Розділ II. ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЇЇ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

Роман "Трицарство", оспівуючи військову звитягу, вміння перемагати, майстерність китайських воєначальників, точно виражав суть буремних часів агонії імперії Юанів і зростання народного опору, ненависті до поневолювачів. Образи непереможних героїв, славетних полководців, відважних і справедливих богатирів відповідали настроям протесту й серед китайців були найпопулярнішими. Численні селянські повстання остаточно розхитали трон монгольської династії, астрологи та ворожії пророкували її владі загибель. Своєрідним прапором пригноблених, символом оновлення став культ Майтрейї (Мілефо), Будди прийдешнього, відомий китайцям із часів прийняття буддизму. Пов'язані з його ім'ям надії на щасливе майбутнє якнайкраще збігалися з народними сподіваннями. Прибічники революційної інтерпретації культу об'єднувалися в секти, що мали характер таємних товариств, закликали до боротьби з монголами, формували селянські загони. Найбільшу славу здобули загони "червоних пов'язок", які очолили антимонгольський рух у країні, що врешті-решт подолав останній опір нащадків Чингісхана, звівши на престол китайську династію Мін (XIV-XVII ст.).

Основні зусилля нової династії спрямовувалися на зміцнення застарілих феодальних інституцій, чого не можна було зробити, не полегшивши нужденне становище землеробів та городян. Більшість казенних земель передавалася у вічне користування селянам, зобов'язаним обробляти поля, сплачувати податки державі, виконувати феодальні повинності. Деяке полегшення дістали й городяни: купцям дозволялося пересуватися по країні й вести торгівлю, ремісники могли виготовляти й збувати свої вироби. Біля кордонів держави та в її центрі створювалися військові і цивільні поселення, жителі яких могли позичати в казни сільськогосподарське знаряддя, робочу худобу, насіння, віддаючи за це частину врожаю чи компенсуючи позику службою в солдатах. Згідно з імператорським едиктом землероби мали вирощувати шовковицю, сіяти бавовник, обробляти занедбані чи раніше затоплені поля, підіймати цілину.

Якщо селян прикріплювали до землі, то городян приписували до місць проживання, підпорядковуючи бюрократичним інстанціям, примушуючи відбувати тяжкі трудові повинності. Деяке полегшення становища народу супроводжувалося дріб'язковим наглядом, бюрократичною регламентацією життя, жорстокою боротьбою імператорського дому за абсолютне єдиновладдя. Мінським правителям на початку їхньої діяльності вдалося стабілізувати економіку країни шляхом уведення замість знецінених паперових грошей бронзових монет і вагового срібла, зміцнити ідеологічні засади держави офіційним визнанням пріоритету реформованого конфуціанства (чжусіанства) і класичної конфуціанської системи освіти. Активізувалися зовнішні відносини шляхом обміну посольствами, направлення китайських місій до різних країн, здійснення морських експедицій. Уявлення про справжню мету зовнішньої політики Китаю дають слова одного з адресованих іншим країнам маніфесту: "З давніх часів ті, хто царював у Піднебесній, простягали свій нагляд над усім, що лежить між небом і землею, над усім, що освітлюється сонцем та місяцем". Однак з початком кризи феодального китайського суспільства (XVI—XVII ст.) позиції імперії на міжнародній арені значно ослабли, особливо після низки серйозних поразок китайського війська в його загарбницьких походах.

Попри тяжкі умови життя й праці селян, це була епоха досить розвинутого землеробства, що використовувало вдосконалені іригаційні споруди, зокрема водопідйомні транспортери, знало спосіб добору насіння та його яровизації, методи сівозміни, терміни пересаджування й поливу рослин, особливості обробітку різних ґрунтів, враховувало сумісність рослин, вміло зберігати вологу. Великого поширення досягло бавовно-ткацтво й використання селянами бавовняних тканин власного виробництва. У XVI столітті почався інтенсивний процес перетворення сіл з розвинутим ремісництвом і торгівлею на посади — чжень, яким іноді надавали статус міст. Визначилася виробнича спеціалізація окремих міст, районів та областей: провінція Гуандун славилася залізними виробами, Цзянсі — фарфоровим і керамічним посудом, райони Шанхая й Сунцзяна — прекрасними бавовняними тканинами, острів Тайвань — камфорою й цукром.

