Розділ «Частина І. Феномен української культури та її генеза з давніх часів до Середньовіччя»

В основу типологізації світової культури може бути покладений, крім історичного принципу, ще парадигмальний принцип, згідно з яким розрізняють: первісну культуру, культуру прадавніх цивілізацій (східного та античного типу), середньовічну, культуру Відродження, Бароко, Просвітництва, XIX ст., сучасну культуру.

Сучасна наукова думка все частіше використовує регіональний принцип типологізації культури, де визначальною детермінантою є культурний регіон. Типологізація культур за означеним принципом дає системне бачення взаємозв'язку і взаємовпливу культур різних народів, розкриває їх самобутність і водночас їх єдність. Схожі природно-географічні умови й територіальні зв'язки забезпечують певну спорідненість культур народів, що населяють конкретний регіон. На основі регіональної типологізації можна виділити арабо-мусульманський, африканський, латиноамериканський, далекосхідний, європейський та інші культурні регіони. Регіональні культури меншого масштабу можуть входити до регіональних культур більшого масштабу. Так, культура українського народу є складовою слов'янської культури, яка у свою чергу є складовою культури європейської.

В основу типологізації культури може бути покладений і національний принцип, на основі якого у світовій культурі існує розмаїття національних культур: українська, вірменська, грузинська, німецька, французька, іспанська, японська, корейська, індійська тощо.

Згідно з релігійно-конфесійним принципом світова культура поділяється на християнську, ісламську, іудейську тощо.

Типологізація культури не обмежується сьогодні окресленими принципами, у її основу можуть бути покладені й інші, що підтверджує складність і розмаїтість світової культури.

Будь-який тип культури містить різні підкультури, які мають власні суттєві відмінності, що не суперечать головним ознакам цього типу. Внутрішня неоднорідність і диференційованість певного типу культури пізнається через поняття "субкультура". Наявність субкультур віддзеркалює складну структуру суспільства. Субкультура - утворення усередині панівної культури, що відбиває і необхідність, і потребу в культурному самовизначенні людей як членів конкретно окреслених соціальних груп з власними цінностями, ідеями, символами, нормами, звичаями, ідеалами, зразками поведінки. Серед видів субкультур певного типу культури можна назвати: етнічні, соціально-демографічні, професійні, релігійні тощо.

Субкультура характеризується відносною герметичністю, стійкістю і тривалістю, однак вона не намагається протистояти панівній культурі, сприяючи її еволюції. Вона певною мірою автономна, проте ніколи не претендує на те, щоб замінити собою домінуючу (панівну) культуру. Субкультура відбиває процес пристосування різних соціальних груп до панівних культурних норм, процес їх оновлення і збагачення. Існують такі субкультури, що претендують на універсальність, виходять за межі власного культурного середовища, сповіщають світу нові цінності і норми, прагнуть перетворити їх на загальнозначущі. Внаслідок цього субкультура перетворюється на контркультуру і намагається стати панівною (так, раннє християнство можна вважати контркультурою щодо панівної в епоху Античності язичницької культури).

3. Національна культура - складова світової культури

Світ культури, у якому існує людство, є складним і багатоманітним, тому світову культуру слід усвідомлювати як рівноправне співіснування культур усіх народів. Це співіснування побудоване на фундаменті взаємозбагачення різних національних культур, неприпустимості претензії на лідерство з боку окремої національної культури, визнанні загальнолюдської культури вищою за її різновиди через те, що вона їх об'єднує в єдине ціле та сприяє взаєморозумінню в наповненому суперечностями світі.

Проте в ситуації культурного розмаїття, історичного співіснування різних народів закономірно актуальним є питання щодо особливостей національних культур. Ознакою сучасності є визнання за кожною національною культурою права на відстоювання власної самобутності, самостійне існування й розвиток, а також визнання тенденції її зближення з іншими культурами.

Розмову про національну культуру слід починати з осмислення поняття "народ". Це поняття поєднує уявлення про такі соціальні групи, як плем'я, народність, нація. Зрозуміти, що об'єднує народ в єдине ціле, можна на основі історичного підходу, згідно з яким народ, тобто етнос, - це історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, які мають загальні стабільні риси, особливості культури, мови, усвідомлюють свою єдність, свій генетичний зв'язок з іншими представниками цієї самої групи та відмінність від інших. Людина сприймає себе нащадком попередніх поколінь, пам'ять про які передається в часі. Так формується історична спадкоємність, що й визначає цілісність народу-етносу. Важливо зазначити, що поняття "народ-етнос" є не тільки біологічним, а й соціальним, оскільки базується не на реальному генетичному зв'язку ("нащадок по крові"), а на самосвідомості людей (інакше це призводить до расистських спроб ділити людей на "щирих" і "нещирих" представників етносу).

Історичні умови, у яких існують народи-етноси, утворюють різні соціальні зв'язки. Це зумовлює появу етносоціальних спільнот - субетносів - неголовних етносі", які підпорядковані основному етносу (так, у складі українського народу є такі субетноси, як гуцули, лемки, бойки тощо). Тому народ як етносоціальна спільнота поєднує людей різного етнічного походження, оскільки об'єднуючі чинники не вичерпуються, як уже підкреслювалося, уявленнями про генетичну спорідненість.

Поняття "нація" в науковій літературі використовується в таких найбільш поширених значеннях.

По-перше, нація - це сукупність громадян держави, тобто це народ, який досяг певного рівня культурного розвитку й певного ступеня політичної організації. Він об'єднаний спільною мовою й культурними традиціями і організований в єдину державу. У такому розумінні нація -територіально-політична спільнота, синонім держави.

По-друге, нація - історично сформована стійка спільнота людей, для якої е характерним єдність економічного життя, мови, території, психологічних рис (національний характер, національна свідомість та ін.). У такому розумінні нація - соціально-історичне явище, яке виникає в період подолання феодальної роздробленості й зародження капіталізму, а держава як важливий чинник консолідації нації не є її обов'язковою ознакою.

Становлення більшості сучасних європейських націй пов'язане з переходом від феодальних відносин, що базуються на натуральному господарстві, до буржуазних, основою яких є ринкове господарство (доба пізнього Середньовіччя), у процесі чого формується національна самосвідомість, утворюється національна мова - у цілому національна культура.

Національна самосвідомість формується під час утворення національної держави (як це відбувалося в Західній Європі) або під час національно-визвольних рухів, коли керманичі суспільства звертаються до широких верств населення з ідеями національного визволення, національного єднання тощо (як це було, наприклад, в Україні).

Отже, національна самосвідомість обумовлюється почуттям причетності як до певної етнічної культури, так і до певної національної культури, які можуть не збігатися (наприклад, у багатонаціональних державах живуть люди різного етнічного походження - "канадські українці", "американські китайці", "французькі араби", "німецькі турки" тощо). Національна самосвідомість - це усвідомлення представниками нації себе єдиною цілісною спільнотою в системі національних відносин на основі сукупності національних цінностей, уявлень, традицій тощо. Національна самосвідомість також може бути визначена як самовизначення людини в системі національних відносин, утвердження себе як носія національних цінностей, мови, традицій та ін.

У процесі утвердження й усвідомлення національно-культурної окремішності найголовнішу роль відіграє мова. Вона є основою мовлення, фундаментом людської комунікації, засобом передавання думок, сукупності знань і уявлень людей про світ. Національна мова є явищем історичним. її виникнення і становлення пов'язані з епохою утворення націй.

Мова як фундамент і ознака національної культури постає у двох формах - усній і писемній.