Розділ II. ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЇЇ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

Управління державою вимагало досвіду й знань, тому кочова знать вдалася до послуг китайських чиновників, які швидко завоювали ключові позиції в державному апараті. Почався процес китаїзації тобайської аристократії, що намагалася засвоїти культурні надбання підкореного народу: брала прізвища на китайський зразок, носила традиційний розпашний місцевий одяг, який запинався лише направо, поділяла їжу на основну (чжуши — з крупи й тіста) та другорядну (фуши — з овочів, риби чи м'яса), підкорялася правилам китайського етикету. Державною мовою стала китайська (тобайську було заборонено), державною релігією — буддизм, що проник до Піднебесної завдяки проповідникам нового релігійного вчення з Індії, Центральної та Середньої Азії в І столітті. Діставшись до Китаю по Великому шовковому шляху, прокладеному ще в II столітті до нашої ери через пустелі й гори посланцем У-ді Чжан Цянем, вони принесли ідею тотожності буття і страждання, стверджуючи, що джерело страждань закладене в самій людині — в її жадобі до насолоди, влади, багатства, в закоханості в життя, і може бути припиненим лише шляхом відмови від будь-яких бажань та прагнень; взірцем поведінки виголошували праведне сходження до "вищої мудрості", за яким чекає вихід з коловороту буття, завершення перероджень і досягнення нірвани, тобто небуття.

Буддійські сутри було перекладено на китайську мову й зібрано в "Сутрі з 42 статей", що стала на той час основним носієм інформації про буддизм. Із цього моменту протягом багатьох століть зусилля перекладачів були спрямовані на пошук китайських еквівалентів буддійських термінів і понять, узятих в основному із санскриту. Буддизм нелегко приживався на китайській землі: вимагав написання пробуддійських трактатів, поєднання нової віри зі світом традиційних релігійно-філософських переконань. Однак його прийняттю сприяли своєрідний духовний вакуум, зумовлений ослабленням впливу даосизму після невдачі натхненного його гаслами повстання "жовтих пов'язок", поневіряння народу в часи кривавих воєн та усобиць, бажання знайти притулок і заступництво.

Досить швидко почався процес китаїзації нової релігії — філософська мудрість буддизму засвоювалася в параметрах діючих канонів конфуціанської етики, багато в чому прийнятої й даосизмом, нерідко збігалася з деякими моментами звичних для китайців релігійно-філософських концепцій, зокрема з лаоською теорією про Загадкове (сюань-сюе), що зводилася до міркувань про небуття, про втаємничену інтуїтивну мудрість, що дає змогу справжнім мудрим управляти якнайкраще й без жодних зусиль. Визнаним патріархом китайського буддизму вважається Дао-ань (312—385 рр.), засновник одного з найбільших монастирів. Перекладач, дослідник буддійських текстів, автор повного каталогу китайських перекладів сутр, він встановив особливий культ Будди прийдешнього — Май-трейї, здійснив його ритуалізацію за китайським зразком. Бурхливе зростання кількості монастирів і віруючих в епоху династії Північної Вей не в останню чергу пов'язане з імператорськими едиктами, які дали буддійським монастирям право поборів з навколишніх селян та користування дармовою працею рабів-злочинців.

Поширення буддизму викликало появу нових видів культових споруд — печерних храмів і башт-пагод, пов'язаних з індійською традицією. Квадратні або прямокутні в плані, печерні храми мали розділені на яруси стіни з нішами для розміщення скульптури; їхні стелі підпиралися кам'яним стовпом, прикрашалися розписами. Пагоди різноманітних типів виконували функції меморіальних пам'ятників, позначок священних для буддистів місць (мута), сховищ реліквій, канонічних книг і культових предметів (шиїта), молитовень (фута), житлових приміщень (шеліта), маяків (гусаота), дозорних веж (ляодіта). Союз із державою приносив церкві неабиякий зиск, вейські імператори жертвували їй великі кошти, поставляли золото та інші цінні матеріали для виготовлення статуй будд різних типів і розмірів.

