Розділ ІІІ. КУЛЬТУРА ІНДІЇ

Культура Індії - одне з унікальних явищ у світовій культурі. Це одна з найстародавніших культур, котра й по сьогоднішній день існує на підвалинах, що склалися в глибині віків. Індійська культура вражає своєю сталістю й цілісністю тим більше, чим чіткіше виявляється різноманітність умов її існування, складність її політичної історії, багатонаціональність її носіїв. Займаючи велетенську територію Азійського субконтиненту, Індія за чисельністю населення посідає друге місце у світі після Китаю. За даними 1990 року, її населення становить 849,9 млн чоловік. Серед багатомільйонного населення Індії співіснують різноманітні расові типи. їхня різноякісність складалася тут протягом тисячоліть зусиллями різних народів, серед яких були і племена джунглів — бхіли, коли, сантали і греки, саки й кушани, гуни, араби, тюрки, афганці та інші. Основу населення становлять індоарії (72 %). Нині в Індії співіснує близько 80 етносів, котрі розмовляють 834 мовами й діалектами.

Індія впродовж свого історичного існування не лише зустрічалася з притаманними раннім історичним стадіям людства процесами сутичок з різними завойовниками, а й потрапляла на довгі століття в іноземне поневолення. Вона розривалася міжусобицями роздрібнених за феодальним типом володінь, лише інколи перебуваючи в політичній цілісності. Так, певною цілісністю індійська культурна спільнота характеризувалася за часів держави Нандів (VI—V ст. до н. є.), за царювання Ашоки (III ст. до н. є.), в царстві Кушан (II ст. н. є.), Гуптів (IV—VI ст. н. є.). Певна цілісність була притаманна державним утворенням періоду мусульманського завоювання: Делійський султанат за правління Мухаммада Туглука (XIV ст. н. є.), імперія Великих Моголів (XVI—XVII ст. н. є.). Першою загальноіндійською державою стала британська Індія з XVIII століття.

Культура Індії, створювана протягом століть зусиллями різних народів, попри всі соціально-політичні перешкоди завжди виділялася своєю внутрішньою єдністю, мала тільки їй властивий характер, будучи, власне, продуктом глибинної духовної цілісності, що й тепер визначає непорушну спільність народів цього регіону.

1. Протоіндійська культура

2. Індоарії в становленні культурних засад стародавньої Індії

В перших століттях II тисячоліття до нашої ери на занепалих територіях індської цивілізації з'явилися нові кочові племена, що рухалися хвилями протягом наступних століть, захоплюючи дедалі більше районів родючих басейнів рік. Це були кочові скотарі з території Центральної Азії, які належали за мовними ознаками до індоєвропейських племен, мали самоназву "арії" й увійшли в історію як індоарії чи індійські арії. Свідченням про них та цю історичну подію стало вивчення історії індоєвропейських мов та літературної пам'ятки — священних книг індоаріїв Вед. Саме за ведичними текстами реконструюється процес розселення арійських племен, який був досить довгим і складним, враховуючи той факт, що прибульці-завойовники. становили значно меншу частину від підкореного населення. Ще складнішим був процес виникнення культурної специфіки нової єдності, що утворювалася в цьому регіоні й у результаті якої виникла власне індійська культура. Тим більше, що остання, безперечно, не була лише "арійським завоюванням", а являла собою результат складного синтезу різних культурних засад. Розпочавшись у другій половині II тисячоліття до нашої ери, цей процес із середини І тисячоліття до нашої ери вже мав власні культурні параметри, які не можна визначати як суто індоарійські. Однак основні культурні підвалини нової єдності, що формувалася в Індостані, все ж таки були певною мірою арійського походження. Та своєї завершеності вони досягли саме в становленні індійської культури. Відомий індолог С. Ф. Ольденбурґ виділяв у ролі фундаментальних засад індійської культури привнесені індоаріями сільську общину як головний спосіб життєдіяльності, брахманізм як панівне релігійне світоуявлення, кастовий устрій як основний тип соціальних взаємовідносин, санскрит як мову культурного спілкування. Ці засади мали значення для формування культури, що народжувалася тоді в регіоні, а тепер завдяки їм визначається культурна специфіка сучасної Індії.

