Розділ «Частина І. Феномен української культури та її генеза з давніх часів до Середньовіччя»

Культурна самоідентифікація передбачає єднання людини з історично-культурним минулим спільноти, до якої вона себе відносить (до етносу, нації). Сучасна наукова думка розглядає культурну самоідентифікацію як безумовну потребу. Нереалізованість цієї потреби призводить до неможливості повноцінного становлення людини як особистості, формування власного світогляду і системи цінностей, відчуження людини і світу, деперсоналізації, маргіналізації, формування так званих "втрачених поколінь", що позбавлені зв'язку зі своїм історичним минулим.

Новаторство і традиції - важливі умови розвитку культури. Культура містить як стійкі елементи, так і такі, що змінюються. Усталеність у культурі - це традиції. Завдяки їм елементи культурної спадкоємності - ідо, цінності, звичаї, обряди, засоби світосприйняття - зберігаються і передаються від покоління до покоління, унаслідок чого засвоюється досягнутий людством досвід, випробувані часом норми культури.

Система традицій відображає цілісність і сталість суспільного організму. Кожне нове покоління засвоює ті культурні надбання, які були здобуті його предками, використовує їх як основу для створення нових цінностей. Зв'язок між культурами минулого і сучасного, використання здобутків цих культур визначаються поняттям "спадкоємність". Спадкоємність у системі культури реалізується за допомогою спеціальних носіїв, до яких належать фольклор, писемність, історичні пам'ятки, і закладів - музеїв, бібліотек тощо.

Спадкоємність - не просто запозичення й використання досвіду, досягнень певних культур. Вона передбачає критичне ставлення, оцінку, творче оновлення, тобто усвідомлену дію щодо культури минулих і сучасних часів. Це означає, що культура не може існувати без оновлення - новації. Усвідомлюючи й переосмислюючи накопичене, мислитель, митець, учений і винахідник творять нові цінності, збагачують світ людської культури. Кожна новація в культурі перевіряється часом, по-новому оцінюється кожним наступним поколінням людей.

Культура має велике значення для життя суспільства й людини та виконує різноманітні функції, основними з яких є соціально інтегруюча, виховна, консолідуюча, а також акумулятивна (накопичення досвіду). Культура - продукт спільного існування людей - передбачає досягнення загальних цілей і вирішення спільних завдань. У процесі колективної життєдіяльності люди накопичують певний соціальний досвід існування та спільного розв'язання безлічі проблем, які постають перед ними. Суспільство живе в постійно мінливих природних і, особливо, історичних умовах. Воно повинно адаптуватися до цих змін, оновлювати набір засобів і продуктів життєдіяльності, форм соціальної організації і взаємодії, постійно вдосконалювати їх. Отже, соціальний досвід стосується відтворення як традицій колективного життя, так і засобів самовдосконалення форм життєдіяльності.

Накопичення соціального досвіду - це відбір найбільш придатних зразків (як утилітарно, так і за своїми соціальними наслідками), кращі з яких залишаються в пам'яті людей як культурні цінності. Цю функцію можна назвати змістовно-ціннісною - за її допомогою викристалізовуються базові основи спільного життя людей, народжуються еталони ціннісних орієнтирів.

Виокремлюють також організаційно-регулятивну функцію культури. Для спільної життєдіяльності людям необхідно самоорганізовуватися, об'єднуватися в територіальні й функціональні групи, домовлятися про заходи діяльності в цих групах, узгоджувати їх між собою, виробляти загальні правила взаємодії всередині цих груп і між ними. Усе це певною мірою стосується як економіки, політики, релігії, науки, мистецтва тощо, так і побутових форм існування людей (сім'я, сусідство та ін.). Тому історично склалося багато форм соціальної організації та регуляції, що доповнюють одна одну: родинні, етнічні, територіально-господарські, конфесійні, політичні, станові, професійно-корпоративні.

Важливою соціальною функцією культури є комунікативна, яка спрямована на забезпечення багатогранності спілкування людей, дає можливість обмінюватися не тільки результатами діяльності людей, а також інформацією про них, знанням, досвідом. Завдяки цій функції людина пізнає світ, дістає інформацію як основу будь-якої діяльності.

Тісно пов'язана з попередньою трансляційна функція культури. Вона забезпечує спадкоємність людського досвіду внаслідок того, що культура не успадковується людиною генетично. Прилучення індивіда до культурного досвіду передбачає засвоєння цінностей, норм, традицій, звичаїв, обрядів тощо. Всі вони навчають людину найбільш загальним виявам життя в цьому суспільстві, передають їй найбільш загальні цінності.

Синтезуючою функцією культури є людинотворча, у якій поєднані всі перелічені функції.

Соціальні функції культури багато в чому визначають не тільки темпи соціального розвитку, а й його зміст і спрямованість.

Світова культура як єдиний культурний потік від прадавнини до наших днів, від Сходу до Заходу, від Півдня до Півночі віддзеркалює складність і різноманіття людського світу. Визнання феномену "світова культура" не заперечує осмислення явища культури як злиття в єдине ціле різних самобутніх типів культури, які мають особливі ознаки та знаходяться в діалозі і взаємодії.

Сучасна культурологія визначає таку періодизацію історії культури:

- первісна культура (до 4 тис. до н. е.);

- культура Давнього світу, яка охоплює культуру Давнього Сходу і культуру Античності (4 тис. до н. е. - V ст. н. е.);

- культура Середніх віків (У-XV століття);

- культура Відродження, або Ренесансу (ХІУ-ХУІ століття);

- культура Нового часу (кінець XVI ст. - початок XX ст.);

- культура Новітньої доби (XX ст. - початок XXI ст.). Головною особливістю періодизації історії культури є виокремлення доби Відродження як самостійного періоду розвитку культури, у той час як в історичній науці ця доба належить до пізнього Середньовіччя.

Відповідно існують такі історичні типи культури: первісна; культура давніх цивілізацій; середньовічна; культура доби Відродження (Ренесансу); культура Нового часу і сучасна. Необхідно зазначити, що цей принцип історичної типологізації зародився в руслі європейської культури і відбиває уявлення, щодо її походження та розвиток і значення у всесвітньому культурному процесі. Означений підхід до типологізації світової культури базується на ідеї європоцентризму, а його трансляція на всі неєвропейські народи, звичайно, має певну некоректність щодо осмислення їхнього історико-культурного розвитку.