Розділ II. ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЇЇ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

За допомогою ортодоксального неоконфуціанства маньчжурські імператори створили жорстку систему соціальної регламентації, спрямованої на формування стереотипних варіантів мислення й поведінки. Нових господарів країни цілком влаштовували конфуціанські принципи, що вимагали беззаперечного підкорення молодших старшим і начальникам усіх рангів, поваги до стародавніх традицій, звеличення влади імператора як священної й недоторканної. Конфуціанські канони вважалися основним підґрунтям освіти, визначали правові норми, спрямовували діяльність виконавчої влади, здійснюваної шістьма традиційними відомствами: робіт, чинів, податків, обрядів, військовим та судовим.

Соціальні дистанції підтримувалися системою зовнішніх трафаретів у побутових умовах, якості й формі одягу, у розмірах і декоруванні помешкань тощо. Зокрема прості люди не мали права носити шовковий одяг та будь-які прикраси, не дозволялося їм ставити собі високі будинки. Дотримання трафаретів контролювалося на всіх рівнях, включаючи вищі органи влади, які працювали на імператора: Державну канцелярію, Державну та Військову ради. Заміщення чиновницьких посад, як і раніше, здійснювалося шляхом складання іспитів на так звані вчені ступені, хоча тепер у цій справі буйно розквітли хабарництво й протекціонізм. Масовано проводилась ідеологічна обробка населення, майже всуціль неписьменного: була створена інституція так званих "бесідників", що призначалися з лояльних осіб поважного віку й зобов'язувалися двічі на місяць на певній території роз'яснювати урядові укази та правила моральної поведінки, вели записи хороших і поганих учинків жителів даної місцевості. Маньчжурські імператори Кансі та Цяньлун, намагаючись увійти до плеяди китайських класиків, складали лицемірні афоризми й трописи моральної поведінки, вимагали їх тиражування, найширшої популяризації й заучування.

Тим часом наукова й художня думка продовжувала розвиватися в забороненому напрямі, рухаючися переважно в межах класичного раннього конфуціанства, маскуючи опозиційні ідеї під виглядом коментарів, діалогів на визначену тему, відповідей на запитання. При цьому вихідним моментом критики існуючого і конструювання майбутнього служило переконання, що ідеальну модель суспільства слід шукати в минулому, коли люди перебували в єдності з природою й володіли "природними правами". Хуан Цзунсі в "Записках про просвіту варварів у чеканні ідеального правителя" (1663 р.) стверджував, що правителі — слуги народу й мають бути усунуті, якщо не виконують свого суспільного обов'язку. Його послідовник Тан Чжень у своїй "Таємній книзі" всіх правителів із династії Цінів назвав розбійниками, котрі грабували та вбивали людей, а філософ Гу Яньу, будучи впевненим, що вдосконалення влади вимагає заборони її надмірної концентрації в руках уряду, пропонував піднести значення місцевих органів управління.

Та найвищим досягненням тогочасної соціально-політичної думки була висунута Ван Фучжи ідея історичної еволюції, згідно з якою, жива природа людей веде до постійних змін у суспільстві, яке й повинне вивчатися в його реальному русі, а не в застиглих формах його старовинного сприйняття й розуміння, не адекватних актуальним реаліям. Звідси й бажання прогресивних мислителів XVII—XVIII століть переглянути коментарі до конфуціанських класиків, піддавши їх новому, прискіпливому науковому аналізові. Воно відповідало загальному прагненню до точності, що виникло з ініціативи природничих і точних наук, які переживали пору розквіту. Інтерес до них супроводжувався критикою забобонів, ворожби, пророкувань, що звучали дисонансом поряд із матеріалістичною теорією походження Всесвіту, розробленою Фан /чжи, математиком, фізиком, астрономом і геоірафом, з сільськогосподарською енциклопедією та перекладом частини "Начал Евкліда" Сюй Гуанци, працями з механіки Ван Чжена, описом ремесел Сун Інсіна, китайськими перекладами західних наукових творів і появою їхніх палких послідовників. Узагалі кожне зроблене в той період відкриття працювало на створення нового теоретичного комплексу, що протистояв експлуатованому маньчжурами неоконфуціанству прогресивними поглядами на державу, людину, науку, мистецтво, які за певних обставин переростали в політичні гасла.

