Розділ «Тема 14. Культура України XX ст.»

З 1929 р. у США жив І.Авраменко - засновник української народної хореографії, організатор понад 50 ансамблів, що діяли по всій країні, видатний популяризатор українського народного мистецтва. 1934р. танцювальний ансамбль під його керівництвом (близько 300 осіб) виступив у Метрополітен-опера у Нью-Йорку. Митець ініціював створення школи народних танців та студії звукових фільмів у Нью-Йорку.

Заслуговують на увагу філософські розвідки українських учених-емігрантів, зокрема Д. Чижевського. Визнаний у філософських колах XX ст. як один із найавторитетніших серед емігрантів-філософів зі Східної Європи, він уперше здійснив систематизацію історико-філософських процесів в Україні, відкрив феномен українського бароко та дослідив сутність українського барокового мислення. Великий внесок у розвиток національної філософської думки зробили М. Шлемкевич, який у своїх дослідженнях простежив історію розвитку української особистості від Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка до XX ст., захоплювався тлумаченням феномена людини; О. Кульчицький, наукові інтереси якого були пов'язані з осмисленням історії і культури України, проблемами української ментальності та сутності людської особистості; І.Лисяк-Рудницький, який присвятив свою наукову діяльність філософським розвідкам української національної ідеї, до сфери інтересів якого входило питання історії становлення і розвитку національної самосвідомості; В. Олексюк, який зосередив увагу на проблемах специфіки українського національного характеру, сутності української нації, визначення її християнської природи.

Одним із найвидатніших представників української культури за кордоном був І.Огієнко - вчений, педагог, державний діяч, православний митрополит, історик та ін. Складно сказати, у якій сфері своєї діяльності він залишив найпомітніший слід. Відомі його праці з мовознавства "Чистота і правильність української мови" (1925 р.), "Сучасна українська літературна мова" (1936 р.), з історії релігії "Українська церква" (1942 р.), з історії культури "Українська культура" (1918 р.), "Князь Костянтин Острозький і його культурна праця" (1958 р.) та ін. Переважна більшість його доробку й донині залишається за кордоном і не досліджена.

Окремо необхідно підкреслити досягнення української вищої школи за межами України. Вона виконувала завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які б забезпечували збереження та продовження національної культурної, у тому числі освітянської традиції. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундатором була Спілка українських журналістів і письменників, співзасновниками - С. Дністрянський та М. Грушевський у першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. З 1922 р. почала працювати Українська господарська академія в Подсбрадах (Чехословаччина). її структура складалася з трьох факультетів: агрономічно-лісового, економічно-кооперативного, інженерного, а кількість студентів досягала 600.

1932 р. на її основі було створено Український технічно-господарський інститут заочного навчання. У 1920-1930-х роках у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, очолюваний істориком української літератури Л. Білецьким, у якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти.

1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету {Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський) заснували Українське історико-філологічне товариство, яке об'єднало дослідників історії України, української історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.

Важливим культурним центром української еміграції був заснований 1926 р. у Берліні Український науковий інститут на чолі з українським істориком Д. Дорошенком. З 1932 р. і до Другої світової війни ним керував філософ та історик культури І.Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, філософ Д. Чижевський та ін.

Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Т. Шевченка як спадкоємця заснованої 1873 р. у Львові дослідницької установи з тією самою назвою. У 1947 -1951 рр. президія товариства перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де розташовується й дотепер.

Українська діаспора зробила все можливе для збереження вітчизняної культури і збагачення її спадщини. У сучасному світі з його глобалізацією, інтеграцією, стандартизацією культурного життя переважна частина українських громад за кордоном намагається зберігати самобутні традиції, багатовікові культурні надбання українського народу, використовувати в громадському житті ті переваги, що їм надає їх належність до українства.

Таким чином, особливості української культури XX спи зумовлювалися значущістю політичної та економічної сфер суспільного життя. Визначальна роль політичного чинника в розвитку української культури спричинила відповідність його періодів до періодів суспільно-політичної історії.

Культурне життя початку XX ст. відзначено як збереженням національних традицій, так і долученням до доробку інших національних культур, сповнено суперечностей, досягнень та втрат.

Розвиток культури радянської України визначався культурною політикою СРСР. Основними відмінностями української радянської культури були закритість; класовий характер; ідеологічна спрямованість; партійно-державна підпорядкованість; реалізація завдань культурної революції; уніфікованість (становлення інтернаціональної, соціалістичної за змістом та національної за формою культури);русифікація. Це відбивалося в мистецтві того часу, яке згідно з методом соціалістичного реалізму оспівувало радянську людину, її героїзм, досягнення радянської влади та водночас зберігало національні художні традиції.