Розділ «Частина II. Українська культура ХІV - ХVІІІ ст. та європейський культурний простір»

Зародження національної культури. У добу Відродження розпочинається історичний процес формування націй та національних культур. Це виявляється в появі спільних рис духовного життя, особливостей психології, формуванні менталітету та самосвідомості народу. Зокрема, в Італії відбувався перехід літератури з латинської мови на народну італійську мову (уо1§аге), усвідомлювалися відмінності культури, формувалися її специфічні явища тощо.

Елітарність. Культура Відродження - це культура елітарна, яка сформувалася і розвивалася зусиллями нечисленного прошарку освічених, ерудованих, по-новому мислячих людей. їх ідеї не були до кінця осмислені сучасниками, вкорінені у суспільну свідомість, у якій продовжував домінувати середньовічний світогляд. Гуманістичні ідеї, ідеали та настанови знайдуть повне визнання в добу Нового часу.

3. Особливості культури Північного Відродження

З XV ст. ідеї Відродження поступово проникали у Францію, Англію, Нідерланди, Німеччину, Іспанію, де в той час відбувалася ломка традиційного середньовічного світогляду, поширювалися гуманістичні ідеї. Проте в цих країнах ренесансні ідеї потрапляли на грунт активної суспільної боротьби проти панування католицької церкви, Відродження там зливалося з реформаційним рухом.

УXVI ст. Європу охопила Реформація - релігійний та соціально-політичний рух, який відзначив перехід від Середньовіччя до Нового часу, спричинив суттєві трансформації традиційних настанов життя європейців. У витоків Реформації стояв німецький богослов М. Лютер, який 31 жовтня 1517 р. висунув 95 заперечень щодо продажу церквою індульгенцій. М. Лютер та його однодумці виступили за оновлення католицької церкви через повернення до ранньохристиянських основ, проти безмежної духовної і політичної влади Римського Папи, безсоромної розкоші, якою оточувала себе верхівка католицького духовенства. Послідовники М. Лютера поширювали його ідеї за межами Німеччини, переосмислювали їх та трансформували. Так, Ж. Кальвін поклав початок окремому напряму всередині реформаційного руху (кальвінізму), обґрунтувавши більш раціонально-прагматичний погляд на проблеми накопичення грошей, працьовитості і неробства тощо, запропонувавши свій варіант внутрішньої організації церкви.

Реформація призвела до церковного розколу і виникненню низки церков (лютеранська, кальвіністська, англіканська) та сект (баптизм, анабаптизм, адвентизм та ін.), що отримали назву протестантських. Протестанти переосмислили функцію церкви як єдиного засобу спасіння, висунувши доктрину спасіння вірою; заперечили роль священиків як посередників між людьми та Богом, вважаючи лише Біблію джерелом Божественної істини; переглянули сутність церковних таїнств, відмовилися від чернецтва і аскези, застосовували національні мови богослужіння, переклали на них Біблію, надали мирянам провідну роль у церковному управлінні та житті. Формування та поширення протестантизму в країнах Європи (Німеччина, Англія, Швейцарія, Нідерланди, Франція) призвело до переосмислення людського призначення на землі, особистого обов'язку і відповідальності, праці і збагачення, заможності і бідності, професіоналізму і репутації, честі і гідності тощо.

Вчення М. Лютера і новий устрій протестантських церков, де мирянам відводилася провідна роль, продемонстрували, що Реформація пов'язана з розпадом середньовічного суспільного ладу і поступовим звільненням європейської людини від влади церкви, перетворенням її на особистість, індивідуальність.

На Реформацію католицька церква відповіла Контрреформацією. Вселенський Тридентський церковний собор (1545-1563 рр.) проголосив реформаторів єретиками, які відійшли від Істинної Церкви і Бога. Спалахнули релігійні війни, які охопили Європу в XVI - першій половині XVII ст. (Варфоломіївська ніч у Франції, Нідерландська революція, міжусобна війна у Німеччині), загострилися конфлікти між протестантською Англією та католицькою Іспанією.

Таким чином, у добу Північного Відродження релігійна культура, поступаючись світській, не втратила своєї значущості. Проблеми релігії та віри гостро постали перед людиною того часу і стали причинами запеклої боротьби, ненависті, кровопролиття.