Пошук істини в класичних книгах, очищення конфуці-анського канону від коментаторських викривлень дали поштовх подальшому розвиткові естетичної свідомості. У XVII столітті саме й закінчує складатися естетична програма китайської культури пізнього Середньовіччя, згідно з якою художник повинен розрізняти "віяння" духу та його матеріальний слід, проникати у "творчу силу світобудови", "вторити древнім", домагатися цнотливого "невміння" й уникати крикливості своїх творів. З одного боку, тогочасне мистецтво посилило увагу до декоративних якостей речей, що пов'язується спеціалістами з осмисленням функціональної природи дао; з іншого — включило в коло своїх пріоритетних інтересів емпіричну сторону людського життя, людську біографію, складену з різновеликих фактів реального існування. Звідси й поширення таких жанрів прозової літератури, як міська новела, роман, драма, зростання популярності побутових сюжетів у декоративно-приклад-ному мистецтві, лубку, графіці. Наслідування старих зразків мистецтва стало сприйматися як перепона на шляху виявлення творчої особистості митця, тим більше, що практично кожний із них прагнув художніми засобами висловити власну світоглядну позицію.

У літературі найбільш придатною для цього жанровою формою були вень — міркування, вислови, життєписи, епітафії, листи, нотатки, а також звичні для китайців трактати, що еволюціонують від публіцистичної форми до форми великих філософських досліджень. Про зміну традиційних жанрових параметрів свідчить безліч фактів, зокрема проникнення в прозу поетичності, елементів ліризму. Сама ж поезія, що значно розширила межі свого змісту, наблизилася до життя, не лише оспівуючи природу, кохання, дружбу, а й виражаючи сум, скарги на бідність, на життя, яке не склалося. Автор популярної антології ци відомий поет і теоретик Ван Шичжень (1634—1711 рр.) висловлював характерне для багатьох його сучасників розуміння поезії як незбагненної духовної гармонії, що не може бути виражена за допомогою слова, але може бути зрозуміла як спалах інтуїтивного прозріння.

В епоху династії Цін література починає виконувати власну суспільну місію, побічним свідченням чого є розвиток видавничої справи та книжкової торгівлі у відповідь на попит нового міського читача на близьку йому літературу. В одному лише Пекіні діяло в XVII столітті 11 ксилографічних книгодрукарень. Великої популярності набули міські повісті — хуабень, що розвинулися з професійної прозової оповіді й набули особливого розквіту у 20-ті роки XVII століття. Численні твори цього жанру написані розмовною мовою і, відмінні від високої словесності, швидко завоювали велику аудиторію захоплюючою фабулою й динамічним розвитком сюжету, новими, не схожими на конфуціанських учених, героями. їхні автори відстоювали право складати думку про людину не на основі фізіогномі-ки, а за її здібностями.

Серед так званої низької прози важливе місце посів роман, класичним прикладом якого є відомий сатиричний твір У Цзінцзи (1701—1754 рр.) "Неофіційна історія конфуціанців", де героями, всупереч сподіванням, виступають звичайні люди, котрі, заробляючи на життя власною працею, зберігаючи гідність і вище за все цінуючи свою незалежність, прагнуть високої духовності, шанують моральну чистоту й поклоняються прекрасному. Визначним твором китайської прози є й роман Цао Сюециня (1724— 1764 рр.) "Сон у червоному теремі", який неодноразово фігурував у списку заборонених книг. Багатоплановий твір з низкою сюжетних ліній і великою кількістю персонажів, що взаємодіють у реальних та надреальних обставинах, роман уперше зосередив увагу на душевному стані героїв, зміні їхніх настроїв, на особистих переживаннях. Автор свідомо розділяє кохання і хтиву пристрасть, показує, як люблячі не лише стають жертвами маніпуляцій інших людей, а й приречені на загибель через свою душевну беззахисність. Перед читачем розгортається художній калейдоскоп звичаїв традиційного китайського суспільства, де можливо безкарно втручатися в чужі долі й ламати людям життя. Водночас із романом широку популярність у Китаї XVIII століття здобули збірки фантастичних оповідань, що продовжували традиції відомого новеліста попереднього століття Цу Сунліна. В. них надприродні сили, які уособлювали закони, встановлені Небом іще за прадавніх часів, вершили суд над людьми.

Відповіддю на соціальний запит часу було й утвердження драматургії як незаперечного лідера серед літературних жанрів. Залишаючись у традиційних жанрових межах, вона дотримувалась історіографічної точності; не забуваючи про значення емоційного впливу художнього твору, поєднувала в сюжеті любовну інтригу й політичну боротьбу. Прозаїк і драматург Лі Лівен, узагальнивши досвід тогочасної драматургії та акторської гри, створив теорію театрального мистецтва, закликаючи звільнити його від традиційних трафаретів. У середині XVIII століття центром театрального життя став Бейдзін (Пекін), де в результаті злиття театрів провінцій Аньхой та Хубей народився особливий, столичний театр, яскравим явищем якого була (і залишається) пекінська музична драма, що мала численних прихильників у всіх прошарках населення столиці.