Буддійська концепція карми як чинника людської долі зміцнила народжену ще в ханьські часи практику оцінки позитивних рис людей шляхом так званих "чистих бесід" й досить швидко перетворилася на регулятивний важель, що у III—IV століттях викликав суттєві зміни у світовідчутті, а, відповідно, у філософії, літературі, мистецтві в цілому. Під впливом віри у визначеність долі особливої популярності набула фізіогноміка — порадниця у визначенні строків життя, вдалих шлюбів і службової кар'єри. В ситуації несформованості суспільних станів, рухомості ієрархічної системи можливість оцінити талант молодої людини ще до вступу її на службу, дати їй персональну характеристику сприймалася як основний засіб соціального регулювання, санкціонований державою. На відміну від утилітарних фізіогномічних спостережень, "чисті судження" несли в собі досить глибокий аналіз людських чеснот з відповідним діагнозом їхнього суспільного статусу. "Трактат про типи людей" Лю Шао, один із численних творів на цю тему, конструює модель людини в єдності космологічних, фізіологічних і моральних категорій; у ньому ідеалом постає вже не "справжній мудрець", що живе в єдиному ритмі зі світом, а "герой" (інсюн) — людина неперевершених чеснот. У них чулися відгуки ще давньокитайської елітистської тенденції наділяти міфічних героїв незвичайними рисами: "подвійними зіницями", "восьмиколірними бровами", "кінським ротом", "ликом дракона" тощо.

Знаком вияву глибинних внутрішніх структур людини стала поетизація пейзажу як у живописі, так і в літературі; у мистецтві, що перестало задовольнятися суто практичною функцією, починає складатися естетичний канон. Одну з перших спроб викласти деякі його характеристики зробив учений Цзун Бін (V ст.) у своєму есе "Попереднє повідомлення до зображення гір та вод", де художнику ставиться в обов'язок зображати не просто те, що він бачив, а своє ставлення до того, як світ бачив хтось інший до нього, — так прекрасне перетворювалося на момент "духовного єднання" (шень хуей) різних перспектив споглядання, де одна зі складових належала естетичному досвідові мудреця. Другою важливою тезою була висловлена вченим упевненість, що осягнення краси світу означає вміння бачити в ньому власне віддзеркалення.

Взагалі в культурі середніх віків філософське й художнє сприйняття природи тісно пов'язане з конфуціанською особистістю, що характеризувалась амбівалентним ставленням до свого найвищого призначення та до його реалізації в службі. За твердженням учених-коментаторів, конфуціанець "не рівний бюрократові, сутність якого вичерпується характером місця, котре він займає. Конфуціанець, навпаки, має особистісний зміст, що сформувався поза залежністю від адміністративного апарату, і перебуває в ньому доти, доки цей зміст залишається сумісним з ним. Щодо цього конфуціанська особистість мала цілком чіткі настанови самого Конфуція, на думку якого великим сановником можна вважати лише того, хто, доки це можливо, служить государеві за допомогою свого дао-шляху і припиняє служити, коли це стає неможливим"1. Кинувши службу, принциповий конфуціанець міг перетворитися на справжнього пустельника, оселитися десь у глушині, переважно в горах, і тоді для нього природа вже ставала не лише пейзажем, а середовищем його життя, по-справжньому духовного.

Бажання відійти від суєтності земного буття викликало гострий інтерес до вже відомих та апробованих форм відсторонення від нього, зокрема релігійних. Завдяки китайським послідовникам буддійської школи дхіяни (зосередження) Китаю стала відома практика медитації, що дає змогу вириватися із зовнішньої обстановки й має на меті інтуїтивне осягнення Істини. Вона оригінально розвинулася з виникненням і функціонуванням китайської буддійської секти "Чань", яка проповідувала зневагу до встановлених норм розумного та морального, любов до парадоксу, інтуїтивізм, безпосередність. Туманна нірвана з невизначеністю її приходу відступала в чань-буддизмі перед бажанням жити й реальністю земного існування, де, передусім, і слщ було шукати й віднаходити себе. Дедалі більше утверджувалася думка, що Істина в майбутньому не відкриється тим, хто неспроможний знайти її сьогодні.

