Розділ «Тема 14. Культура України XX ст.»

На початку війни, намагаючись викликати піднесення патріотичних настроїв народу, радянська влада послабила ідеологічний контроль і всіляко експлуатувала ідею українського національного патріотизму, за який переслідували в довоєнні часи. Умови війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР та УРСР зменшити тиск на українське національно-культурне життя, пропагувати тезу державності України - формально Україні було надано право на зовнішні відносини із зарубіжними країнами. Було введено урядову нагороду за бойову доблесть-орден Богдана Хмельницького - національного героя України.

У часи війни в тилу понад 70 евакуйованих з України наукових та навчальних закладів працювали над розробкою важливих наукових проблем для оборони і займалися підготовкою спеціалістів. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання на чолі з Є. Патоном впровадили нові методи електрозварювання у виробництво танка Т-34 та авіабомб; працівники Харківського інституту переливання крові забезпечували фронт консервованою кров'ю; в Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О. Богомольця відкрили препарат для швидкого загоєння ран тощо. Велике моральне значення мала діяльність українського письменництва, зокрема, твори О. Довженка "Ніч перед боєм", Ю. Яновського "Земля батьків", В. Сосюри "Любіть Україну", П. Тичини "Голос матері", М. Рильського "Слово про рідну матір" та ін. Близько 350 музичних творів написали в евакуації композитори України, серед яких кантата-симфонія "Україно моя" А. Штогаренка, "Український квінтет" Б. Лятошинського та ін. Діяли 42 українські театральні колективи, створювалися художні та хронікально-документальні фільми.

Наприкінці Другої світової війни остаточно завершилось об'єднання українських земель у складі УРСР. Українська спільнота сподівалася, що перемога змінить духовну ситуацію в країні, припиняться політичні переслідування, будуть створені сприятливі умови для розвитку національної культури. Проте після короткотривалого "перепочинку" відновився тотальний контроль над діяльністю і думками населення УРСР.

Розгромна доповідь секретаря ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданова про "занепадницьку" творчість А. Ахматової та М. Зощенка ознаменувала початок нового загострення відносин між суспільством і владою: регулярно розпочиналися кампанії проти "космополітизму", "націоналізму", "низькопоклонства перед Заходом" тощо. Свідченням цього є постанови ЦК КПУ "Про перекручення та хиби в "Нарисі історії української літератури"", "Про журнали "Перець" і "Вітчизна"", "Про репертуар драмтеатрів України"; "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії АН України", а також рішення пленуму Спілки письменників про "буржуазно-націоналістичні помилки" М Рильського, Ю. Яиовського, і. Сетенка, П. Ланча (за їхні патріотичні твори, опубліковані ще в роки війни). У 1948-1949 рр. розпочалася всесоюзна кампанія проти "безродних космополітів", якими виявлялися переважно єврейські письменники та критики (чимало з них арештовано і розстріляно); 1951 р. розпочато кампанію обвинувачення митців в українському буржуазному націоналізмі (композитора К. Данькевича за оперу "Богдан Хмельницький" та поета В. Сосюри за вірш "Любіть Україну").

Перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович 1947 р. ініціював перевірку роботи Інституту історії АН України, групу науковців якого за працю "Нариси історії України" обвинуватили у відході від більшовицького принципу партійності, антинауковості, висвітленні історії України ізольовано від історії Росії. Послідовне відстоювання партією та владою монополії на визначення пріоритетних напрямів розвитку наукових досліджень та тотальний ідеологічний контроль виявлялися також в організації широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які були розгорнуті у 1940-х -1950-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук (1948 р.), на якій гостро критикували генетику, внаслідок чого було завдано великої шкоди сільському господарству.

Після викриття культу Й. Сталіна на XX з'їзді КПРС у 1956 р., з початком хрущовської "відлиги" принципи культурної політики в Україні не змінилися, хоча в той час було реабілітовано багато діячів культури, репресованих у 1930-ті роки. Утім, імена багатьох представників вітчизняної культури початку XX ст., практично все, створене українською еміграцією і діаспорою, залишалися під забороною.