Варто підкреслити, що достовірність саме таких культурних засад Індії гцдтверджується не лише археологічними матеріалами, а й наявністю писемних літературних джерел про тогочасні культурно-соціальні реалії.

За свідченнями ведичної літератури (першими релігійними текстами Індії) відомо, що осілі та напівосілі племена індоаріїв насаджували на освоєній ними території Індостану властивий їм сільський общинний спосіб життєдіяльності. Це була суттєва відмінність од попередньої урбаністичної хараппської культури. Навіть подальший розвиток індійської державності, яка завжди пов'язувалася з виникненням урбаністичних форм життєдіяльності, не надав індійській сільській общині другорядного характеру. На довгі історичні часи сільська община в Індії залишалася основною культурною ланкою. Саме завдяки общині села була збережена культура для наступних поколінь. Адже сільська община вистояла під час усіх іноземних навал і сьогодні залишається домінуючою формою суспільної життєдіяльності.

Село у стародавній Індії було не лише економічною одиницею, а передусім самобутньою організацією життєдіяльності зі сталою структурою необхідних для суверенного життя общини функціональних ролей (старійшин, старост, ремісників, торговців, лихварів та ін.). Найсуттєвішим серед організації життєдіяльності сільської общини було виховання серед своїх членів згуртованості щодо релігійних, моральних, побутових устоїв общинного буття. Дослідники підкреслюють: навіть життєдіяльність міст на початку становлення індійської державності була організована за типом сільської общини. Зміненим був лише масштаб. Тому складалося враження, що місто — це "велике село".

Самодостатність села й відсутність різкої межі між ним і містом мали свої позитивні результати. Для індійського села це майже знімало його культурний відрив од головних культурних рухів (такий типовий для села західного). А для культурного процесу в Індії це оберталося консервацією традиційних культурних форм і цінностей на довгі століття, хоча й нерідко завдяки сільському фанатизму й відсталості. Так, протягом усієї культурної історії Індії село було консервуючою силою щодо ще однієї з основних засад індійської культури — кастового устрою.

Немає іншої культури, де б кастова система мала таку завершену форму й була такою живучою. Навіть сучасна Індія, попри всі процеси культурного оновлення, залишилася з традиціями кастового устрою, хоча й не такими явними, як у давні часи, але досить впливовими щодо соціально-культурних процесів. Так, у сучасній Індії налічується близько 3000 каст.

Термін "каста" має іноземне походження. Ним користувалися португальці, що з'явилися в Індії у XVI столітті, для означення численної роздрібненості індійського суспільства. Каста — це замкнена група людей, які займають чітко визначене, усталене звичаєм місце в суспільстві. Належність до неї зумовлюється народженням і передається в спадок. Члени її пов'язані традиційними заняттями, спільністю культу, правилами спілкування один з одним і з членами інших груп. В індійському суспільстві поділові на касти (за санскритом — джаті) передував принесений індоаріями поділ на варни — більш широкі соціальні стани.

У перекладі із санскриту варна — це вид, колір, якість, розряд, заслуга людей. Протягом певного періоду дослідники вважали, що поділ на варни індоарії використали під час переселення до Індостану як захисний засіб від асимілювання з корінним населенням. До цього спонукав один із наведених етимологічних змістів терміна "варна", а саме "колір", як натяк на відмінність антропологічних типів індоаріїв і протоіндійців, зберегти яку можна було тільки введенням варн. Адже одним із правил існування варни є ендогамія, тобто внутрішньогруповий шлюб.

