Розділ «VI. МИСТЕЦТВО XIX СТОЛІТТЯ»

Найбільш повно принципи імпресіонізму відобразились в творчості французького художника Клода Моне (1840–1926), який слідував висловленому ним самим принципу “імпресіонізм – це відчуття хвилини”. Його картина “Враження. Схід сонця” (1873) з побаченими крізь ранкову імляву силуетами кораблів спровокувала назву самого напрямку, спочатку глумливу та іронічну.

Прагнучи передати невловимі миті мінливих станів природи Моне звертається до тематичної серії, що дає можливість побачити один і той самий мотив при різному освітленні: художник починав писати об'єкт одночасно на декількох полотнах, фіксуючи стан природи в певний короткий проміжок часу (не більше півгодини), наступні дні продовжуючи методично працювати в тій же послідовності до повного закінчення. В серії “Стога” (1890–1891) зображення мотиву наприкінці літа характерне теплим золотаво-жовтим світлом, підсиленим додатковим темно-блакитним у тінях, зимова днина передана холодним колоритом з інтенсивними синіми тінями, призахідний мотив побудовано на контрасті насиченого помаранчево-жовтого і бірюзового. В серії “Руанських соборів” (1892–1895) художник демонструє гру світла на зрізаному рамою картин західному фасаді споруди, що змінює колір і руйнує матеріальність маси каменю. Стрілчасті арки, вежі, башти, портали і вікна готичної конструкції собору рочиняються в холоді фіолетових тіней ранкового освітлення, сяють у медовому золоті денного світила, плавляться в червоному жареві сонця, що заходить, крижаніють в попелястому інеї пізніх сутінок. Гра світлових рефлексів породжує ілюзію примарності собору. Чистий білий і чорний зведені тут художником до мінімуму. Плями кольору наносяться на полотно швидкими дрібними рухами пензля, примушуючи око глядача доповнювати роботу художника.

У пізній серії “Кувшинки" (1916–1926) маленькі острівці рожевих і жовтих німфей, написані короткими насиченими мазками, виступають

О. Ренуар. Сніданок веслярів. 1881

над поверхнею темно-синьої, зеленої та фіолетової води, відображення на якій передані вертикальними рухами пензля. Відмова від горизонту, активні зрізи зображення, колірна експресивність визначають творчий рух Моне в напрямку абстрактного живопису.

Роботи француза Кашля Піссарро (1830–1903) відзначалися композиційною продуманістю та колористичною стриманістю. У своїх сільських ландшафтах він намагався передати відчуття врівноваженого спокою, як у знаменитих “Червоних дахах” (1877), де голі стовбури дерев створюють вертикалі, а дахи будинків, що тісняться біля пагорба, – горизонталі геометризованого простору; настрій весняного змагання тепла і холода втілено контрастом блідої блакиті неба і сяянням білих стін хатин з насичено-червоним дахів і жовтизни землі. Натомість у серії міських пейзажів “Бульвар Монмартр" (1897) він блискуче передав враження від гамірної паризької вулиці з натовпом, що поспішає, рухливим потоком екіпажей, далеким простором, який проглядається крізь сплетіння голих гілок дерев, вологим мерехтливим повітрям; обрана позиція зверху визначила фрагментарність композицій, випадковість погляду на неї; характерний пастозний мазок і рельєфна манера письма зумовили багатство фактури.

Поетичність характерна для пейзажних мотивів Альфреда Сіслея (1839–1899). У “Вулиці дела Машин. Лувесьен”(1873) спрямована вглиб перспектива дороги відкриває зимовий пейзаж, освітлений теплим призахідними сонцем, який контрастує з холодними тінями дерев вздовж бруківки. “Сніг у Лувесьені" (1878) сміливо побудовано на тонких нюансах білого, сірого і блакитного, що передають вологість холодного зимового повітря.

Е. Мане. Бару Фолі-Бержер. 1881–1882

Жива цікавість до моментів життя людини характеризувала творчість французького художника Огюста Ренуара (1841–1919). Так в картині “Ложа” (1874) в подвійному портреті красивої рудоволосої жінки в розкішній вечірній сукні та чоловіка в чорному фраці в інтер'єрі сяючої золотом театральної ложі втілено тонкий психологічний мотив відсутності спільного знаменника буття, самотності вдвох "Гойдалка” (1876) і “Оголена в сонячному промінні” (1875) стали результатом його захоплення вивченням різних ефектів освітлення. На фігури, розташовані в тіні дерев, крізь листя пробивається сонячне проміння, що лягає яскравими плямами на тіла, одяг, землю, об'єднуючи силуети людей з оточуючим пейзажем, передаючи ефемерну гру світла і тіні. Використання основних і додаткових кольорів при відсутньому чорному наповнює полотна тихим і радісним сяянням життя.