Удосконалювалися верстати для виготовлення шовку, кількість кольорів в одній тканині доходила до двадцяти. Поширилася вишивка сюхуа (живопис голкою), якою виготовляли великі декоративні панно сюжетного характеру, з'єднуючи пласку гладь і тонкий вузликовий шов. Із XIV століття великим центром фарфорового виробництва стає Цзіндечжень, де зосередилися імператорські і приватні майстерні. Саме тут були створені розписи трьох кольорів: "небесно-блакитні", "жертовно-червоні" та "полум'яніючі" глазурі. Прикрашався посуд і синім кобальтом різних відтінків, до якого пізніше стали додавати над глазурні фарби — зелену, червону й жовту (техніка доу-цай — боротьба кольорів). Зразками для розпису часто служили візерунки шовкових тканин.

Загальна демократизація культури, що яскраво виразилася в драмі цзацюй, романі, побутовому живописі, кольоровій ксилографії, торкнулася й ужиткового мистецтва. Фарфор відобразив ці процеси: утилітарне призначення фарфорових виробів і доступність цієї продукції сприяли розповсюдженню її серед усіх прошарків населення, кожний з яких наклав свій відбиток на тематику декору, трактування однакових мотивів, а також на технічне виконання виробів. Якщо в XIV — на початку XV століття ми бачимо пошуки нових форм фарфору й мотивів розпису, а в XV—XVI столітті вже демонструють чіткі й конструктивно ясні форми, логічно продуману композицію, то з кінця XVI століття спостерігається перехід до ускладнених форм і композицій.

Відомо, що ще за Юанів діяло управління, яке збирало податки фарфором. У другій половині XIV століття в ході анти-монгольської війни більшість печей було зруйновано, відповідно, скоротилося й виготовлення фарфору. Тому мінським імператорам довелося відновлювати виробництво чудового посуду, що високо цінувався й за межами країни. Захоплення фарфором викликало прагнення колекціонувати вироби з нього, а пізніше й відтворювати. Вже у XV столітті за межами Китаю було зібрано великі його колекції, зокрема в Туреччині та Ірані. Від XVII століття китайський фарфор починає пізнавати Європа.

З періоду Мін у країні поширюються вироби з перегородчастої емалі, запозиченої через посередництво арабів із Візантії. Для мальовничих композицій, які прикрашали предмети декоративно-ужиткового характеру, використовувалися темно-блакитні, жовті, фіолетові й зелені кольори емалей свіжих, чистих відтінків. Ефект посилювався доданням бронзових деталей. Довершеності досягло лакове виробництво, що поставляло вироби з червоного різьбленого лаку (імператорські трони, ширми, шафи, столи, таці тощо), меблі, ширми й панно, розписані лаками із золотим покриттям і дорогоцінними інкрустаціями. Нових успіхів досягло мистецтво різьблення з дерева, каменю, слонової кістки. Деталізована мініатюрна скульптура завойовувала дедалі більший простір, залишаючи монументальній культові зображення й статуї у великих поховальних ансамблях.

Грандіозні масштаби були органічним елементом тогочасної архітектури, про що свідчать меморіальні споруди в комплексі поховань імператорів династії Мін — Шисаньлін біля Пекіна. Вхід до нього прикрашений п'ятипрольотною мармуровою аркою, баштою з ворітьми й "дорогою духів", на якій встановлено 24 фігури тварин і 12 фігур воїнів — варту спокою померлих. Комплекс складається з 13 поховань, кожне з них включає ворота, підземні палаци, гробниці. Його центром є ансамбль Чанлін — поховання імператора Юнлі, де височить одна з найбільших у Китаї дерев'яних споруд — жертовний храм Лененьдянь.