Політична "відлига" сприяла новій хвилі "українізації". На захист української мови виступили М. Рильський, Л. Дмитерко, Н, Рибак, С. Крижанівський та ін. Було поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. 1963 р. у Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції її становищем. Все частіше порушувалися питання провінційності української культури. Усуненню означених проблем сприяли видання "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури", багатотомний словник української мови та ін.

Водночас багато сфер життя залишалися майже цілком русифікованими. Нового удару українській мові завдало ухвалення шкільного законодавства 1959 р., яке дозволяло батькам обирати мову навчання своїх дітей. Кількість учнів, що навчалися в школах українською мовою, знизилася з 68,7 % у 1960/61 навчальному році до 57,8 % у 1976/77 р. і до 47,4 % у 1988/89 р., половина україномовних учнів мешкала в селах, райцентрах та обласних містах Галичини. Протягом 1960-1970-х років двомовними, а згодом фактично російськомовними стали майже всі обласні музично-драматичні театри сходу і півдня України, було русифіковано оперу й оперету, припинилося дублювання українською мовою художніх фільмів. Фільми кіностудії ім. Довженка та Одеської кіностудії випускалися російською мовою.

У період хрущовської "відлиги", десталінізації та деякої лібералізації духовного життя в Україні з явилася нова генерація інтелігенції- "шістдесятники". Найповніше вона виявила себе в першій половині 1960-х років у мистецтві. Першим на пожвавлення в духовному житті зреагували письменники, про що свідчить поява автобіографічної повісті О.Довженка "За ширмою", поеми "Розстріляне безсмертя", "Мазепа" та повісті "Третя рота" В. Сосюри, романа Г. Тютюнника "Вир". Поезія та проза збагатилися творчими здобутками В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, Р. Лубківського, Ю. Мушкетика, І.Драча, В. Шевчука, літературна критика - розвідками І.Дзюби, С. Сверстюка, І. Світличного, В. Чорновола, В. Мороза та ін.

Митці - "шістдесятники" намагалися вийти за межі "прокрустового ложа" соцреалізму, повернути до обігу раніше заборонену національну проблематику та українську культурну спадщину. Практично всі вони вийшли з хвилі сільської молоді, яка приїхала навчатися до київських чи львівських вищих навчальних закладів. Виховані в радянському суспільстві на суміші комуністичних ідеалів та традиційних цінностей, відрізані в час свого інтелектуального та мистецького становлення від "нерадянської" спадщини та зовнішнього світу, українські "шістдесятники" зробили ідейним обґрунтуванням своєї діяльності гасло повернення до "принципів ленінської національної політики", начебто спотворених Й. Сталіним, та до глибинних народних культурних традицій. Своєрідним маніфестом "шістдесятників" України стала праця І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965 р.). Не виходячи формально за межі марксизму-ленінізму, він гостро критикував національну і культурну політику сталінського та постсталінського режиму, обстоюючи самобутність української культури. Хоча праця І.Дзюби не була опублікована в СРСР, розпочалося цькування її автора.

Найвідомішими представниками руху "шістдесятників" в Україні були письменники І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шевчук, Є Гуцало, художники А. Горська, В. Зарецький, літературний критик Є. Сверстюк, театральний режисер Л. Танюк, кінорежисери С Параджанов, Ю. Іллєнко, перекладачі Г. Конур, М. Лукаш та ін. Вони сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. "Шістдесятники" розгорнули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. їх діяльність викликала незадоволення влади - перед ними закривалися сторінки журналів, їх обвинувачували у "формалізмі", "безідейності".

Утім, протягом 1960-х років в Україні відбувалася надзвичайно активна видавнича діяльність - виходили численні перевидання української класики, українські переклади світового письменства, твори багатьох раніше замовчуваних авторів 1920-х та 1930-х років, наприклад, побачила світ збірка вибраних поезій галичанина Б.-І. Антонича. Однак спроби перевидати інших авторів не вдалися. Були зроблені й інші кроки, спрямовані на підйом української культури, зокрема, розпочало діяльність Українське товариство охорони пам'яток.

