку культури. Остання розуміється не лише як культура взагалі, але як культура певних етносів, націй і народів. Існування та розвиток і своєрідних культур, і всього світового співтовариства можливі завдяки дії закону творчої спадкоємності, збереження культурних традицій та їх доповнення й оновлення.

Кожна культура, вважає Й. Г. Гердер, є цілісною, має свою самобутню цінність і значення. Гердер виступає проти культурного егоцентризму, відкидаючи уявлення про європейську культуру як обрану, виняткову культуру вищого типу в світовій історії. Залучаючи численні фактологічні матеріали з історії стародавніх цивілізацій в Азії, він дійшов висновку, що саме тут місце народження людського роду. Саме там треба шукати витоки культурного землеробства і тваринництва, писемності і давніх мов, науки і мистецтва, релігії і державності. Вивчаючи початкові ступені розвитку суспільства, Гердер виносить за межі історії первісну культуру. Нестача тогочасних джерел інформації (відсутність розшифровки давньоєгипетських ієрогліфів, ассиро-вавилонського клинопису), ґрунтовних знань щодо культур Китаю, Індії, Індокитаю, Кореї та Японії внаслідок відсутності регулярних контактів з цими країнами, завадили подати розгорнуту картину всебічної історії культурних регіонів. Однак гердерівські «Ідеї до філософії історії людства» — фундаментальне дослідження, де історія постає як динамічний прогрес людства шляхом складної взаємодії багатьох етнічних культур, які мають спільний корінь і спільну мету розвитку.

Мета розвитку суспільства — досягнення людством стану гармонії і досконалості, який Гердер пов’язував з пануванням гуманності — природної властивості людини. Наука і просвітництво допомагають прискорити цей процес.

Рух людства, його прогрес Гердер пов’язує з розвитком масштабів реалізації людських здібностей. Для Гердера, так само як і для Віко, однозначний історичний оптимізм ідеологів Просвітництва не притаманний. Упевненість у поступальному характері еволюції людства не виключає розуміння суперечливості суспільного розвитку, повсякденного прогресу. Головними детермінантами культурного прогресу людства, його причинами вважаються людські потреби, обставини і випадок. Вони обумовлюють появу і зміну тих чи інших суспільно-культурних форм. У становленні людської культури визначальну роль відіграють релігія і мова. Вони є водночас її результатом, формою і засобом існування.

Виникнення як релігії, так і мови Гердер пояснює природними причинами, а не втручанням Божественного промислу. Вони є об’єднуючими елементами культури, інструментом єднання людей. Наука, мистецтво, ремесло також вважаються Гердером внутрішніми природними силами розвитку людства.

Крім внутрішніх факторів виникнення і розвитку культури, Гердер вирізняє зовнішні. Останні пов’язуються з природно-кліматичними та географічними умовами життя народів. Багатоманіття способів життя, звичок, побуту, зовнішньої і внутрішньої будови людини, релігій і права, державно-економічних інститутів — пов’язується з впливом природи. Саме взаємодія внутрішніх і зовнішніх факторів становить сутність суспільного розвитку людства в цілому і конкретних народів зокрема.

Гердер і Віко заклали підґрунтя європейської традиції становлення власного культурологічного знання. Звернення як до емпіричного, так і до філософсько-історичного дослідження культури дозволило їм зробити грандіозну для свого часу спробу створити цілісні системи наукового знання про людину, її творчу взаємодію з природою, про культуру і цивілізацію як своєрідні форми людської життєдіяльності.

Гердерівські нариси світової культури — приклад осягнення історії людства з позицій порівняльно-історичного, натуралістичного підходів. Незважаючи на певний дидактизм, ідеї філософії історії Й. Г. Гердера зіграли непересічну роль у подальшому розвитку філософії культури, вплинувши на культурологічні погляди європейських романтиків (Ф. Шеллінґа, Ф. та А. Шлеґелів) та класика німецької ідеалістичної філософії Г. В. Ф. Геґеля.

У філософії Г. В. Ф. Геґеля (1770—1831) культура має всезагальний характер, представлена в єдиному процесі розвитку, історично, у зв’язку з осмисленням цілісності світу з взаємозалежними складовими — результатами і формами людської діяльності — наукою, мораллю і мистецтвом і, відповідно, — розумом, волею і почуттями. На думку філософа, абсолютна цінність культури полягає в розвитку всезагальності мислення. Геґель розглядає процес еволюції людської культури через еволюцію світового духу, який самопізнає себе, втілюючись в образах культури, що перебувають у діалектичній єдності, послідовно змінюючи один одного (східний, античний, християнсько-германський). Прилучення до культури окремого індивіда — це послідовні стадії його духовного розвитку — від чуттєвого осягнення світу до раціонально-логічного.