Монументалізм архітектури за династії Мін виявив себе в продовженні зведення Великої китайської стіни, міських укріплень, величезних палацових та храмових комплексів, у відродженні зруйнованого Пекіна, який став столицею Китаю. Мальовничість і краса міста досягалися поєднанням симетричного планування з асиметрією великих парків, штучних водоймищ і пагорбів, просторовим розмахом. Цілісний образ столиці складався з "Внутрішнього міста", відданого імператорові, з його резиденцією "Забороненим містом" — ансамблем з ряду комплексів, розташованих по осі й розділених дворами, та "Зовнішнього міста", що було створене в XVI столітті і вбирало в себе безліч визначних архітектурних шедеврів, зокрема всесвітньо відомий комплекс "Храм неба" (1420—1530 рр.). Розкішні палаци, храми, пагоди, житла заможних городян, у спорудженні яких дедалі більше переважають камінь і цегла, височіли на загальному фоні одноповерхових, в основному глинобитних жител городян. Знання та майстерність, накопичені в цій царині, втілювалися в спеціальні закони й трактати, зокрема "Правила й методи ведення будівництва". Як органічна частина архітектури розглядалися її малі форми: почесні ворота "пайлоу", декоративні вази, постаменти для скульптури, паркові елементи, мальоване декорування зовнішніх стін та інтер'єрів.

У живописі, розвиток якого за часів династії Мін не обмежувався лише ужитковим його використанням, дуже поширився напрям "відродження класики" (фангу), пізніше найбільш повно виражений у доробку так званих "чотирьох Ванів" (Ван Шиміня, Ван Цзяня, Ван Юаньци та Ван Шигу). Дотримання ними канонів стало певною антитезою новаторським творчим методам; вони були впевнені, що точний, тонкий пензель, іусто накладені фарби, характерні для новаторів, не можуть.схвилювати глядача, бо їм бракує високих ідеалів класики. Величезної популярності набув жанр "квіти-птахи" з його глибокою космогонічною символікою, повною реалізацією відомого естетичного принципу китайського класичного живопису: "Випадкове зібрано докупи". Серед чотирьох так званих благородних рослин, що назавжди закріпилися в живописі Китаю (орхідея, бамбук, мейхуа й хризантема), найулюбленішим образом стала дика слива — мейхуа. її тонкі гілочки з квітами білого, жовтого, рожевого й червоного кольорів — один із найчастіших декоративних мотивів в ужитковому мистецтві та філософських — у живописі й поезії. Це пояснювалося національною етичною символікою, згідно з якою квіти дикої сливи символізують благородну чистоту, незламну стійкість, оскільки живі соки зберігаються в дереві мей навіть у найлютіші морози.

5. Період пізнього феодалізму (XVII — 30-ті роки XIX ст.)

Наприкінці правління династії Мін, що цілком підпала під вплив великих феодалів, починається виснажлива війна з маньчжурами, а на її тлі — повстання народу, знесиленого феодальною реакцією, стихійними лихами, масовим голодом, загальним зубожінням трудівників села й міста. Повстанська боротьба вписала в культурний реєстр людства багато нового. Підйом селянського руху супроводжувався становленням політичної пропаганди, яка існувала у формі спеціальних пісень, звернень до народу, публічної критики двору династії Мін. Зайнявши Пекін, повстанці звільнили городян від традиційних податків і повинностей, відправили у відставку все столичне чиновництво, наклали контрибуцію на представників панівного класу й багатих купців. Під загрозою смерті повстанцям, розквартированим у місті, заборонялося вбивати й грабувати, утримання ж їх здійснювалося сім'ями городян — по п'ятеро на кожного. Було взято на облік запаси в державних амбарах з метою налагодження централізованого постачання, конфісковано золоті запаси державної скарбниці й палаців. Повстанські вожді всіляко пропагували суворий і скромний спосіб життя, якого дотримувалися самі.