Однак ставлення КПРС до національних культур не змінилося. У 1960-ті роки в СРСР активно розробляється концепція створення "нової історичної спільноти - радянського народу", єдиної радянської культури, єдиної мови міжнаціонального спілкування - російської.

З початку 1970-х років в Україні знову почалося "закручування гайок". Багатьох "шістдесятників" було піддано гострій критиці та переслідуванням, декількох з них (І.Дзюбу, І. Світличного, В, Стуса та ін.) - заарештовано, інших на багато років відлучено від видавництв (М. Лукаш, Л. Костенко, В. Шевчук та ін.). У той час було розгорнуто кампанію погромної критики роману О. Гончара "Собор", у якому на тлі ідеологічної лояльності звучали ідеї українського патріотизму, була присутня поміркована критика радянської політики зневаги до культурного минулого. Практично припинилося перевидання творів репресованих митців.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина українських "шістдесятників" пішла на компроміс із владою, значна частина перейшла на шлях політичного дисидентства. право захисного руху та відкритого протистояння режиму. Як наслідок 1976 р. була створена Українська Гельсінкська група (УГГ), в яку увійшли М, Руденко, Н. Строката, В. Стус, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Світлична, В. Чорновіл та ін. У програмних заявах групи проголошувалася підтримка Гельсінкських угод щодо захисту прав людини, тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Але ні поміркованість Гельсінської групи, ні вимоги заходу дотримуватися зобов'язань, що взяв на себе СРСР за Гельсінською угодою, не перешкодили репресивним діям влади: більшість правозахисників були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Діяльність групи стала відновлюватися тільки напередодні проголошення незалежності України (1990 р.).

Після чергової зміни політичного курсу в СРСР наприкінці 1980-х років, лібералізації духовного життя в Україні поширилося прагнення відновити історичну правду, подолати залишки сталінізму в суспільно-політичному житті, розгорнулася критика командно-адміністративної системи, почалися пошуки шляхів реформування життя. Населення, особливо інтелігенція, - письменники, журналісти, історики тощо, активно обговорювало раніше закриті теми, цікавилося "білими плямами" вітчизняної історії, вимагало "реабілітації" видатних українських діячів.

Українська інтелігенція в роки "гласності" на перший план висувала питання захисту національної мови і культури, повернення історично-культурної спадщини в її повному обсязі. Велике значення в осмисленні ситуації та з'ясування культурних завдань відіграла стаття І. Дзюби "Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність" (1988 p.), де вітчизняній культурі поставлено діагноз - неповноструктурність як наслідок 300 років бездержавності. Автор констатував: "Сьогодні українська національна культура - це культура з неповною структурою. По-перше, тому, що ряд її ланок послаблено, а деяких взагалі немає. По-друге, тому, що українська мова не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій, а національна мова - це все-таки становий хребет національної культури, і навіть невербальні, несловесні мистецтва через ряд опосередкувань усе-таки пов'язані з мовою, уявленнями, оформлюваними мовою, і навіть із самим звучанням мови".

З розгортанням "перебудови" розпочалося руйнування основ радянської культурної політики, проголошувався лозунг "деполітизації культури" (що фактично було декомунізацією). На цій основі в Україні до культурного обігу вводили раніше заборонені цінності національної культури, серед яких були невідомі до цього часу художні, наукові, політичні здобутки минулих десятиліть, а також культурні доробки української діаспори. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, а також прийняття "Закону про мови в Українській PCP", який є чинним і сьогодні.

Помітні зміни відбувались у сфері художньої творчості: горбачовська політика спричинила значне послаблення партійно-державного тиску на митців. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними художніми спілками, вийшла з "підпілля" і швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична. Значна кількість українських митців почали займатися політичною діяльністю, деякі зосередилися на обстоюванні господарських та правових умов для професійної роботи. Утім, наростання господарської кризи та нестача навичок самостійного господарювання значною мірою знівелювали деякі здобутки перебудови.

4. Мистецькі здобутки радянської доби