Практика постійної медитації прибічників чань-буддизму вийшла за монастирські стіни і особливо поширилася серед людей творчості, які шукали в ній раптового осяяння, інтуїтивного поштовху до творення. Вважають, що саме із чаньською медитацією було пов'язане виникнення звичаю чаювання, яке допомагало медитуючим довго залишатися бадьорими. Легенди стверджують, що славетний засновник секти якось заснув під час медитації. Прокинувшись, він у гніві відрізав собі вії, які, впавши на землю, проросли, обернулися на чайні кущі. З їхнього листя й почали виготовляти напій бадьорості, створюючи навколо буддійських монастирів великі чайні плантації.

Засобом утечі від марноти звичайного існування було й кохання; усвідомлення його як високого почуття між чоловіком і жінкою, на противагу приниженому становищу жінки в суспільстві й утилітарним засадам шлюбу, з'явилось у поетичних творах. Були написані справжні гімни радощам кохання, щастю спільного життя, оспівані муки неподіленого почуття, створені поетичні образи жінки, схожої на героїнь куртуазної літератури Заходу. Так поезія захищала право людини на почуття й особисту свободу. її щирість звучала дисонансом поряд з придворним поетичним стилем, де форма часто була грою слів, а зміст обмежувався маленьким світом аристократії.

Серйозний інтерес до форми художнього твору виник разом із прагненням розкрити закони поетичної майстерності, далеким від формалістичних уподобань придворних естетів. З'являються трактат Цао Пі "Міркування про витончене слово", де дається критерій оцінки слова в поезії, трактат Шень Юе "Про чотири тони", що узагальнює поетичну практику, трактат Чжун Жуна "Категорії віршів" — спроба критичного аналізу творчості окремих авторів. Розвивається й проза, представлена філософськими та історичними творами, жанром своєрідної повісті й оповіданнями. Особливої популярності набули оповідання про дивовижне, побудовані на цікавих історичних фактах і матеріалах фольклору, пов'язаних з розповідями про зустріч людини з духами, чудесні перевтілення, заморські землі, неймовірні речі тощо.

Поступальний розвиток китайської культури впродовж усього періоду раннього Середньовіччя не припинявся, збагачуючи її суттєвими досягненнями: створюються водяні крупорушки, водяні млини, ковшове поливне колесо, восьмижорновий млин із зубчастими передачами, водяний молот. Ма Цзюнь придумує візок з пристроєм, що вказує на південь, та візок з лічильником обертів колеса; завдяки західному впливу відбуваються перші серйозні зміни в китайському шовкоткацтві — починає досить широко вироблятися й розповсюджуватися тип візерункових тканин чжичен, запозичений з гобеленової техніки Сирії, Бактрії, Індії. Чжичен, являючи собою різнобарвну візерунчасту тканину на додатковій основі, стала одним з найдорожчих і найвишуканіших предметів ужитку зняті й духівництва.

Північновейська держава, що поступово втратила вплив на сильні феодальні доми, розпалася на Західну та Східну. В середині VI століття влада остаточно перейшла до китайців, південні ж райони продовжували терпіти від безперервних міжусобних воєн. Загроза вторгнення кочівників Центральної Азії, очолених тюркськими племенами, вимагала монолітності держави, консолідації всіх її сил, що й стало можливим завдяки ініціативі північної держави Чжоу, яка збройним шляхом здійснила досить швидке об'єднання величезної країни.