Китайським феодалам, котрі, боячися втратити владу, зрадили свій народ, уклавши проти нього союз із маньчжурами, вдалося завдати поразки повстанцям. Маньчжурське військо, що на правах союзника вступило на територію Мінської імперії, зайняло Пекін і незабаром звело на престол свого ставленика. Згодом ця династія стала називатися Цін, а її влада, що спочатку ледь виходила за межі столиці, поступово поширилася на всю країну, несучи китайцям приниження та жорстокість. Будь-яка непокора жорстоко каралася, страти здійснювалися без суду та слідства, навіть за відмову чоловіка носити прийняту у маньчжурів зачіску — знак підлеглості їм. Розрізненість патріотичних сил, неузгодженість їхніх дій і загострення протиріч між антифеодальним і національним характером боротьби проти Цінів завадили силам опору здобути перемогу, але їхню роль у постійному розхитуванні маньчжурського режиму важко переоцінити.

Правлячий уряд ревно охороняв інтереси маньчжурів, передусім подбавши про безкоштовну робочу силу — уярмлення китайців досягло такого рівня, що навіть солдати заводили рабів. Військовополонені китайці-раби поступово стали кріпаками, віддавали поневолювачам значну частину свого врожаю, залишаючи собі крихти. Якщо ж не могли розрахуватися, зверталися до лихварів, несучи їм у заклад одяг, предмети домашнього вжитку, навіть сохи й мотики. Не ліпше жилося й городянам. їх у першу чергу торкнулася запроваджена маньчжурами система поголовного поліцейського нагляду, побудована на основі традиційної китайської кругової поруки. В селах вона діяла через десятидвірки, очолювані старшинами, в містах ця звична система була більш деталізованою, бо розглядалася правителями як можлива альтернатива цеховим об'єднанням, які прагнули самостійності. Ім'я кожного городянина заносили до спеціальної книги, приписували його до вулиці і кварталу, зобов'язували двічі на місяць відмічатися в управі. Йому не дозволялося пересуватися вулицями вночі, ночувати в храмах, влаштовувати багатолюдні зборища. Лаоським і буддійським монахам наказувалося подавати доповіді й доноси на ремісників.

І все ж, незважаючи на контроль і заборони, багато людей потрапляло до міста обхідними шляхами, намагаючись знайти хоча б якусь роботу. їхній слід швидко губився на брудних і занедбаних вулицях міст, що зберігали середньовічний вигляд: вулиці за міською стіною й за ворітьми, що зачинялися на ніч, пролягали з півночі на південь та з заходу на схід, квартали одноповерхових будиночків з внутрішніми дворами, крамниці різного ґатунку контрастували з ансамблями храмових споруд, палацами, житлами знаті й багатіїв.

За династії Цін продовжувалося зведення палаців, храмів і заміських парків, про що нагадують Пекін, імператорське місто й приміський палац-парк Іхеюань, які збереглися до нашого часу. Але в архітектурі намічається втрата цілісності споруд за рахунок використання різних матеріалів та поєднання великих і малих форм. На перший план виходить декоративна пишність, домінують ужиткове й орнаментальне мистецтво. Сині, білі, кармінні тони мінських архітектурних комплексів стали сусідувати з кольором пронизливо червоним, із жовтими черепичними дахами, на стінах палаців зображалися дракони, інтер'єри прикрашалися важкими ширмами й дорогоцінними предметами.