У портреті Жанни Самарі (1877) втілено молоду енергію мажорного захопленого сприйняття життя. Чарівна акторка з рудим розкуйовдженим волоссям сперлася підборіддям на свою руку, дивлячись на глядача відкрито і невимушено. Запальному характерові моделі відповідає смілива колористична гама, побудована на шокуючому поєднанні рожевих і блакитно-зелених фарб.

У картині “Мулен дела Галетт”( 1876) настрій легкого швидкоплинного буденного щастя став її головним героєм. Великий груповий портрет парижан, які танцюють і відпочивають, вражає не глибиною психологічних характеристик образів, а захопливою чарівністю безпосередньості, переданою у мерехтінні проникаючих крізь листву акацій сонячних плям і відблисків на фігурах і обличчях відвідувачів, які віддаються гамірному і веселому танцювальному вихору, акцентованому короткими швидкими рухами пензля.

На відміну від попередньої роботи в “Сніданку веслярів” (1881) Ренуар укрупнив масштаб фігур, які зібралися за столиками з вином і фруктами на терасі оточеного зеленню дерев ресторану. Молодість і безтурботність об'єднує її персонажів – міцного впевненого чоловіка з сильними оголеними руками, чарівну дівчину, яка бавиться з маленьким песиком, романтичного хлопця в канотьє, допитливу красуню з мереживним комірцем, ніжну та мрійливу юнку в солом'яному капелюшку. Атмосфера невимушеності, випадкових уривків фраз, побіжних незначущих поглядів передана пунктирами білих, жовтих, синіх, червоних, фіолетових кольорів, що втілюють рухливість пронизаного вологою річного повітря, навіть незважаючи на те, що художник відмовляється від властивого йому раніше мерехтіння світлових плям. У картині “Парасольки” (1881) Ренуар також відмовився від імпресіоністичної заборони використання чорного кольору, наповнивши його витонченими рефлексами.

У пошуку неповторності індивідуальної манери француз Жорж Сера (1859–1891) винайшов прийом пуантилізму – передачі колірних відтінків в розрахунку на просторове змішування при сприйманні накладених на полотно окремими маленькими крапочками не змішаних на палітрі компліментарних кольорів, який він використовував задля особливого декоративного ефекту. У програмній картині “Неділя після полудня на острові Гранд-Жатт” (1884–1886) художник відмежовується від неважливого, ефемерного та минущого в зображенні натовпу, що прогулюється в тіні дерев. Підмічені на натурі художником дама з парасолькою, човняр в жокейці з довгою трубкою, жінка з вудкою, людина у військовій формі, чоловік, який дує в дудку, жінка з силуетом, викривленим пишним турнюром, поважно супроводжуючі мамаш діти, пес, що обнюхує траву, мавпочка на повідку, розміщені відповідно до композиційних ліній з геометричною точністю вивірених вертикалей, горизонталей і діагоналей. Вони, подібні до фігур застиглого балету, перенесені з мінливого живого світу в позачасне буття, в якому стали лише чистими формами. Це прагнення віднайти логічну систему в потоці імпресіоністичного мислення характерне і для картин “Натурниці" (1888), “Парад" (1887–1888), “Канкан” (1889–1890), “Жінка, яка пудриться" (1889–1890).

Тематично близькою імпресіоністам була творчість французького художника Едуарда Мане (1832–1883), в якій відчувається діалог класичного мистецтва з реальною дійсністю, урбаністичним баченням світу. Провокативністю відзначався образ у картині “Олімпія" (1863) з оголеним тілом жінки на білосніжних простирадлах і подушках, яку оточують сповнені загадкових і двозначних асоціацій персонажі – темношкіра служниця, яка підносить букет квітів, та чорне кошеня, що загрозливо вигнуло спину. Кутастість живої недосконалості фігури, незалежність пози, байдужість розсіяного погляду сприймались як заперечення традиційної моралі. Картина виразна своїм безкомпромісним лаконізмом: просторова глибина майже відсутня, акцентоване її горизонтальне членування, лінійно-чіткі форми виокремлено тонким контуром, вільно намічений силует заповнений нанесеним широкими мазками кольором, світло і тіні змагаються в пристрасному діалозі білого і чорного з акцентами синього, темно-зеленого, коричнево-золотого і червоного. Мане легко без півтонів переходить від темного до світлого, не практикуючи тонке нюансування кольору, що на його думку ослаблювало експресію образу. Вплив імпресіоністів відчутно у вібраціях фактури, насиченні рефлексами, поступовому висвітленні палітри (“Аржантей”, 1874).

