Розділ «Тема 15. Українська культура часів незалежності»

Сповненою різноспрямованих тематичних, образних, жанрових, стильових і мовних пошуків є вітчизняна поезія. Вільні від змістовних і стилістичних кліше, насичені громадянським пафосом твори Я. Мовчала, І. Драча, Д. Павличка та особливо останній прозовий твір Л. Костенко "Записки українського самашедшего" спираються на українські духовні джерела, привертають увагу до проблем духовного зубожіння та стверджують високе громадянське покликання сучасної людини.

Сучасна література поповнилася новими жанрами - фентезі (Л. Пагутяк, М. та С.Дяченки), соціальним романом (Ю. Андрухович), молодіжною повістю і романом (С. Жадан), трипером (Л. Дереш) тощо. Єксперименталізм, епатажність, новаторство - характерні риси творчості митців середнього та молодшого покоління - В. Герасим'юка, С. Процюка, Ю. Андруховича, і. Малковича, В. Неборака, Ю. Гудзя, С. Жадана та ін.

Особливо значущою в художній панорамі сьогодення є публіцистика. І.Дзюба, Є. Сверстюк, В. Яворівський, І. Драч, О. Забужко, Ю. Андрухович піднімають питання буття української мови та проблеми відродження духовності, мети буття української спільноти, збереження вітчизняної культурної спадщини тощо.

Постмодернізм в українській літературі репрезентовано творчістю Ю. Іздрика, Т. Прохаська, О. Забужко, С. Жадана, А. Бондаря, В. Цибулька, груп "Бу-Ба-Бу" та "Київська іронічна школа" (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерев'янський). їх вирізняє дух всеохоплюючої іронії, тяжіння до видовищного поетичного шоу - маскараду, карнавалу "кітчевість", використання сленгу та різномовність, нівелювання власного авторського слова за допомогою цитат Ь ранах творів, а також певна пародійність і критичне ставлення до здобутків класичної літератури. Герої постмодерністських опусів Ю. Іздрика, В. Діброви, С. Жадана - маргінальні особистості, які втратили зв'язки із соціумом і не відчувають у них потреби.

Одвічна значущість жіночого начала в українській культурі, притаманна їй екзекутивність відбилися в новій для вітчизняної літератури "жіночій" прозі та поезії М. Савки, М. Кіяновської, Б. Матіяш, Є. Кононенко, М. Матіос, Л. Гонтарук, І. Роздобудько, О. Забужко. Розвиток дитячої літератури пов'язаний із творчістю Р. Скіби, І. Андрусяка, І.Роздобудько, І. Малковича, Ю. Вінничука, І. Калинця та ін.

Здійсненню творчих задумів українських композиторів суттєво перешкоджають ускладнення діяльності театрів, філармоній, нестача нотних видань, фірмового аудіозапису нових творів. Міцною опорою для митців у цей час стали національна музична скарбниця, давні традиції духовної музики та фольклор. Одвічні традиції духовності виявилися у відродженні інтересу до релігійної тематики у творчості Л. Дичко, В. Камінського, М. Скорика, І. Щербакова, В. Рунчака, Є. Станковича, Ю. Ланюка, В. Степурка. Повернення до первинних цінностей української нації закарбовує поєднання релігійної та історичної тематик у творах В. Птушкіна, Є. Станковича та ін. Сучасне осмислення фольклорної спадщини пронизує твори Ю. Ланюка, О. Яковчука, Я. Лапинського, В. Губи.

У жанровому колі сучасної вітчизняної музики зберіг значущість жанр симфонії, до якої (часто в синтезі із жанрами ораторії, кантати, меси, балету тощо) звертаються Л. Колодуб, Є. Станкович, В. Золотухін, В. Губаренко, І. Щербаков. У площині камерної, зокрема програмної, музики інтенсивно працюють В. Сильвестров, С. Станкович, Л. Колодуб, В. Камінский, М. Скорик, І. Карабиць, В. Губа, В. Золотухін та ін. Новаційність і експериментаторство формують потяг С. Зажитька, М. Ковалінаса, О. Козаренка, Ю. Ланюка, К. Цепколенко до "розмивання" жанрових меж, оновлення мови музики, синтез видів мистецтв та створення атмосфери інтелектуальної гри.

Потреба у певній творчій мобільності, з одного боку, а з другого - зосередженість на змалюванні емоційно-почуттєвого життя людини зумовили особливу увагу до жанру камерної опери у творчості

B. Губаренко, К. Цепколенко, О. Козаренка. Філософське осмислення реалій дійсності та історії відобразили масштабні оперні полотна Л. Колодуба, В. Губаренко, М. Скорика.