В різних видах мистецтва так чи інакше просвічувало розуміння того, що сутність людини пізнається в процесі такого її відображення, яке може схибити в змалюванні зовнішності, але ніколи — у розкритті душі. Це передусім торкнулося живопису, що прагнув утілити сутність світу й людини, зокрема у портретному жанрі. Не випадково у XVII столітті твори про портрет перестають мати фрагментарний характер, а трактати теоретиків-портретис-тів Шень Цзечжоу, Дін Гао та Цзян Цзі є узагальненою концепцією класичного портретного мистецтва. В інших жанрах живопису даного періоду поглиблюється розрив між виявленим і прихованим, творчість стає демонстрацією невимовного, спробою в миті зафіксувати неминуще.

Зміцнення Цінами своєї влади, яку китайські патріотичні сили намагалися здолати шляхом великих народних повстань, супроводжувалося страшним терором, спрямованим передусім проти членів таємних товариств — лідерів антиманьчжурського руху. У жорстокій боротьбі проти китайського народу Ціни користувалися допомогою іноземців, роблячи для них певні послаблення в освоєнні нового для них регіону: було дозволено створення католицьких місій, розгорнули свою торговельну діяльність португальські, голландські, англійські та французькі факторії, активізувалася прикордонна торгівля з Росією. Та як тільки становище правлячої династії стабілізувалося, діяльність іноземців на території країни була обмежена, а за часів імператора Юнчженя (1723—1735 рр.) Китай для них практично закрився. Цей крок, ослабивши Піднебесну, став водночас і кроком у нову епоху.

6. Японія. Давня культура

Перші відомості про Японію Європа отримала ще в епоху Середньовіччя, відкривши її разом зі сміливцями-мандрівниками як країну небаченої чемності та казкового багатства. Ці уявлення домінували й тоді, коли в XVII— XVIII століттях спочатку португальськими, а потім голландськими купцями та місіонерами були оприлюднені численні факти з життя та історії цієї далекої для європейців держави. Сьогодні кожний може дізнатися з відповідних довідників, що Японія (японською мовою Ніхон) — це острівна країна, яка займає низку островів Японського архіпелагу приблизно на 3400 км уздовж східної частини Азійського материка, що, омита водами Тихого океану, першою зустрічає сонце з-за морського горизонту й тому носить серед різних своїх назв і горде ім'я "Країни сонця, що сходить". Національний прапор красномовно фіксує це в зображенні червоної кулі світила на тлі білого полотнища.

Незгасний інтерес до Японії в наш час дістає новий імпульс в усвідомленні її ролі як єдиної в східному регіоні високорозвинутої капіталістичної країни, котра змушує рахуватися із собою дійовістю свого традиційного культурного комплексу. Предметом аналізу стає цей феномен і в самій Японії, яка вбачає в ньому гарантії подальшого успішного розвитку. Японська культурологічна думка, що не має стійких дослідницьких традицій та внутрішньої єдності й існує як поле зіткнення реакційно-націоналістичних та прогресивно-демократичних концепцій, підійшла, нарешті, до розуміння необхідності дати об'єктивну відповідь на питання про унікальність японської культури, тим самим визначивши усталені в ній допоміжні стимули.

Традиційно це передбачає звернення до найдавнішого досвіду освоєння людиною світу й вияву нею своїх культуротворчих потенцій. Та в Японії лише після Другої світової війни міфи про "еру богів", які віками підтримували авторитет влади й державності, стали поступатися місцем розмові про первісне суспільство, про японську протокультуру. Епоха палеоліту в усьому спектрі своїх традиційних характеристик і на японському ґрунті виявила єдність загальнолюдського коріння, неоліт же та енеоліт зробили кроки в напрямку специфікації японської культури як культури певного народу. З цього часу протягом свого історичного існування вона поряд із сильним традиціоналізмом постійно демонструє вміння асимілювати елементи інших культур, органічно залучаючи їх до свого культурного комплексу.

