Розділ «Тема 15. Українська культура часів незалежності»

Сфера культури реформується відповідно до концепції державної культурної політики - до розроблених і затверджених регіональних програм розвитку культури, у яких передбачено комплекс заходів щодо забезпечення повноцінного функціонування клубних закладів. На сьогодні в Україні на їх базі діють понад 90 тис. аматорських колективів (понад 20 тис. з них мають звання "Народний" та "Зразковий"), у репертуарі яких - класичні та сучасні твори українських і зарубіжних авторів, фольклор.

У 1990-х роках зменшилася кількість бібліотек, скоротилися їх фінансування та фонди. Ситуація змінюється завдяки Державній програмі розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. та постановам Кабінету Міністрів України "Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками", "Національною програмою збереження бібліотечних і архівних фондів", програмі створення загальнодержавної цілісної автоматизованої інформаційно-бібліотечної системи.

У 90-х роках XX ст. державна книговидавнича галузь і система книготоргівлі України не змогли швидко пристосовуватись до нових економічних реалій через відсутність досвіду роботи в умовах ринкової конкуренції та зниження інтересу читачів. Ліквідація в 1992 р. державного об'єднання "Укркнига" активізувала видання і продаж комерційної книгопродукції, дала імпульс створенню багатьох малих недержавних видавництв, приватних книготорговельних фірм, поліграфічних підприємств тощо, зорієнтованих на видання та завезення в Україну російськомовної, переважно розважальної та довідкової, літератури.

Завдяки конкурентоспроможності і мобільності у висвітленні подій та суспільної думки поширилися і набули впливовості неформальні періодичні видання: львівські газети Товариства Лева "Поступ", "Ленінська молодь" (з 1990 р. - "Молода Галичина") та часопис "За вільну Україну", крайової організації Рух - "Віче" та "Народна газета", друкований орган Товариства української мови ім. Т. Шевченка, газети "Просвіта", "Літературна Україна", журнали "Поріг" (Кіровоград), "Борисфен" (Дніпропетровськ), "Тернопіль" (Тернопіль), а також періодичні видання громадських об'єднань і партій ("Золоті ворота" товариства "Україна", "Державність" Української республіканської партії, "Демократ" Демократичної партії України, "Час" Народного руху України). Видавничу діяльність розгорнули громадські та наукові товариства, відновлено видання періодичних збірників із різних галузей науки (у Харкові відновлено видання "Збірник Харківського історико-філологічного товариства" та журналу "Чумацький шлях", у Львові Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка відновило "Записки НТШ").

Завдяки діяльності Спілки письменників України та її періодичним виданням (газета "Літературна Україна", часописи "Вітчизна", "Дзвін", "Київ", "Березіль", "Дніпро", "Всесвіт", "Слово і час", "Український історичний журнал", "Народна творчість і етнографія", тижневик "Україна" та щоквартальник "Пам'ятки України") відбулося повернення українській спільноті забутих імен діячів культури. Газета "Літературна Україна" започаткувала рубрику "Сторінки призабутої спадщини", де було надруковано твори А.Лепкого, Г. Чупринки, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, Г. Михайличенка, В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. У тижневику "Україна" було оприлюднено мистецтвознавчі розвідки, присвячені творчості А£ Бойчука, Н. Онацького, О. Заливали, І. Марчука, А. Антонюка, Ф. Гуменюка та ін. Журнал "Пам'ятки України" започаткував публікації історичних досліджень М. Брайчевського, Я. Дашкевича,

Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка, часопис "Жовтень" ("Дзвін") - публікацію "Історії запорозьких козаків" Д. Яворницького. У часописі "Київ" опубліковано "Спомини" М. Грушевського, Археологічна комісія при Академії наук України підготовила до видання його "Історію України-Русі".