Полководець чжоуського війська Ян Цзянь започаткував у 581 році нову імператорську династію Суй, правління якої було недовговічним і сповненим бурхливих подій. Найколоритнішою фігурою династії був його син Ян Гуан, який почав своє правління, вбивши батька. Його основні зусилля спрямовувалися на економічну та політичну централізацію держави, збільшення доходів казни. Лоян, оголошений столицею, у своєму відбудованому варіанті став демонстрацією багатства: сюди було переселено до 10 тисяч багатих родин, палацовий ансамбль складався з красивих будівель, був розбитий величезний парк зі ставками й каналами, рідкісними рослинами й дивовижними звірами. Про палацову розкіш, численний гарем імператора, пишні банкети й святкування ходили легенди. Піднесення сільського господарства за рахунок створення загальної іригаційної системи й ряду позитивних змін у становищі селян давало змогу наповнювати податковим зерном величезні імператорські зерносховища неподалік від Лояна, підпорядковуючи весь продовольчий запас країни імператорові особисто, збільшуючи його реальну владу.

Об'єднання країни сприяло розвиткові торгівлі, комунікацій. Прагнучи тримати під контролем усю країну, Ян Гуан організував будівництво суцільного водного шляху від Ханчжоуської затоки до річки Янцзи, а потім до річки Хуанхе в бік Лояна. Канал, відомий як Великий, чи Імператорський, збудовано частково на основі старих каналів, чотири ж канали були зроблені вперше, для чого течії деяких річок повернуто назад, а в деяких місцях влаштовано шлюзи*. Обслуговували центральний водний шлях Піднебесної майже 80 тисяч чоловік, які дбали про безперебійне переміщення військ, вантажів, передавання наказів і розпоряджень зі столиці. За наказом Ян Гуана відбудовувалися зруйновані ділянки Великої стіни, прокладалися дороги.

Агресивна зовнішня політика, що виливалася в нескінченні військові походи, схожа на рабство барщина задля забезпечення всім необхідним не завжди звитяжного війська спровокували народне повстання 610 року. Феодали, налякані народним рухом і невдоволені сильною централізацією влади, використали невдачу корейського походу, вчинивши заколот. З убивством Ян Гуана в країні розпочався розбрат через претензії на престол як представників суйського дому, так і великих феодалів. Переміг ватажок найбільшого війська, підсиленого кіннотою союзних тюркських племен, шаньський правитель Лі Юань. Він приборкав бунтівних феодалів і оголосив себе першим імператором новонародженої династії Тан.

Столицею стає Чан'ань, відбудований після руйнувань, спричинених внутрішніми війнами й навалами. Це найбільше середньовічне місто було чітко розділене прямими вулицями, що тягнулися з півночі на південь та зі сходу на захід, мало поселення іноземців, безліч храмів, монастирів і святилищ, розкішні імператорські палаци й будинки знаті, парки та квітники. Дослідники китайської архітектури стверджують, що саме в цей час остаточно сформувалися принципи побудови палацових і храмових ансамблів, для яких обов'язковим є розміщення основних споруд одна за одною по головній осі комплексу, орієнтованій з півдня на північ, і відокремлення їх великими дворами, що замикаються із заходу та сходу будівлями другорядного значення. Така побудова ансамблю зберігалася й протягом наступних століть. З'явилася й закріпилася в архітектурній традиції система трьох тронних залів (дянь), розташованих один за одним на триярусній земляній, облицьованій мармуром платформі.

Великого значення набули центри торгівлі та ремесел Ханчжоу, Ченду, Чанчжоу, Сучжоу, розширилися портові міста. Збудоване на державній землі, кожне місто у своїх

* Остаточно будівництво Великого каналу було завершене в XIII столітті, коли він простягнувся майже на дві тисячі кілометрів.

стінах мало військовий гарнізон, державні установи, суді в'язницю; його населення складалося із сановників і феодалів, чиновників і купців, монахів та ремісників. Обов'язковою ознакою міста були школи й бібліотеки, воно пишалося своїми вчителями, вченими, різноманітними спеціалістами. Щоб уникнути несподіваних виступів міських мас проти представників влади та імператора, квартали оточувалися стінами й зачинялися на ніч. Нічні вулиці патрулювалися кінними загонами; всім, крім чиновників трьох вищих рантів, заборонялося виходити на вулицю вночі. Танські закони передбачали покарання 70 ударами палиць кожного, хто насмілювався, всупереч законові й порядку, перебиратися через зовнішні та внутрішні міські стіни.