Актуальність релігійної проблематики і бурхливі суспільно-політичні події спричинили своєрідність розстановки сенсових акцентів у культурі Північного Відродження. Європейські мислителі-гуманісти виявляли особливий інтерес не стільки до античної спадщини, скільки до релігійно-етичної, суспільно-політичної проблематики, відгукуючись на проблеми сучасності. Питання релігійного, етичного та соціально-політичного характеру розроблялися такими мислителями, як Мор ("Утопія"), М. Монтень ("Досвіди"), Е. Роттердамський ("Домашні розмови"), У. фон Гуттен ("Листи неосвічених людей") та ін.

Особливостями Північного Відродження є: "духовне пробудження" людини через релігійне оновлення, завдяки переосмисленню взаємостосунків "людина - Бог"; заперечення ролі церкви як посередника між світом людським та божественним; актуальність морально-релігійних проблем; зосередженість на внутрішньому, духовному світі людини; містичне світовідчуття. Людина в культурі Північного Відродження не є центром світу і світогляду, вона осмислюється лише як частка мінливого неспокійного світу, проте частка важлива, сповнена напруженого духовного життя. Тому Північне Відродження позбавлене того оптимізму, віри в безмежні людські можливості, гармонійного світовідчуття, які характеризують культуру Італійського Відродження. Із цим пов'язані досить пізнє і нерівномірне поширення гуманістичних ідей, їх переосмислення і засвоєння на ґрунті середньовічних традицій, їх переплетіння з національною специфікою. Зважаючи на те, що реформаційний рух охопив різні верстви суспільства, пронизав культуру "по вертикалі", Північне Відродження позбавлене характеру витонченої елітарності, притаманної Італійському Відродженню.

Північне Відродження споріднюють з Італійським відходом (хоч і досить повільний) від феодалізму, зародження буржуазних суспільно-економічних відносин, секуляризація культури, поширення гуманізму, зростання самосвідомості особистості, розвиток національних культур.

Серед видатних гуманістів різних країн Європи слід назвати мислителя і письменника Б. Роттердамського, живописця А. Дюрера, поета К. Цельтіса, філософа, вченого Н. Кузанського, мислителя, художника і музиканта Р. Агріколу, письменника, сатирика Ф. Рабле, письменника і філософа М. Монтеня, мислителя і філософа Т. Мора, політика, філософа Ф. Бекона, драматурга і поета В. Шекспіра, письменника М. де Сервантеса та ін.

4. Мистецтво Відродження як втілення духовних ідеалів доби

Індивідуалістичні настанови, прагнення самовираження найяскравіше позначилися в італійському мистецтві. У цей час змінюються як соціальний статус митця, який втілює соціокультурний ідеал унікальної, вільної, універсальної особистості, так і ставлення до мистецької діяльності. У Середньовіччі праця митця не усвідомлювалась як унікальна, не відрізнялася від ремесел: мистецька діяльність здійснювалася в межах цехових об'єднань, де вона була повністю регламентована. У добу Відродження творчість перетворюється на індивідуальну діяльність. Новими формами об'єднання митців стають вільні академії, гуртки тощо.

Важливу роль у "звільненні" митців відіграв інститут меценатства і патронату. Якщо в Середньовіччі головними замовниками були церква, королі, феодальна верхівка, то в добу Відродження - не тільки церква, а й міська влада, заможні городяни.

Ренесансний світогляд утверджував пріоритет креативного начала, авторства. Для середньовічної свідомості художні твори - це варіанти праобразу, канону. Ренесансна культурна установка, навпаки, орієнтована на неповторність і унікальність твору, його оригінальність стає еквівалентом його художньої цінності. Починають цінуватися художня якість, майстерність, ім'я майстра, який отримує безмежну творчу свободу.

Ренесансна епоха створила передумови для виокремлення світу мистецтва в особливу сферу, однак живопис, музику ще називали наукою, що свідчило про неусвідомленість специфіки наукової і художньої діяльності.

Ренесансне мистецтво своїм змістом і формою орієнтоване на людину. Це виявляється у розширенні кола тем і образів: художники починають активно звертатися до світських сюжетів, образів реального світу, втілювати конкретні земні почуття й емоції людини. Оновлення образної сфери зумовило актуальність жанру портрета, сольних форм виконавства в музиці, розвиток світської тематики в літературі, особливу увагу до любовної лірики тощо.

У мистецтві Ренесансу зображення реального світу стає метою творчості. Головне призначення мистецтва - відтворення земної дійсності в усій її красі. Якщо у середньовічному мистецтві образи реальності позбавлені самостійної цінності, то Ренесанс культивував зображення речей, простору, форм, кольорів людського світу. Звідси - пріоритетне становище візуальних видів мистецтв (живопису, скульптури, архітектури). Навіть зображення релігійних сюжетів набуває повноти земних форм.