Патріархальний рід (удзі), важливий здобуток родоплемінних відносин, став визначальною основою соціальної структуризації японського суспільства. Його роль домінуючою залишалася й тоді, коли общинна власність на землю та знаряддя праці, демократичний характер перших форм влади були витиснуті майновим розшаруванням, виникненням великого землеволодіння й рабовласництва. Яскраво ілюструє ці зміни поява серед родоплемінних об'єднань панівного племінного союзу Ямато (III— IV ст.)> що широко використовував працю рабів. Щоправда, історичні умови розвитку Японії не дали змоги рабовласництву вийти за межі одного з суспільних укладів і визначити всі сторони життя. Відповідно його роль не була центральною в ієрархічній будові суспільства, де нижче родової знаті та аристократії перебували вільні общинники (селяни), напіввільні професійні групи (бемін) дрібних виробників і відособлені своїм привілейованим становищем професійні общини-роди служителів культу, адміністраторів, зброярів та інших, які свої силу і вплив використовували в боротьбі за владу при дворі.

Проникнення до Японії буддизму, китайської суспільно-політичної думки, писемності суттєво вплинули на її подальший культурний і суспільний розвиток. Процес розкладу родового устрою був значно прискорений уведенням прогресивніших форм зрошування та обробітку землі, ефективніших способів ремісницького виробництва, виникненням чайної культури та шовківництва. Загострення класової боротьби вимагало міцної влади, здатної стримувати протест низів, тобто єдиної централізованої держави. В результаті політичної боротьби знатних родів верховний правитель племені Ямато був оголошений імператором, активно поширювалася легенда про його божественне походження. Уся країна, діставши в цей час назву "Країна сонця, що сходить", була розділена на різні адміністративні одиниці, влада в яких, як і найважливіші посади та ранги при дворі, віддавалася колишнім вождям і старійшинам, аби уникнути сформування опозиції. Феодальним кодексом Тайхорьо в 701 році було оформлено надільну й податкову системи, структуру державного апарату, права феодальної аристократії стосовно селянства й таким чином створено ранньофеодальну централізовану державу, що визначила життєвий уклад японців більш як на 500 років. Розвиток матеріальних основ феодальної системи викликав тривале існування феодальної роздрібненості й численні міжусобні війни, край яким було покладено в 1598 році перемогою в битві при Секігахара дому Токугава, що виборов першість у процесі об'єднання країни. Влада перейшла до рук військових, очолюваних сьогуном, володарем найбільшого з князівств. Уряд (сьогунат) перебував в Едо. Інша частина території належала феодальним князям (даймьо). В той же час імператор, що вшановувався як номінальний суверен, жив зі своїм двором у Кіото на правах затворника.

У період Токугава, що тривав більш як 250 років, склалася жорстка соціальна ієрархія, що поділила суспільство на 4 стани: дворян, селян, ремісників і купців. З 1640 року починає проводитися політика найсуворішої ізоляції країни від зовнішнього світу з метою збереження створеної суспільної цілісності, захисту від будь-якого впливу Заходу. Та до нього так чи інакше Японію підштовхували реальні процеси розвитку держави: зміцнення товарного виробництва дало сильний поштовх диференціації селянства, заможні представники якого започаткували клас буржуазії.

У 1854 році в результаті демонстрації сили американського флоту біля берегів Японії країна відкрилася для зовнішніх відносин, що, безумовно, прискорило процес визрівання в ній капіталістичних відносин. Це викликало протест у частини служилого дворянства, заможних селян та купецтва, які розпочали реформістський рух під гаслом реставрації імператорської влади, узурпованої домом Токугава. Він завершився в 1868 році скиненням сьогунату й початком так званої "революції Мейдзі" ("Мейдзі" — освічене правління), що ліквідувала феодальну систему й утворила єдину національну державу, де повернутий на престол імператор у вирішенні державних питань керувався рішеннями новоствореного кастово-аристократичного уряду.

Забезпечення національної єдності вимагало підвищення престижу імператора, пропаганду винятковості японського державного устрою, штовхало на шлях шовінізму та мілітаризму. Конституцією 1889 року влада імператора була визнана абсолютною, кабінет міністрів підпорядковувався йому повністю, неістотні демократичні права декларувалися тільки формально. Серія переможних воєн, що поставила країну у надзвичайне становище в далекосхідному регіоні, увінчалася її успіхом у Першій світовій війні — під владу Японії підпали не лише Маньчжурія, Внутрішня Монголія, а й Китай, змушений виконати більшість її кабальних умов. Капітуляція, підписана Японією як учасницею Другої світової війни 2 вересня 1945 року, поклала край японському мілітаризмові, що визначило подальшу політику країни, котра проголосила відмову од війни у вирішенні міжнародних проблем і заборону створення будь-яких збройних сил.