Важливе значення для сучасного українського суспільства мало видання творів сучасних та раніше заборонених українських письменників - Ю. Щербака, І.Драча, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, М. Вінграновського, В. Дрозда, Р. Федорова, Р. Іваничука, М. Руденка, І. Дзюби, а також письменників української діаспори Є. Маланюка, Т. Осьмачки, І. Багряного та ін., а також О. Теліги, О. Ольжича,

За роки незалежності поширилися культурні контакти України з різними країнами. У процесі активного входження української культури у світовий культурний простір значну роль відіграли численні громадські організації, різноманітні національно-культурні об'єднання та фонди (український фонд "Відродження", благодійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України, Український фонд підтримки культури, фонди ім. М. Грушевського, "Центр сучасного мистецтва", "Деметра", "Мистецьке березілля", фонд розвитку історичних досліджень та ін.).

Приклад активної культуротворчої діяльності за умов сьогодення надає Український центр духовної культури - науково-методичний і культурно-просвітницький заклад, який об'єднує фахівців з історії, філософії, соціології, права, народознавства, визначних діячів літератури і мистецтва. При центрі діють "Літературна світлиця", "Музична вітальня", літературно-музичний театр "Біля Святої Софії", дискусійний клуб "Інтелект України. Проблеми пошуку оптимальних форм розвитку демократичного суспільства". Центр видав унікальні літературні серії - "Духовні скарби України" (у 50 т.), "Український історичний роман" (у 30 т.), "Українська соціологічна думка" (у 15 т.), "Історія релігії в Україні" (у 10 т.).

Активне входження України в глобалізаційні процеси пов'язане із необхідністю осмислення світового культурного доробку, зокрема сучасного. Однак сьогодні американізація, вестернізація, наступ "кітчевої" масової культури призвели до насичення українського художнього простору продукцією "низького ґатунку". її нестримне, агресивне поширення значною мірою містить загрозу деформації національної системи цінностей та виявлення її в мистецтві.

2. Українське мистецтво кінця XX - початку XXI ст.

Різноспрямовані та неоднозначні духовні пошуки українства на межі ХХ-ХХІ століть яскраво втілилися в художній сфері. Притаманні попередній добі єдність, стабільність ідеологічно забарвлених художніх принципів змінилися розмаїттям і новаційністю, державні форми організації мистецького життя - новими недержавними формами (товариство "Шлях", літературні об'єднання "Бу-Ба-Бу", "Нова дегенерація", творча корпорація "Лір-Артіль", мистецько-літературні об'єднання "Січкарня" і "Трипілля", спілка критиків та істориків мистецтва тощо). Фінансова незалежність художнього життя зумовила й виникнення недержавних засобів масової інформації, вільних у виборі власних художніх і комерційних пріоритетів.

Змінилися й форми функціонування мистецтва. Мобільність, динамічність культурних процесів і водночас втрата регулярної фінансової підтримки спричинили особливу актуальність і численність фестивалів. Резонансні літературні фестивалі ("Нові імена", "Зоряний міст", "Гранослов", "Харківська барикада" та ін.), конкурси на здобуття літературних премій ("Коронація слова", Національна премія України ім. Т. Г. Шевченка, премії ім. Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького та ін.) актуалізували українське літературне слово та сприяли відновленню зацікавленості читацького загалу до нього. Такими самими актуальними є й музичні фестивалі: "Київ-Мшік-Фест", "Контрасти", "Музичні прем'єри сезону", "Два дня і дві ночі", "С. Рахманінов та українська культура", "Харківські асамблеї" тощо, які відновлюють значущість класичного доробку та презентують новітню українську музику.

Насичену атмосферу спілкування, зокрема міжнаціонального, створюють театральні ("Золотий лев", "Київська парсуна", "Березіль", "Сучасна українська драматургія") та кінематографічні ("Молодість", "Харківський бузок", Міжнародний Київський кінофестиваль та ін.) фестивалі. Втілення сучасних провідних художніх тенденцій - тяжіння до синтезу мистецтв, опора на фольклорні джерела та водночас орієнтація на масового споживача - притаманно фестивалям "Країна Мрій", "Гаївки", "Рок-січ", частково - "Kharkiv Za Jazz Fest".