Сучасний український балет також тяжіє до національно-історичної тематики" Це відбивають твори Є. Станковича та О. Козаренка.

Сучасний вітчизняний театр вирізняється наявністю різних типів театру ("салонного", демократичного, елітарного та "неофіційного" - альтернативного), численністю студій, "малих сцен", експериментальних, камерних, антрепризних театрів. Вони є мобільними, вільними в доборі репертуару, орієнтовані на малу аудиторію тощо. У пошуках нових шляхів розвитку театру рушійну роль відіграють представники старшого режисерського покоління - В. Грипич, C. Данченко, Ф. Стригун, Е. Митницький, О. Барсегян, В. Малахов, та середнього і молодшого - І.Борис, С Мойсеєв, В. Денисенко, П. Ластівка, А. Жолдак, В. Більченко, А. Віднянський, Д. Лазорко, Ю. Одинокий, Д. Богомазов, В. Кучинський та ін.

Із початку 1990-х років вітчизняний театр спрямовується на нове осмислення світової класики. Характерні тенденції сучасного вітчизняного театру - першість режисерського бачення твору, орієнтація на оновлення репертуару та тяжіння до експерименту - відбилися в індивідуалізованих інтерпретаціях світового драматургічного доробку. Так, у постановках А. Жолдака, А. Літка, С. Мойсеєва, Р. Стуруа, Ю. Одинокого на перший план часто виходять принципи постмодерністської естетики, засоби виразності театру екзистенціалізму, театру абсурду та ін.

Національний театр звертається до драматургії! Карпенка-Карого, М. Старицького, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, Лесі Українки, Т, Шевченка та ін. Класика набуває нових інтерпретацій у виставах режисерів С. Мойсеєва, Ю. Одинокого та ін. Осягаючи значення національного художнього доробку, режисери С. Пасічник, Л. Садовський та інші повертають до життя твори В. Винниченка, М. Куліша та багатьох інших вітчизняних драматургів. Нові реалії суспільного життя спонукали сучасних митців (В. Босовича, Я. Стельмаха, О. Ірванця, О. Погребинської, Н. Ворожбит та ін.) до активної роботи зі створення нової драматургії.

На вітчизняну драматургічну спадщину орієнтується і ляльковий театр. Прагнення повернутися до національних витоків позначилося у відродженні традицій вертепного театру.

Опора на народні джерела спонукає митців поєднати фольклорні та професійні начала театру. Дух єднання фольклорних і професійних здобутків пронизує діяльність Центру сучасного мистецтва "Дах" (на чолі з В. Троїцьким), фестиваль музичних перформансів та інсталяцій "Новий звук", фестивалі "Курбалесія" та "Тижні німецької культури".

Обмежені увага та фінансування з початку 1990-х років спричинили руйнацію системи кінопрокату, повне "мовчання" вітчизняних студій кінематографу та насичення кінематографічного простору Іноземною продукцією не завжди високої художньої цінності.

Плідною опорою для відродження українського кіномистецтва на межі ХХ-ХХІ ст. стало осмислення історичного шляху української спільноти (у стрічках Ю. Іллєнка, М. Мащенка, О. Саніна, О. Янчука). Тема значущості духовних цінностей та згубності їх втрати - провідна у фільмах В. Тихого, А. Бенкендорфа, Є. Нейман, І. Волошина. Осмисленню реалій сучасного життя присвячено стрічки О. Кірієнка та О. Шатро.

Жанрове розмаїття стрічок (Р. Балаяна, О. Кірієнка та ін.), представлених на фестивалях "Кіно-Ялта", глибина та масштабність осягнення сучасних суспільних проблем продемонстрували, що українське кіно долає кризові явища. Значні досягнення вітчизняного кінематографу, зокрема короткометражного, засвідчують іноземні нагороди українських кіномитців (зокрема, К. Муратовой С. Лозницї).

Різноспрямованість творчих пошуків у останні роки відбивають фільми М. Вроди, С. Буковського, К. Муратовой М. Кондратьєвої. Доробок української анімації поповнили фільми О. Педана, С. Коваля, Е. Кірича.

Сучасне українське образотворче мистецтво - барвистий світ індивідуальних стилів. До відродження традицій сакрального живопису тяжіють Т. Недошовенко, М. Химич, Н. Бондаренко та ін. Біблійні та міфологічні теми насичують твори живописців О. Жолудя, В. Грицаненка, О. Поступного, графіків А. Чебикіна, В. Ігуменцева та ін.