Однак подальше вивчення історії індоаріїв, детальне знайомство з їхніми релігійними текстами дало підстави вважати, що поділ на варни - то суто арійська традиція, яка прослідковується й серед інших індоєвропейських племен іще за часів їхнього перебування на прабатьківщині (наприклад, аналогічний поділ на стани існував у індоіранців). У релігійній традиції індоаріїв тлумачення варни несе більше моральний, аніж соціальний зміст. Так, у гімнах "Рігведи" варна брахманів асоціюється з білим кольором як символом моральної чистоти й доброчинності, варна кшатріїв — із червоним кольором сили, енергії та рішучості, варна вайшіїв — із жовтим кольором суміші перших і других якостей, варна шудр — із чорним кольором як символом пороку й темноти.

Варни в стародавній Індії були пов'язані також із закріпленими професійними заняттями їхніх членів. Так, варна брахманів була вищим станом у суспільстві, до якого належали жерці. Варна кшатріїв була станом правителів та воїнів. До варни вайшіїв належали землероби, ремісники й торговці. Варна шудр була найнижчою в суспільстві, охоплюючи всі непрестижні, але необхідні для існування суспільства форми діяльності.

Основною ознакою поділу на вищі і нижчі варни був обряд посвячення — упанаяна. Тільки члени трьох перших варн мали право на посвячення, яке прирівнювалося до другого народження й визначало повноцінність члена індійського суспільства. Так, двічі народжені утворювали вищі три варни й через обряд посвячення ще в дитячому віці отримували відзнаку своєї належності до певної варни (кольоровий шнур), а найголовніше — отримували через посвячення допущення до відправлення ритуалу жертвоприношень — найголовнішої складової життєдіяльності індійця. Чому останнє мало таке особливе значення, розглянемо у зв'язку з системою брахманізму.

Важливо підкреслити, що хоча поділ на варни мав свої глибинні витоки з попередньої культурної традиції індоаріїв, але свого релігійно-світоглядного й правового визначення він набув уже як власне індійська культурна реалія. Так, своє релігійно-міфологічне обґрунтування поділ на варни отримав іще у ведичній релігії. В одному з гімнів "Рігведи" прослідковується взаємозв'язок між самопожертвою пралюдини Пуруші для створення світу й виникненням варн. Отож, варна брахманів походить із вуст Пуруші, звідси й функція володіти знаннями й передавати їх. Кшатрії походять із рук Пуруші й утілюють собою могутність і захист. Вайшії походять від стегон Пуруші, тому вони покликані забезпечувати опору людському існуванню, створюючи все необхідне для цього. А шудри походять із підошов Пуруші, тому вони мають бути прислужниками всім іншим. Таке міфологічне пояснення вписувало притаманний індійському суспільству поділ на стани в закономірність світобудови. Правовим закріпленням варнової системи був перший правовий кодекс уже брахманістської Індії — "Закони Ману".

Подальша доля системи варн стародавньої Індії пов'язана з ускладненням суспільно-культурного розвитку. Тут відіграли свою роль широкі етнічні включення в індо-арійське суспільство (наприклад, за рахунок приєднання півдня Індостану — Декану — до північноівдійських держав), ускладнення соціально-культурної життєдіяльності індійців. Тому подальша доля соціальної стратифікації в Індії пов'язана з дрібнішим, деталізованішим поділом на верстви відповідно до професійної спеціалізації. Саме цей поділ і є кастовим, чи поділом на джаті. Але така система каст (джаті) не ліквідувала поділу на варни, вона лише доповнила його. Касти виникали чи зникали протягом історичного існування Індії, підіймалися по щаблях суспільної ієрархії чи опускалися. Варни ж були незмінними протягом усього існування індійської культури.

Свого завершення кастово-варнова система Індії набула в епоху Середньовіччя. Тоді вже остаточно були визначені правила взаємовідносин між станами й соціальними групами, яких дотримувалися всі індійці. До основних норм належали норма ендогамії (вважався законним шлюб лише в межах однієї групи), норма спільного харчування (їжу можна було отримувати лише від члена своєї або вищої групи й уживати її тільки в присутності своїх), норма певного роду заняття (кожна людина повинна здобувати засоби існування лише тим ремеслом чи заняттям, яке було спільним для всіх членів її групи, і не мала права робити щось інше).