Суттєво змінилися принципи оцінювання мистецтва. На перший план вийшли не власне художні, а економічні критерії, що приводить до свідомої комерціалізації мистецтва, орієнтації митців на фінансовий успіх навіть за умов відвертої розважальності, концептуальної, змістовної "заниженості" та свідомого "спрощення" засобів виразності.

Сучасне вітчизняне мистецтво сповнено потужним тяжінням до активного діалогу зі світовим художнім доробком, творчих пошуків у сфері мови мистецтва, засобів його виразності, опанування художніх новацій, таких як електронна музика, хепенінг, перформанс, флуксус, реаліті-шоу, а також комп'ютерні та 30-технології. Зворотною стороною цього процесу стало насичення художнього простору творами "кітчевого" характеру, а також жанрами трилеру, блокбастеру, "мильної опери", численними течіями молодіжної музичної субкультури тощо. їх інколи сумнівна художня та змістовна цінність містить загрозу зниження рівня художніх потреб суспільства та деформації національної системи цінностей.

Останнім часом поглиблюється розшарування художньої культури на елітарну, що позиціонує себе як атрибут високого соціального статусу або мистецтво для "інтелектуалів", та масову, яка тяжіє до "спрощення", інколи примітивізації світоглядних настанов.

Актуальність відродження національної художньої спадщини відбивається у намаганні відтворити художніми засобами проблеми консолідації та самоідентифікації української спільноти, осмислити своєрідність її історичного шляху. Мистецька "аура" сьогодення збагатилася художнім доробком, що не відповідав офіційній радянській ідеології і тому примусово був вилучений із художнього життя - творами В. Винниченка, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, В. Стуса, музичним авангардом 1960-1970 рр. - творами В. Сильвестрова, Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Загорцева та ін. Повернення до національних витоків і досягнень звернуло митців до традиційної народної культури, національної системи цінностей. Однак останнім часом з'явилося й чимало творів, у яких національне начало подається крізь призму спекулятивності та кон'юнктурності, у штучно "зниженому" та "спрощеному" змалюванні.

Українська література межі ХХ-ХХІ ст. - строката панорама стилів, жанрів, традицій та новацій, що складається на перехресті творчої діяльності декількох поколінь митців. Старше покоління, яке презентують Б. Олійник, Ю. Мушкетик, П. Загребельний, Р. Іваничук, Є. Гецало, О. Гончар, А. Дімаров, Ю. Щербак, В. Яворівський, І. Чендей, В. Дрозд, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, С. Сапеляк та ін., тяжіє до збереження традицій вітчизняної літературної творчості. Молодше покоління спрямоване переважно на оновлення образності та тематики, осмислення складного та неоднозначного буття сучасної молодої людини, зміни її ціннісних орієнтирів, частково - на тотальне оновлення літературної мови. Такими є творчі пошуки А. Куркова, Ю. Андруховича, О. Лишеги, В. Неборака, О. їрванця, Ю. Іздрика, Б. Жолдака, О. Забужко, С, Жадана, К. Москальця, Ю, Винничука, П. Прохаська, С. Андрухович, Є. Кононенко та ін.

Надзвичайної актуальності в цей період набули глобальні проблеми духовного життя - осмислення специфіки українського менталітету, повернення до національних духовних здобутків, осягнення значущості виховання та соціалізації людини. Відгукуючись на ці духовні запити, українські літератори Р. Іваничук, М. Вінграновський, П. Загребельний та інші звертаються до історичної, патріотичної тематики. Потреба в переосмисленні історичних подій активізувала увагу до тих сторінок вітчизняної історії, що тривалий час були "закритими" для широкого загалу Одна з них - тема Голодомору, якій присвячено збірки документів, матеріалів, твори А. Дімарова та ін.