Властивий імпресіонізму принцип кадрування композиції з випадковістю погляду став основою картини “Бар у Фопі-Бержер” (1881– 1882). Струнка юна білявка, затягнута в чорний оксамит сукні, стоїть за стійкою гамірного бару паризького кафе посеред сяйва дзеркал, блиску мармурової стійки, різнобарв'я квітів і фруктів, виблискуючих пляшок. Дзеркало за її спиною вводить у простір галасливого залу, що став непевним відображенням в дзеркалі, перетворився на розпливчасте марево силуетів і вогнів. Ілюзорне подвоєння простору долучає дівчину до мішурного світу, де люди шукають удаваної розради у випадкових контактах із собі подібними, проте не дозволяє злится з ними, повністю розчинитися у ньому. Вона внутрішньо відсторонена від розмови з випадковим відвідувачем, прозаїчний образ якого бере на себе дзеркало. Про це красномовно свідчить її холодний нерухомий розсіяний погляд, хвилююче байдужий до оточення. Тільки її сумна самотність на цьому примарному святі життя залишається відчутно-реальною і прекрасною. Відчуття хиткості та невловимості життя, проникливо втілене Мане, суголосне з філософією імпресіоністичного бачення світу.

Метушливе життя великого міста постало в образах француза Едгара Дега (1834–1917). Його улюбленими темами був побут кінних жоке'ів, балерин, праль, модисток, богемних художників і натурниць. У картині “Абсент” (1876) Дега зображує занепалу втомлену пару, що цмулить напої в дешевому паризькому кафе. У стакані перед жінкою налитий блідо-зелений абсент, символічно натякаючий на відчуженість і самотність персонажів, які втратили останню надію. Художник сміливо переміщає композиційний центр картини праворуч вверх, що надає зображенню мимохідності, а також зрізає частину стільниці на передньому плані за принципом фрагментарності, позбавляючи організацію художнього простору постановності та моралізаторства.

У численних балетних мотивах Дега звертався до закулісного життя паризьких театрів: його “Балетний клас” (1873–1875), “Зірка балету“ (1876–1877), “Блакитні танцівниці” (1879) відкривали парадокси світу балету, де театральне освітлення перетворює обличчя на потворну маску, повітряна казковість балетних тунік не приховує карколомну складність неприродних рухів, удавана легкість яких поєднується з нелюдською втомою і знемогою. Його серія жінок за туалетом, виконана в техніці пастелі, яку художник розчиняв у воді, визначалася прекрасною кольоровою гамою, виразним освітленням, багатством пластики форм, бездоганністю лінії, оксамитовістю фактури.

Імпресіоністичне світобачення відобразилося в мистецтві скульптури у творчості видатного французького скульптора Огюста Родена (1840–1917), для якого рухи людського тіла стали засобом передачі широкого спектру емоцій та ідей, як у роботі “Бронзова доба" (1876), де поза моделі трактована як важке пробудження людини до нового вільного життя. Центральний образ монументального твору скульптора на біблійно-міфологічні теми “Врата пекла” (1880–1917) “Мислитель" скутістю стягнутої у вузол пози, напруженням могутніх м'язів, глибокими прорізами зморшок на чолі втілює концентровану силу похмурих розду-

Е. Дега. Абсент. 1876

мів над долею світу, болісну нездатність до їх реалізації в дії. У пам'ятнику “Громадяни Кале” (1884–1886) Роден зобразив повільну ходу одягнених в лахміття людей, що несуть завойвникам ключ від свого міста, в природних і вільних положеннях фігур, поставлених на рівні землі, уособивши складність внутрішніх переживань від мужності до відчаю. Імпресіоністична техніка Родена з її ескізністю, прийомами незавершеності, рухливістю, сильним виразним моделюванням, драматичною світлотінню, грою світла на складних поверхнях людського тіла з особливою пластичною красою проявилася в скульптурах на тему кохання чоловіка та жінки – “Поцілунок" (1886), “Вічна весна”, (1900).