Потреби маньчжурського двору в тканинах, фарфорі, різноманітних побутових предметах, зброї задовольнялися в повному обсязі, бо китайські ремісники й за нових умов змогли зберегти свої традиції: продовжувала існувати система учнівства, що тривало до 5—6 років, суворо зберігалися цехові секрети, регламентувалися кількість учнів, сума їхнього вступного внеску, для вступу необхідна була рекомендація. На розвиток ремісництва впливала й зовнішня торгівля; зростання попиту на вироби китайських ремісників у країнах Сходу та Європи зумовило розширення їх виготовлення й створення мануфактур, а відповідно, активізацію різноманітних торговельних контактів.

Мода на вироби китайського ремесла викликала розвиток імітаційного мистецтва в Європі. Передусім це стосувалося фарфору, перша інформація про який дійшла до Європи у XVIII столітті завдяки листам єзуїта-місіонера д'Антреколя, котрий зміг потрапити до Цзіндечженя й спостерігати різні стадії фарфорового виробництва. А для китайських майстрів це був час серйозних удосконалень фарфорової справи, систематизації накопичених знань про її технології. З'являються праці, які наводять відповідні тексти не лише періодів Юань та Мін, що залишили чудову спадщину, а також переказ і більш ранніх текстів, які не збереглися; робляться спроби відродити забуту технологію минулих династій. Поділ праці в майстернях дає змогу довести окремі операції до дуже високого рівня. Посилюється декоративний ефект живопису по фарфору, більша роль приділяється тлу та обрамленню. Значним досягненням стало відкриття нових, а також уведення в ужиток забутих глазурей різноманітних кольорів і відтінків. Поява їх була пов'язана з прагненням імітувати шанований китайцями нефрит та інші напівдорогоцінні й коштовні камені. В розписах продовжує посилюватись елемент жанровості, який заявив про себе ще в епоху династії Мін; вони набагато більше насичуються доброзичливою символікою: алегоричними символами добра, щастя, довголіття, службових успіхів, багатства. Особливе місце відводилося селадонам, тонкостінному посудові ("як бамбуковий папір"), вазам, прикрашеним рельєфними зображеннями квітів, легендарних красунь, міфічних персонажів. Не лише фарфорове виробництво, а й загалом усі традиційні китайські промисли технічно вдосконалювалися й переживали значне піднесення, що, безумовно, слугувало зміцненню національного духу всупереч підневільним умовам життя.

Відчуття зростаючих людських можливостей, зокрема інтелектуальних, стимулювало розвиток наук і прокладало шлях до нових відкриттів та винаходів, але на перешкоді стояли побудована на зубрячці система освіти, що контролювала дотримання меж традиційних знань, та панування середньовічної схоластики чжусіанського напряму. Вільнодумство каралося смертю, засланнями, конфіскацією майна. Завоювавши Китай, маньчжури передусім заборонили всі політичні об'єднання, що ще за часів династії Мін були створені китайською інтелігенцією на знак протесту проти засилля бюрократичного чиновництва, системи заміщення посад, а пізніше стали оплотом боротьби за національну незалежність. Початок правління маньчжурів позначився численними судовими процесами над істориками, філософами, літераторами, котрі у своїх творах засуджували капітуляцію перед загарбниками, намагалися об'єктивно описати історичні події минулих років, зокрема анти-маньчжурський рух та його героїв. Жорстокі покарання крамольників жахали, бо поширювалися навіть на мертвих, яких викидали з могил, відтинаючи їм голови. Більшість книг підпала під заборону, а їхніх читачів та хранителів переслідували; була започаткована "літературна інквізиція", що досягла свого апогею у XVIII столітті, коли за наказом імператора Цяньлуна були публічно спалені 13 862 книги, а більш як 2000 повністю чи частково заборонені. Поетичні спроби Цяньлуна й бажання набути репутації мецената не заважали йому розуміти літературну й наукову творчість як компіляцію й переписування давно відомого (лише це й мали робити китайські автори) й призначати спеціальні комісії для перегляду всіх книжок і вилучення з них усього образливого для маньчжурів, а також реформаторських вимог, прогресивних ідей, зневажливих висловів на адресу офіційної ідеології й соціальних порядків.